Першотравневі демонстрації цього року спонукали згадати минулі часи. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці під портретами Леніна з червоними транспарантами «Мир! Труд! Май!». Комуністи проводили свої заходи під девізом «Повернемо країну народу». Весь їхній пафос нібито був спрямований проти антинародної політики нинішнього уряду, яка веде до масового зубожіння простолюду. Справді, проти такої соціальної політики протестувати необхідно. Але невже саме під проводом КПУ? Хіба ж не її представники засідають у «верховній зраді» і разом з олігархами голосують за антинародні закони? Адже фракція КПУ входить до парламентської коаліції з ПР та партією Литвина й разом з ними несе повну відповідальність за шалений наступ на елементарні права трудящих, який веде великий капітал. Мало того, комуністи мають посади в «антинародному» уряді. У їхніх руках — митна та архівна служби, за їхньою квотою там донедавна сидів Василь Волга, що мусив змінити затишний кабінет на тюремні нари за підозрою у хабарі. Невже бджоли виступили проти меду – тобто члени уряду проти самого уряду?
Дивуватися нинішнім прибічникам Леніна-Сталіна не доводиться: уся їхня історія просякнута облудою. Можна поспівчувати лише стареньким прибічникам комуністів, які живуть ідеями своєї юності й не розуміють сучасного світу. Подив викликає присутність молоді на таких акціях. Правда, деякі журналюги щось розповідали про 40-50 гривень і кашкетик із символікою КПУ, котрі нібито роздавали молодим учасникам комуністичних маніфестацій їхні організатори. Та залишмо ці повідомлення на совісті тих, хто їх запустив в інформаційний простір. Чого самі не бачили, про те судити не будемо. Єдине, що можна сказати – люди виходили на акції добровільно.
А нам згадуються власні студентські роки, коли присутність на першотравневій демонстрації була обов’язковою і за цим стежили секретарі комсомольської та партійної організацій, куратори курсів. Учасники мали нести транспаранти, прапори або портрети. З останніми була проблема – нерідко діставалася фізіономія якогось члена По-літбюро ЦК КПРС від середньо-азіатських республік, прізвище котрого й запам’ятати було годі. Тогочасні студенти їх всіх називали одним іменем: Рахат Лукумов. Проблема полягала у тому, що портрет треба було пронести через усе місто й здати відповідальному під університетським корпусом. А це означало, що втекти з демонстрації не вдасться, і половина святкового дня втрачалася намарно.
Нині ситуація інша. Хочеш – іди, не хочеш – не йди. Це одне з небагатьох досягнень демо-кратії, які ще залишаються українцям. Але втрачається все більше з того, що вдалося досягти у постсовєтський час. Реанімація комуністичних символів і гасел відбувається на тлі масового розчарування простих українців у всьому, що пов’язане з розпадом СССР і формуванням незалежної України. Адже на самому початку 90-х років мільйони людей повірили: з відходом у минуле комуністичної імперії їхнє життя негайно покращиться і Україна невдовзі стане частиною заможної об’єднаної Європи. Натомість отримали протилежне. Замість зростання життєвого рівня – його значне падіння, замість входження в ЄС – загрозу міжнародної ізоляції. Завойовані на Майдані політичні свободи останніми роками зводяться нанівець, на очах формується поліцейська держава, де процвітає купка «господарів життя» і скніють десятки мільйонів рядових громадян. Без усякої надії на покращення для себе у нібито «рідній державі».
Ненависть до влади за такий стан речей неухильно зростає. А її вміло скеровують на саму ідею української державності. Слова «незалежність» і «самостійність» штучно перетворюють на лайливі, українців переконують у «безперспективності» існування їхньої держави. Постійно протиставляють російськомовний Схід і україномовний Захід, не даючи об’єднатися мешканцям різних регіонів для захисту своїх невід’ємних прав. Коли ж українці об’єднуються, то миттєво знаходять спільну мову й не мають упередженості один проти одного.
Складається уява, що у 1990-1991 рр. партійно-чекістська номенклатура СССР втілила у життя заздалегідь розроблений стратегічний план. Його головною метою було перехоплення гасла державної незалежності у нових політичних сил, що зароджувалися в українському суспільстві. Ховаючись за краденими національними символами, номенклатурні кадри приватизували привабливу власність у державі й зберегли політичну владу у своїх руках. А масове невдоволення таким станом речей спрямували проти всього нового, що могло повести країну вперед. Нині на авансцену політичного життя виводять КПУ, яка спекулює на ностальгійних настроях старшого покоління й намагається використати невдоволення молоді ситуацією в країні у власних інтересах.
План спрямований на відновлення імперії у будь-якому її варіанті, хоч би і «русского мира». Але тут він дає збої. Правляча у Києві верхівка не бажає ні з ким ділитися награбованим в українського народу. Значить, вона використовує комуністів для того, щоби потім саме на них перевести народну ненависть. Як вже зроблено з «націонал-демократами», «лібералами», «об’єднаними соціал-демократами» та іншою вкрай непопулярною у сучасній Україні публікою. Нічого нового «регіонали» не вигадали: їхні червоні попередники всі свої провали завжди звалювали на троцькістів, бухаринців, «буржуазних націоналістів». Комуністи отримають за тією ж схемою. Як дбаєш, так і маєш – кажуть мудрі українці.
peredplata
