Новели маминої хати

Ось він фінал циклу ” Новели маминої хати” написав їх пів життя тому, мама так і не прочитала мою сповідь ХАТІ , хоч любов відчувала як тільки народила мене, то природньо. Для мене важливо ваші роздуми та побажання. З понеділка будуть нові новели іншого циклу, чекайте і читайте, а ще пишіть радьте, даруйте сюжети… дякую Вам за те що ви є і не байдужі…

ФОТОГРАФІЯ
Якийсь страх напав на мене. А чи знаю я свою маму? Здається, чим далі, то стаємо все менше знайомі. Багато в своєму житті я говорив з чужими людьми, а чи був у мене час погомоніти з вами, мамо? Якось усе не виходило, відкладав на потім, думав встигну …
Отак зустрічалися, прощалися… Чому саме зараз, в пору чекання, я чітко побачив щось таке, раніше незнане? На диво, я не помічав звичних зморщок біля очей, як і не бачив потріскані від роботи руки, а очі, її очі, як вони схожі на мої! Правду кажучи, я жодного разу її голови не погладив…
Памятаю в ті поодинокі дні, коли святкували якісь події в її житті. Родичі тоді їли, пили, говорили про гроші, а вона, немов бджілка, все метушилася, щось робила навіть у своє свято.
І ніхто не помічав, які в неї натруджені руки, яке в неї красиве волосся, що так стійко бореться з сивиною, які в неї чисті очі, що, мабуть, виплакані чеканням, і як вона потребує любові…
Ніхто не запитував: «Що вам треба, мамо? Чим допомогти?» Може, просто довше побути з Вами… В той час всім було не до цього…
Здається, того разу я не підійшов до Вас, мамо, не обняв ніжно за плечі, не сказав Вам доброго слова, а лиш так звично привітав, як чужий чужого. Тільки тепер я запитую себе – чому? Чому не знайшов часу, щоб зупинити плин часу, щоб більше не віддалятися? Потім було моє весілля. Клопоти, діти, робота, турботи, і як завжди – не було часу. І ось сьогодні на мене напав цей страх – як у сні , але наяву на мене дивилися з фотографії двоє молодих людей. Праворуч – то був я, а зліва – молода, майже моя ровесниця. Невже фотографи, яких я вважав заробітчанами, зробили добре діло? Я дружив з багатьма чужими людьми, мав безліч знімків з ними, а рідній матінці так і не погладив голови,– я ж уже виріс… На мене напав такий страх, що, здається, заговорила кров, а може, й серце. Голос був десь глибоко і звучав у темноті, там, де на стіні висіла в рамі від картини фотографія…А мами не було… Я чекав.

ІГРАШКА
Її я знайшов на дні скрині, там, де завжди ховають щось найдорожче.
Отак за стільки років і зовсім не змінилася. Така собі дорога, як і в дитинстві.
Як не дивно, але наш стан передається речам і предметам. Ми заряджаємо їх своєю енергією. Річ, а тим більше іграшка, ніяк не може бути одинокою.
Одинокістю заразили її ми. Якщо ти залишаєш дім, де був одиноким, одинокість в ньому залишається, і коли прийдеш знову, вона на тебе вже чекає. Ось і зараз я бачу, які одинокі стільці, лава, подушки і…
Та хто найбільше одинокий? Це маленький іграшковий хлопчик. Забавка мого дитинства. А може, і правда, що речі і все довкола було колись живим, самітність їх згубила. А іграшка так зберігалася для внуків і на тобі…

ВІКОНЦЕ
Воно було моїм першим телевізором, маленьким, поряд з краєчком печі, таке собі, щоб дивитись і бачити. Я знову дивлюся в замерзлі шибки і бачу мало не в фокусі своє дитинство. Спитаєте, чому? … А за вікном темно, і в темноті легше фантазувати, та й дорогу в темряві краще знаходити. Вдень більше тривожать усілякі сумніви. Я також в житті сподівався на сліди тих, що проходили до мене цією дорогою, і думав, вагався, чи ця це дорога, чи ні? А чи були вони мудріші, ті що пройшли по цій дорозі першими? Цього я не знаю і зараз. Я вірю, довіряю людським слідам, але після кількох кілометрів бачу, що вони повертають назад.
Так чому я йду? Виходить, що шлях цей нікуди не приведе? І де його початок? День завжди приносить нам якісь розчарування. Легше знаходити дорогу вночі. Тоді я покладаюся тільки на себе. У мене немає більше ніяких орієнтирів. Є тільки я і ціль. День 􏰀 це завжди досвід інших людей, а вночі існують тільки мій досвід і моя дорога. Коли я йду вночі, то намагаюся обходити і не дивитися у вікна, що залиті світлом. Осліплений ними більше нічого не бачу. Тоді стаю, немов старий пес, що втратив нюх. Я боюся і обходжу освітлені вікна стороною. У важкий для себе час зробив відкриття: якщо хочеш ствердити себе – іди в темряву і нікого з собою не бери. Багато можна в темноті загубити, а себе обов’язково знайдеш. З тобою твої ноги, вони тоді розумні і слухняні. Їм зрозумілі і непомітне каміння, і калюжі, і тріск сухих гілок. З тобою руки твої – протягни їх вправо чи вліво, доторкнися до дуба і ти утвердишся. З тобою твої вуха і очі. Навкруг тебе пітьма, а ти йдеш до мами… Чого тобі ще треба?
Від світла фар машини, що ковзнули по вікну, я побачив красу морозного візерунка на шибці. Придивився пильніше і впізнав на холодному склі очі…
Це вони, мамині очі… Ні, то теплі сліди їхнього погляду, вони виглядали мене і залишили слід на віконечку в моє дитинство.
«А що з мамою?» – спитав я у хати.

2 червня (ніч на вівторок) 1987р. с. Клинівка ( нині Панка)

Фото я зі справжніми українцями, моїми друзями в яких вчусь бачити світ в образах. Дякую Вам земляки Іван та Олег, шаную ті митті і памятаю що ми живемо в одну епоху… це замість Р.С. і фото саме знайшлось…

Петро Олар

peredplata