До 100-річчя Буковинського віча. Прапор над університетом 3 листопада 1990 року.

Після установчих зборів Руху 26 серпня, утворення Зеленого руху Буковини – 23 вересня, а, ососбливо, студентського страйку 25 жовтня 1989 року, розпочалась підготовча робота з проведення перших демократичних виборів на березень 1990 року.

Тоді за результатами виборів у Чернівецькій міській раді був створений демократичний блок у складі 42 депутатів зі  110. Саме ці вибори суттєво вплинули на подальшу політичну активність буковинців.

Політичні пристрасті перекочували з вулиці до сесійної зали міської ради. Підготовка до проведення Буковинського віча у 1990 році велась різними політичними організаціями. Якщо у 1989 році організаторів загнали в тодішній будинок політосвіти, то через рік обкому партії це зробити вже не вдалося. На той час діяла депутатська недоторканість і для депутатів місцевих рад. Силові структури вже не могли за будь-якої нагоди «проводити виховну роботу» з активістами. Саме депутати Чернівецької міської ради і стали основними організаторами проведення Буковинського віча у 1990 році.

Найбільшу активність у проведенні цього заходу виявляли Товариство української мови ім. Тараса Шевченка і новоутворений Рух, які розробили низку заходів. Розуміючи, що зірвати проведення Віча не вдасться, обком партії змушує облвиконком розробити свої заходи. Представники демблоку в міській раді вимагали від керівництва міста прийняти власну незалежну програму, але керівництво міста вичікувало вказівок з обкому партії. І лише за тиждень до проведення програму підписав перший заступник голови міськвиконкому Кривий. Про національну символіку не було й мови.

Аналізуючи архівні матеріали, можна зрозуміти, чому той захід пройшов успішно. Номенклатурники контролювали кожний крок керівників Руху, Товариства української мови і менше уваги приділяли студентам. Студенти під час організації Віча спробували об`єднати зусилля, але старші колеги почали їх повчати. Тоді було прийнято рішення організовувати Буковинське віче власними силами. За тиждень до проведення заходу організатори зустрілись з ректором університету Степаном Костишиним та повідомили йому про намір студентів підняти синьо-жовтий прапор над університетом. Ректор сказав, що підтримує прагнення студентів за умови, що студентів буде багато. В іншому випадку «комуняки з нього шкіру знімуть». За день до Віча, 2 листопада 1990 року Степан Степанович дав доручення провести організаторів на горище центрального корпусу. Кожен з них мав, про всяк випадок, резервний прапор. Було зроблено пробне підняття. Фіксувався час. Ці заходи приховали від парткому університету, їм Костишин не довіряв. І як показали подальші події, мав рацію.

Після студентського страйку 25 жовтня 1989 року студентський страйк діяв постійно. Вперше було організавано Різдвяний вертеп. У березні 1990 року успішно проведено виборчу кампанію  та їхній кандидат став депутатом міської ради. Ще за два місяці до Буковинського віча студентський актив розпочав підготовку до цього заходу.

А напередодні група студентів-активістів побувала на урочистостях з нагоди Дня Злуки 1 листопада у Львові. На запрошення студентів-галичан приїхатли гості з Тернопільської та Івано-Франківської областей. Таким чином студенти Буковини отримали суттєву підтримку сусідів-галичан.

З іншого боку також проводились організаційні заходи. Маючи досвід організації заключного концерту «Червоної рути», комуністи вирішили зіпсувати свято червоними прапорами. За день до того зібрався оргкомітет з проведення заходу. Газета «Молодий буковинець» за 4-11 листопада 1990 року у статті «Свято єднання чи розбрату» так описує ті події «…в кабінет голови міськвиконкому примчав посланець одного з робітничих колективів і почав виправдовуватись, що запланованих 100 прапороносців з державними стягами УРСР виставити не зможуть, а ось 70 буде точно».  Зазделегідь, як і на «Червоній руті» керівники райкомів партії в місті відповідали за масовість і забезпечували символікою. Але на відміну від 1989 року, робилося це вже без фанатизму.

Зранку 3 листопада комуністи розпочали свій мітинг, швиденько відкривши пам`ятну меморіальну дошку. На цьому мітингу вдалося виступити керівнику Товариства української мови Тарасу Кияку, але навіть його мало хто слухав. Поруч активісти УРП, зриваючи виступи «червоних», радили «приєднуватись до студентів і йти піднімати синьо-жовтий прапор над університетом».

Студенти в цей час поступово збирались і розпочали свій захід освяченням прапора і молитвою, які провів владика Данило.  Кількість «червоних» на Театральній площі біля медичного корпусу медінституту була вдвічі меншою, ніж студентська колона, яка збільшувалася з кожною хвилиною. Але кількість студентів була ще не такою, аби протистояти міліції і провокаторам російської церкви, що вже чекали на студентів перед брамою університету. Організатори це розуміли і тягнули час, очікуючи підтримки. Студенти співали патріотичних пісень, тривали патріотичні виступи. Коли надали слово Леонтію Сандуляку, перші колони гостей з Галичини почали прибувати на Театральну площу. Наприкінці свого виступу Леонтій Іванович сказав: «… З вами до університету я не піду, ви вже все зробите і без мене, а я їду в Київ довалювати Союз».

І через 28 років варто повторити слова, що були написані тоді: «Треба низько вклонитися тим людям зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Стрия, Ходорова, Теребовлі, Коломиї, які десятками автобусів приїхали до нас в гості, щоб стати в ланцюг єднання Буковини з Україною».

Для уникнення провокацій з боку міліції, організатори завчасно запропонували депутатам Чернівецької міської ради очолити колону до університету. Погодились всі представники демблоку. Прибули одинадцять депутатів. Саме вони очолили колону. Одразу за депутатами йшли ректор університету Степан Костишин, декан історичного факультету Юрій Макар. Приєднались до колони навіть ті, хто ще півгодини перед тим говорив, що «партійний квиток у нього вирвуть лише разом із серцем».

Не зважаючи на всі застороги, організаторам не все вдалося передбачити. Останньої миті охоронець зачинив університетські ворота і втік. В цей час підходила багатотисячна колона людей. Ректор йдучи в колоні показав на охоронця-втікача. Один із організаторів переліз через ворота і з допомогою несуттєвого «фізичного зауваження»  забрав ключі від воріт  в «кдебіста-відставника» й відчинив їх. В іншому випадку виникла б тиснява, наслідки якої могли б бути сумні. Запланованих провокацій вдалося уникнути і за сприяння чернівецьких міліціонерів. Вони стали на бік студентів. Бо побачили, що «московські попи» свідомо йдуть на провокацію. Допоки не були відчинені ворота, міліціонери живим щитом стали між студентами і попами і дали можливсть виграти дорогоцінні секунди. Ворота відімкнули і провокація не вдалася.

Далі все відбувалось за сценарієм студентів. По хвилі над університетом замайорів синьо-жовтий прапор. Після цього вібувся мітинг, на якому виступали як організатори, так і гості Буковинського віча.

Наступного дня активісти УРП встановили щоглу і підняли синьо-жовтий прапор на Центральній площі міста. Це сталося в неділю, 4 листопада 1990 року.

А вже наступного дня ці дві події неабияк розлютили керівників обкому партії. Для пояснення на килим викликали ректора університету, секретаря парткому, деканів факультетів ЧДУ. Голову міськвиконкому примусили дати ганебне інтерв`ю газеті «Радянська Букувина»,  в якому він засуджує національну символіку і «провокативні дії екстремістів». Через тиждень за ініціативи парткому університету вчена рада приймає рішення зняти синьо-жовтий прапор і розмістити його поруч з червоним на балконі центрального корпусу університету. Але це була своєрідна ложка дьогтю до загальнонаціонального піднесення, що вже ширилось Буковиною.

Через декілька днів студенти знову підняли над університетом український прапор, а червоний зник разом з парткомом під час департизації вузів.

 

 

peredplata