Буковина 1918 року і історична правда

До 100 річчя Буковинського віче

частина 3

Загальновідомим є те, що переважаючи частина населення Буковини впродовж багатьох років прагнула до об`єднання з материковою Україною. Але трьохсотрічна відсутність державності, великодержавницька політика російського царизму щодо України з одного боку і ігнорування інтересів українців з боку монархії Габсбургів, з іншого, унеможливлювала ці прагнення.  Тому зміни, які розпочалися більш як сто років тому переважна більшість буковинців зустріли з великою надією і немалими сподіваннями.

За результатами лютневої революції 1917 року утворюється Українська Народна Республіка.   Тогочасне керівництво УНР з самого початку своєї діяльності зіткнулось з багатьма проблемами. З метою збереження держави УНР на початку 1918 року вимушена була погодитись на підписання так званого Брестського мирного договору.

Саме тоді вперше пішла мова про об`єднання Східної Галичини, Закарпаття і Холмщини, північної Буковини  з „материковою” Україною. Але тоді, як і сьогодні, долею України в значній мірі розпоряджалася Німеччина. І хоча українцям „вдалося” випросити в Австро-Угорщини право на автономію, про це забули одразу ж після підписання договору.

Враховуючи те, що ця домовленість була таємною, бо не дай Боже було зачепити гонор поляків, майже ні для кого не було новиною те, що  вже влітку Відень від неї відмовився.  Щоправда деякі депутати-буковинці ще щиро сподівались на створення хоча б автономної області у складі Австрії.

До таких мрійників належав і депутат від Заставнівського повіту А.Лукасевич. У вересні 1918 року в у селах повіту він організував цілий ряд мітингів у підтримку цієї ідеї. Але все тоді, в черговий раз вирішувалось за нас  і без нас.

У жовтні- листопаді українці, як і інші народи, що проживали в Австро-Угорській імперії роблять спробу  утворити свою національну державу.    Професор  В.М. Ботушанський у своїй статті „Участь українців у творенні української державності (1918-1920рр.)” так описав ті події: „13 жовтня 1918 року у Чернівцях в Українському Народному домі під головуванням відомого українського громадського і освітнього діяча Омельяна Поповича відбулись крайові збори  представників усіх 4-х українських партій (національно-демократичної, радикальної, народної і соціал-демократичної) – всього близько 700 чоловік. На зборах виступив Осип Безпалко – лідер українських соціал-демократів. Він запропонував узгоджену резолюцію, яка вимагала права самовизначення для всього українського народу.  У прийнятій резолюції був закладений основний принцип українсько-румунського урядування на Буковині. Величезна територія на етнічній основі була поділена на північну-українську і південну- румунську. Тут же обирають 22 делегати на Установчі збори (Конституанту)  до Львова  які відбулися 18-19 жовтня 1918 року. На цю подію миттєво реагують представники румунського парламентського клубу у Відні. Зокрема Іонеску-Грекул заявив, що в межах Австрії повинна бути створена румунська держава, що охоплює Трансністрію, Банат і південну частину Буковини по річку Прут, включаючи до румунської частини і місто Чернівці. Підтримав Іонеску-Грекула соціаліст Григорович і німецький депутат від Буковини Кешман. Після успішно проведених 18-19 жовтня Установчих зборів у Львові, українська делегація з Буковини утворила Український Крайовий Комітет Буковини у складі 30 представників, який 25 жовтня провів своє перше засідання, де було обрано головою Омеляна Поповича. Через два дні, 27 жовтня  1918 року, було проведено крайові збори румунів у Чернівцях які оголосили себе Конституантою, створили свою Румунську національну раду яку очолив Янку Флондор”.

Альтернативні збори були зібрані терміново і  проведені   не менш пафосно в порівнянні з українськими. Ось як писав про них румунський історик І.Ністор „Зал „Національного дому” був переповнений представниками румунів …панотець Д.Бежан відкрив збори, щоб запропонувати головою зборів Янку Флондора. Взявши на себе головування,   Флондур виголосив коротку промову, під враженням якої збори …одноголосно, з ентузіазмом, який неможливо описати, прийняли резолюцію де зазаначалось:

– Представники народу Буковини, зібравшись сьогодні 27 жовтня 1918 року…,оголошують себе на основі національного суверенітету Конституантою цього румунського краю

– Конституанта ухвалює об`єднати всю Буковину з рештою румунських країв у національну державу.

Першими відреагували на зібрання румунів українські студенти, які наступного дня зібрались в українському Народному Домі в Чернівцях і з обуренням сприйняли резолюцію зборів румунських представників. На зібранні студенти прийняли свою резолюцію де зокрема йшлося про те, що …”вони вітають заснування Української держави із земель Австро-Угорщини, у тому числі й з української частини Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Сірет і домагаються негайного об`єднання в єдиній суверенній Українській державі”.

В цей час політичні події відбувалися дуже стрімко. Вже 1 листопада 1918 року у Львові утворюється Західноукраїнська народна республіка. Крайовий Комітет зробив спробу домовитись з Румунською національною радою, але Янку Флондор відмовився і лише пізніше стало зрозуміло чому. Тоді українці домовились з опонентом Я.Флондора, депутатом парламенту і сейму Аурелом Ончулом (на фото). Це була інтелігентна і високопорядна людина. Він погодився на те, щоб в українських повітах була українська адміністрація, у румунських – румунська, у Чернівцях – українська і румунська. Українська і румунська сторона домовились про мирну передачу влади від австрійського представника, що і було зроблено 6 листопада 1918 року. Але не спав Я.Флондор і румунські силовики.

Гнівне  обурення, і стурбованість з приводу дій групи Я.Флондора на Вічі 1918 для Янку було, як для мертвого припарка.

Як свідчить у своїй статті „Політика Румунії по відношенню до Північної Буковини в роки  першої світової війни” С. І. Григоришин „навіть не чекаючи результатів зібрання 27 жовтня 1918 року, Я. Флондор відправляє у Ясси свого представника, члена виконкому і секретаря „румунської національної ради” В.Боднареску. Той перебував у Яссах близько двадцяти днів, протягом яких активну „чиновницьку дипломатію” здійснював С. Пушкару. В. Боднареску був на прийомі у короля, зустрічався з прем`єр-міністром, міністром внутрішніх справ та начальником генерального штабу, брав участь у засіданнях ради міністрів і домігся бажаного вирішення питання про негайну інтервенцію румунської армії на Буковину.” Саме тому і не захотів спілкуватись з українцями тогочасний латифундист Флондор.

Цікавим є те, що в цей час у Чернівцях розтошовувалися 41-й і  22-й полки і при активній роботі з керівним складом цих військових формувань,  можна було б заручитися їхньою підтримкою. Переважна більшість солдатів 41-го і 22-го полків були українцями. Саме в той час, коли у Львові українці взяли владу при допомозі військових,  у Чернівцях оголошується демобілізація. Переважна більшість солдатів пішли додому, забравши зброю та інше спорядження. Місцеві мешканці розібрали на складах військове майно. Що це було? Чи не повторилось подібне у Криму через майже столітній період.

Українські представники  Українського Крайового Комітету Буковини  в кращих традиціях буковинської толерантності продовжували політичну балаканину зі своїми румунськими колегами. Вони ж як свідчать архіви провадили таку свою роботу досить професійно. А тим часом до Чернівців йшло багатотисячне румунське військо. Місто залишилося без охорони: січові стрільці під командуванням Дмитра Вітовського кілька днів перед цим був відправлений до Львова, на допомогу українцям у боротьбі з поляками. Австрійські полки 41-й і 22-й розформовані, солдати розїхалися по домівках. Румунські війська безперешкодно увійшли до Чернівців.

Старожили кажуть, що був добрий приклад того часу. Коли румуни підходили до Шипинців, їх зустріли кількома пострілами з «фузей» брати Руснаки. Румунські війська зі страху розбіглися по полях. Довелося їх збирати кілька днів. Не важко собі уявити що було б, якби хоча один полк з „хлібом-сіллю” вийшов на зустріч сусідів 11 листопада 1918 року, а не розбігся по домівках.  Але історія не терпить умовностей.

Разом з цим поведінка Аурела Ончула була і є гідною для наслідування багатьох поколінь-буковинців з претензіями на європейськість. Він, щоб унеможливити можливий наступ румунських військ на Чернівці виїхав до Сучави для зустрічі з командиром 8-ї дивізії, який вже отримав наказ короля Фердінанда 1 про окупацію Буковини і вимагав, щоб румунська армія не займала краю. Але розмова завершилась нічим. Після того А.Ончул зробив спробу вмовити прем`єр-міністра Коанте. Ці дії роздратували урядовців Румунії. Його зробили зрадником і відправили в „почесне заслання” спочатку у Ясси, а пізніше в Бухарест.

Святкуючи 100 років Буковинського Віча  ми розуміємо, що політика державного діяча Аурела Ончула є  зразком буковинської толерантності на Буковини. Але лише для тих, хто здатний вчитися.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.