…Зі своєю Любов’ю Максим був знайомий мало не з дитинства – на 3 роки молодша дівчина також родом з мальовничих Санківців, навчалася з ним в одній школі. Коли батьки дозволили доньці відвідувати молодіжні вечірки, хлопцю припала до душі ця довгонога струнка красуня та якось він запропонував провести її додому.
Так зав’язалися стосунки, але тоді молоді люди навіть не припускали, що все може закінчитися весіллям. Максим усе частіше навідувався до Люби додому, а п’ятнадцятилітня дівчина боялася закохатися, остерігаючись, що хлопець покине її, як почасти вчиняють юнаки такого віку.
«Дуже швидко я зрозуміла, що він відрізняється від хлоп’ячого загалу, — витирає сльози молода жінка. – Зі мною поводився так скромно…». І батьки не хвилювалися, коли їхня наймолодша донька (у Люби є ще старші брат та сестра) проводила час з Максимом.
Згодом вона вступила до педколеджу, а після 3-го курсу коханий запропонував одружитися. Батьки відмовляли їх – мовляв, не поспішайте, ви ще такі молоді. А він задумливо-серйозно відповідав: «А якщо завтра – війна? І ми не встигнемо нажитися?».
Восени 2009 року молодята орендували в обласному центрі квартиру, почали жити разом. Згодом відгуляли гучне весілля.
Максим оберігав Любочку, часто брав, мов ляльку, на руки. І не дай, Боже, аби хтось надумав її скривдити – готовий був на все. Був для неї не лише ніжним та люблячим чоловіком, а й братом, і батьком водночас. Дуже ревнував молоду дружину, а вона тішилася: хіба це не ознака справжньої любові?
Рано став самостійним. Він вмів, а точніше, вчився заробляти гроші. Брався за будь-яку роботу, аби лишень отримати дохід. І вмів заощаджувати, при цьому старався, аби ні в чому не відмовляти Любі. Ще навчаючись у медичному коледжі, так розподіляв мізерну студентську стипендію, що її вистачало і на заняття спортом, і на невеликі гостинці для рідних. Разом вони навіть пробувалися у родинному бізнесі. А ще дівчина пригадує, що задля того, аби придбати їй каблучку на заручини, Максим поїхав на заробітки…
«Поповнення сім’ї ми планували завчасно, — розповідає Люба. — Серйозно задумувалися над тим, що зможемо дати маляті, адже не мали навіть власного даху над головою».
Максим хотів сина, він вимріяв його ще тоді, коли лише зароджувалося їхнє юне, ніжне і таке трепетне кохання. Зізнавався, що хоче мати трьох діток, і аби старшим був хлопчик. І ім’я, будучи під враженням переглянутого фільму «Бій з тінню», придумав уже тоді – Артемчик, Тьома. Тож коли народився синочок, не міг натішитися ним: обнімав та пестив, зворушливо вдивлявся у рідні оченята та дякував милій своїй обраниці за безцінний скарб, який вона йому подарувала. Кумам, котрі хрестили Артемчика, радив, аби не відкладали народження діток. «Це так класно – бути батьком», — гордо казав усім.
Потім вони переїхали на власну квартиру, котру Максиму допомогла придбати мама. Молодий татусь не тямив себе від щастя — будинок розміщений поблизу його роботи, тож тепер, мовляв, він зможе більше часу проводити з родиною…
За словами рідних, цей молодий чоловік дуже поспішав жити. Разом з дружиною вирішили посадити сад, навіть закупили дві з половиною тисячі саджанців яблуньок, щепили та підрощували їх біля батьківського дому.
…Події на Майдані у Києві гірким болем відгукнулися у його душі. Особливо ж, коли почали гинути люди. Максим йшов життєвою стежиною з почуттям загостреної справедливості, а тут зненацька –людські смерті. У мирний час… «Це реальна війна, Любочко», – казав тоді коханій її не за віком мудрий чоловік. Він хотів поїхати до Києва, але дружина дуже цього боялася — а якщо щось трапиться? Що буде з нею, маленьким Тьомою? Як далі жити? Чоловік не хотів, аби Люба нервувала, отож скорився долі. Він знав: прийде повістка – доведеться йти. Попри всі застороги. Бо ж чоловік мусить захищати свою сім’ю, свій дім, рідну землю.
…Обидві повістки на ім’я чоловіка Любочка отримувала сама, вже за новою адресою, за якою вони разом встигли прожити всього лишень півроку. «Головна» надійшла 8 квітня 2014 року. Жінка могла промовчати про повідомлення, але не зуміла: подружжя нічого і ніколи не приховувало одне від одного.
«Я маю йти, — ці слова коханого чоловіка досі пригадує Люба. — Я – військовозобов’язаний, і повістка — це нормально. Треба зупинити ворога ТАМ, аби він не посмів прийти до нашого дому». Разом з усіма іншими мобілізованими чоловік перебував то на території колишнього 300-го полку в Чернівцях, то на полігоні у Сторожинці. Останнього разу вони бачилися 5 травня – жінка приходила до Максима з дитям на руках. Аби запобігти його відправленню на Схід, навіть виходила разом з іншими жінками на дорогу, не розуміючи тоді, чи правильно чинить, чи її недосвідченість хтось сповна використовує. Підходила до працівника військкомату з Артемчиком, благала залишити Максима вдома. Сльози затуманювали очі, а дорослий чоловік у погонах, котрий годиться їй в батьки, жорстко тоді відповів: «Якщо щось – отримаєте компенсацію…» І Максим поїхав. Сказав, щоб не хвилювалася, що їх везуть до Рівного, на полігон. Але це було не так. З телефонних розмов Люба знала, що військових відправляють до Житомира, а звідти — на Луганщину. Довідавшись, що хлопців, котрі мають дітей до 3-х років, ймовірно повертатимуть додому, почала збирати необхідні довідки. Максим же відповідав, що таких є багато, тож вони разом приїхали і всі разом мають повернутися. Любочка тоді зрозуміла, що до родинних цінностей ТАМ додалися ще й інші, досі їй невідомі, і зрадити їм чоловік, попри навіть безмежну любов до неї та синочка, не зможе ніколи…
15-16 червня їх відправили охороняти теплостанцію. 16-го ввечері вони розмовляли по телефону дуже довго, майже 20 хвилин. Максим просив дружину берегти себе і Артемчика, переконував, що все буде добре і вони невдовзі побачаться… Просив також записати Тьому до садочка та зайнятися в міграційній службі закордонними паспортами – мрія побачити Колізей не полишала його навіть у тій складній ситуації. А ще сказав коханій, що дуже хоче дівчинку, донечку. Тож коли, мовляв, він повернеться, «працюватиме» над цим дуже серйозно.
А вже 17-го Люба не дочекалася від нього звісточки. То був особливий день — дата, відколи вони разом, і дружині так хотілося привітати любого чоловіка та чергового разу сказати, як сильно його кохає, як чекає… Не судилося.
Вона ще не знала про нічний бій з російськими фашистами та терористами. Це вже потім їй розповіли, що криваві події відбулися між Щастям та Металістом. Максим, як медик, з побратимами за наказом відправився на підмогу айдарівцям. Командування «вказувало» шлях. БТРи чомусь попрямували не тією дорогою, і колона потрапила в засідку… Горіли бойові машини, стогнала, палала земля, горіли хлопці, а тих, що вистрибували з БТРів, добивав підступний ворог.
Така доля, за переказами, спіткала і Любиного чоловіка. «Мені повідомили, що він помер від поранення у груди. Як же він був на війні без каски, без бронежилета? Чому не перебував у медчастині?» – вголос запитує себе Люба. І сама відповідає: «Бо він – не такий. Бо для нього честь – найвища цінність».
17-го увечері ЗМІ передали, що під Щастям загинуло восьмеро буковинців. Люба не вірила, що кохання всього її життя, їхня з синочком надія і опора, ніжний і любий татусь може бути в тому числі. Вона телефонувала куди лишень могла. А врешті почула те, чого не побажала би почути ніколи й нікому: «Все дуже погано, Максима більше немає».
Коли вантаж «200» прибув на рідну Буковину, батько впізнав сина за особливою прикметою. Біля будівлі судмедекспертизи з риданням впала на рідні груди і Люба. Жінку напоїли ліками та заледве відтягнули від домовини.
…Вона не вірить, що коханого вже немає. Щодня ходить, як сама каже, не на цвинтар, а до Максима. Хоче, аби на могилі було гарно, і чекає, що чоловік похвалить її. Так, як він робив це завше впродовж їхнього такого короткого подружнього життя.
«Я відчуваю, що втратила свою важливішу половинку, і не можу без неї, бо там – порожньо. Це так боляче, що вже несила терпіти, — гірко мовить Любочка. — Тішусь думкою, що Максим незримо щомиті присутній біля нас із синочком, і боюся, аби це відчуття не притупилося. Ходжу до церкви, молюся, стає легше. Дивлюся на Тьому і бачу Максима – він дуже схожий на нього, має таку ж вдачу. Синочок знає, що його татко – Герой, що зараз він на небі. Але не розуміє, чому до татка не можна… Я не знаю, як бути з цим далі. Живу якоюсь міфічною надією, що він повернеться. І чим більше часу минає відтоді, як його не стало, тим частіше думаю, що все менше часу залишається до нашої зустрічі, нехай і в іншому вимірі…»
Наталія БРЯНСЬКА
Р. S. Яблуневому саду не судилося дати плоди за життя його господаря. Але в пам’ять про свого чоловіка Люба вже висадила 32 деревця на території парку «Жовтневий» у Чернівцях, де вони часто полюбляли гуляти. Молода мати впевнена, що справу батька обов’язково завершить його синочок Тьома…
peredplata
