Двадцять першого вересня відзначають свято Різдва Пресвятої Богородиці, або на Буковині його ще називають “Друга Богородиця”. Це свято українці ще також називають “осениною” – адже від цього дня за народним календарем настає осінь. У вшануванні Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина — бога всього живого на землі.
Більше двох тисяч років тому дівчина Марія була обрана на роль матері Ісуса Христа, оскільки була дуже благочестива. У Назареті (Палестина) в сім’ї праведних Якима і Анни з’явилася на світ Діва Марія, якій судилося стати матір’ю Ісуса Христа. Батьки Марії довгий час були бездітними. І от у зрілому віці праведні Яким та Анна стали батьками, чим виправдали своє невтішне життя.
Вона слухняно навчалася в монастирі, сумлінно вивчала Біблію, а отже, якнайкраще підходила для виконання важливої місії народження Сина Божого.
В давнину існувало свято Рожениць (богинь), коли люди висловлювали подяку “польовим духам”, тобто опікунам нив та врожаю, дідам-ладам, які спочатку засівали і пророщували зерно і інші землеробські плоди, а потім їх вирощували. Рожаниці були також покровительку жінок, дітей і пологів. З появою немовляти у давнину в Україні справляли так званий Рожаничний бенкет як жертву богині Рожаниці (після християнізації України, дійство це почали називати Родинами). Пізніше Рожаницю замінили Богородицею, тобто Пречистою Марією.
Свято Другої Пречистої традиційно вважалося святом жінки, коли жінку належить вшановувати як продовжувачку роду. В українців було прийнято людьми, які не мають дітей, організовувати обід, запрошувати бідних, щоб ті молися Богородиці за їхніх дітей. Також було прийнято замовляти службу Божу у церкві, запрошувати після неї присутніх на обід. Відповідно, молитви до Пресвятої Богородиці майбутніх матерів за здоров’я та щастя дітей, на яких вони чекають, у цей день мають особливу силу. Також існувало вірування, що в цей день потрібно просити про найпотаємніше – і Богородиця обов’язково допоможе.
На Другу Богородицю збирали осіннє чарівне зілля. Вважалося, що зібрані приворотне зілля мали особливу силу привертати хлопця до дівчини (чи чоловіка до жінки) У цей день здійснювали збір калини, барвінку та ін. Щоб не потрапити на гадюку, дітям заборонялося у цей день ходити полем і лісом.
З цього дня вже можна було засилати сватів до дівчат. На Буковині існувало прислів’я “Прийшла Друга Богородиці – чекай старостів ”. Якщо ж молоді вже зіграли весілля, то в цей день до них у гості йде рiдня, а молоде подружжя звiтує перед гостями про своє подружнє життя. У давні час було прийнято йти молодим до батькiв молодої для встановлення та підтримки добрих стосунків мiж невісткою та батьками молодого і мiж родинами молодих взагалі.
З господарських занять було прийнято, що власники бджіл остаточно утеплювали вулики, готуючись до зими.
Існували прислів’я до свята Другої Богородиці:
– Прийшла Друга Богородиця – взяла комара Пречиста.
– Прийшла Друга Богородиця – на дереві (чи в полі) чисто.
– Друга Богородиця – дощем поливає.
У багатьох селах Буковини у цей день проводились харимові свята. Храмовим (престольним) святом називають торжество, присвячене святому, на честь якого освячено храм (церкву) або зроблено прибудову, ремонт. Відмінною особливістю православних свят, в тому числі і храмових, є обов’язкове відвідування храму. Раніше, згідно з церковним статутом, ті парафіяни, які протягом трьох неділь не відвідували храм, відлучалися від Церкви. Працювати в день свята Другої Богородиці — вважалося за великий гріх. Віруючі вважають, що Марія Діва є особливими покровителями саме їх парафії і що від її покровительства особливо залежать їх справи, сімейне щастя.
Зокрема, у с. Кам’яна (Сторожинеччина) в минулому святкували храмове свято на Другу Богородицю, хоча церква і була освічена на свято св.Михайла. Храмове свято проходило так: з сусідніх сіл приходили люди на храм. У день свята Богородиці здійснювалась служба Божа у церкві, запрошували до відправи служби Божої також священики з сусідніх сіл. Служба Божа — це ворота вічності, і відкриті вони для всіх і завжди, але не всі у них входять і бачать таїнства віри, що відкриваються в богослужінні. Після служби Божою на подвір’ї церкви накривались столи, запрошувались усі присутні на храмовий обід і кам’янчани частували храмувальників. Вважалося, чим більше їх прийде, тим краще житиметься жителям села, у наступному році не буде посухи чи затяжних дощів тощо. Часто гостей забирали також на обід додому. Обов’язкова страва– це «зупа» або борщ-капусняк, і, звичайно ж, готують ще багато різних наїдків. Обов’язково мав бути також на столі – хрін. Пили зазвичай самогон або свіже вино. У гості «на храм» приходили свати, діти та внуки. Раніше приїздили друзі, родичі з інших сіл сім’ями на возі (бричці) і храмувались кілька днів. Звідси навіть виник жарт, що хромувальники храмували більше тижня, все поїли, все попили, а вранці одного дня перед сніданком, помившись, господині кажуть, щоб вона дала рушника для обтирання лиця, а вона заявила: «Якщо ви б мали лице, то вже кілька днів дома б обтиралися». Звичайно, це жарт, але у ньому є і доля правди, яка стосується багатоденного храмування.
Одним із найцінніших скарбів українців здавна було танцювальне мистецтво, тісно пов’язане з піснею, одягом, музикою. У ньому знайшли своє відображення риси національного характеру – завзята веселість, м’який гумор, молодецька відвага, героїзм. У Київській Русі із запровадженням християнства церква переслідувала й забороняла народне танцювальне мистецтво, поширюване скоморохами – мандрівними танцюристами, вважаючи його виявом диявола, і закликала народ не брати в цьому участі. Вороже ставлення духовенства, а згодом і царської російської влади до скоморохів не припинялося навіть до ХVІІ ст. Але ніякі погрози і переслідування не змогли знищити потяг до танцю, закладений у природі людини. Це мистецтво розвивалося, збагачувалося новими різноманітними формами. Відповідно і з храмовими танцями в кінці-кінців українська церква згодилась. Українське народне танцювальне мистецтво поряд із піснею і музикою творилося і побутувало в селі, яке завжди було скарбницею народних звичаїв та обрядів. Співали і танцювали будь-де за будь-якої нагоди, але важливими були храмові танці . Здавна вулиця, майдан була тим громадським місцем, де обговорювалися і затверджувались не лише громадсько-суспільні правила та етикет, але й певні умови існування, які були нормою повсякденного життя. Давній майдан дисциплінував, вимагала чемності, культури поведінки, взаємоповаги, привчав до здорового способу життя, виховувала національносвідомих людей.
Так, на майдані села Кам’яна («Біля кирниців») після служби Божої влаштовували храмові танці. Старший хлопець – калфа, домовлявся з музиками (як правили духовий оркестр), які за плату мали два дні грати «на храму» на підвищеному помості, прибраному вітками ялини, у центрі майдану, який наперед за кілька днів виготовляла молоді хлопці села. На обід запрошував музикантів калфа або старший хлопець у селі. Після обіду біля хати, де частували музикантів, було прийнято заграти танцювальну мелодію і затанцювати, щоб у селі знали, що пора збиратися після обіду на майдані на храмовий танець. Жінки (матері, бабусі, дівчата) розташовувалося про краю майдану по колу, хлопці – в центрі біля музик, а чоловіки у цей час навідувалися у шинок, щоб випити горілки чи вина і скоротати час. Дівчина повинна була вернутися додому «при сонці» або ввечері її проводив додому хлопець, який збирався поєднати свою долю з дівчиною. При кінці ХХ ст. священиками було змінено час святкування храму, його було переведено на свято Михайла. Церква святкує храм на Михайла, а більшість жителів села за традицією святкують храм з танцями і музикою на майдані села (біля будинку культури) все таки на Другу Богородицю.
Українська християнська церква пов’язує свято Другої Богородиці з давніми землеробськими осінніми святами, приуроченими до завершення збирання врожаю. У цей день підкреслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка “народженням Христа” зробила перший крок до їх “вічного спасіння”.
peredplata
