Очікуючи на розчарування
Я ось згадую – п’ять років тому, після розстрілів на Майдані й утечі Януковича, після появи росіян у Криму й початку «російської весни» теж було подібне відчуття вакууму, коли абсолютно не зрозуміло було, чого очікувати й на що сподіватись. Утім, тоді було також відчуття того, що є велика кількість людей, готових відстояти свою країну. Ці люди ще пахнули вуличним димом і зовсім не збирались розходитись домівками. Ну і, крім усього іншого, відразу ж з’явились політичні сили, котрі перебрали на себе відповідальність за те, що відбувалось довкола й хай не завжди рішуче, хай не завжди переконливо, проте щось говорили, пояснювали, намагалися давати відповіді на питання, що звідусюди сипались.
Нині все мало б бути куди спокійніше – демократичні прозорі вибори, максимально мирна передача влади, тріумф переможців, слова підтримки лідерів «демократичного світу». Проте спокійніше від цього не стає. Оскільки без відповіді лишається головне питання – що далі? Як виявилось, питати просто немає в кого – країна обрала віртуальний простір. Віртуальний простір, відповідно, спілкується з країною так, як уміє – віртуально. Мабуть, збоку це має доволі кумедний вигляд. Зсередини, чесно кажучи, не дуже.
Де переможець президентських перегонів? Звідки він передає свої звернення до народу? Що він думає з приводу того, що діється з країною? Чому він реагує на ухвалення закону про мову двома, діаметрально протилежними постами в соціальних мережах? Чому на новину про видачу російських паспортів мешканцям окупованих територій він не реагує загалом? Тепер так буде завжди? (РЕДАКЦІЙНА ПРИМІТКА: цей текст був написаний до заяви Володимира Зеленського щодо «російських паспортів», оприлюдненій на його фейсбучній сторінці). Чи це просто тимчасова розкомунікованість? І загалом – новообраний президент почне колись говорити з нормальними інтонаціями?
Думаю, скільки б експерти та інсайдери не пропонували можливих варіантів розвитку подій, навряд чи хтось сьогодні може сказати чітко й упевнено, відповідаючи за свої слова, що очікує на країну, скажімо, за півроку, скажімо, в політичній площині, на міжнародній арені чи в економічній сфері. Проте цілком нескладно передбачити, що чекає безпосередньо на тих громадян, які проголосували за нову реальність. На жаль, нічого доброго на них не чекає. Чекає на них повільне, проте невпинне розчарування в своєму кандидаті, чекає розуміння того, що все знову йде не зовсім так, як їм обіцяли, чекає невблаганне розчинення в повітрі сьогоднішніх 73-х відсотків. Інакше не буде. Тому що інакше не буває.
Визнання помилок
Найгірше в цьому сенсі – що нічого доброго не чекає не лише на них. На всіх інших – тих, хто за нового президента не голосував, теж нічого доброго не чекає. Оскільки нову реальність обрали для всіх, і жити в ній доведеться всім, незалежно від політичного вибору. І хотілося б тут, за нагоди, написати щось життєствердне, на кшталт того, що ситуація, в якій ми сьогодні опинились, мала б нас не роз’єднувати, а налаштовувати на спільну працю заради батьківщини. Проте ось не скажу, оскільки чудово розумію, що жодної спільної праці ближчим часом не передбачається – передбачається жорстка боротьба й не менш жорстке протистояння, результати якого ми побачимо вже ближчими місяцями. І зрозуміло, що за умов цієї боротьби дуже непросто буде шукати точки порозуміння з громадянами, які на шостому році війни вирішили обрати верховним головнокомандувачем телевізійного персонажа.
А найпротивніше, що на нас очікує – те, що ці самі громадяни, які так упевнено й переконливо змінили владу, тепер уперто не визнаватимуть помилок і зальотів обраного ними кандидата. Ось у цьому я навіть не сумніваюсь. Визнання помилок – це визнання власної слабкості. Твереза оцінка реальності – шлях в нікуди. Найкращий спосіб опонування – перекладати всю відповідальність на опонента. Найкращий спосіб самовиправдання – це максимальна відмова від відповідальності як такої. Ось із цим, боюсь, нам і доведеться мати справу ближчим часом.
Тому готуймося до масової депресії. Надто яскравою була ейфорія частини наших співвітчизників, аби подальші життєві обломи не призвели їх до суспільної зневіри та розчарування. Створювати собі віртуальних кумирів і розчаруватись у жорстокій реальності – наша національна риса. Ясна річ, не найкраща.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
peredplata
