Що відбудеться у світі у 2019 році

2019 рік – рік важливих виборів, які не обов’язково принесуть світу щось добре. Ісламський тероризм відступає, чого не можна сказати про авторитаризм і популізм. Режими міцно тримаються, триває захоплення популізмом, поглиблюється криза традиційної політики.

Про це йдеться у матеріалі, опублікованому Newsweek.

2018 рік закінчується хвилею соціальних протестів у Європі, яких за масштабами, завзятістю та розголосом, ще не було ніколи. В Албанії десятки тисяч студентів протестували проти підвищення плати за навчання, але також бідності та відсутності будь-яких перспектив у запущеній, корумпованій країні, керованій, м’яко кажучи, не дуже популярними серед населення політиками. Достатньо сказати, що двох найважливіших людей в країні – прем’єр-міністра Еді Рама і міністра внутрішніх справ Фатміра Джафая – звинувачують у зв’язках з мафією та контрабанді наркотиків. У Відні люди вийшли на вулицю в першу річницю створення уряду Себастьяна Курца, який запросив до коаліції радикальну праву партію з неофашистськимкорінням. На плакатах під час протестів у столиці Австрії можна було, зокрема, побачити написи: «Ми не дозволимо фашистам захопити уряд».

Заіскрило і у Сербії, де в Белграді відбулися масові протести проти авторитарного правління президента Олександра Вучіча і нападів на опозицію. Їх спричинило жорстоке побиття одного з опозиційних політиків невідомими злочинцями в чорних сорочках. Звідси гасла і символи демонстрації: «зупиніть криваві сорочки». Грудневі протести у різних частинах Європи відрізняються багато чим, але їх обєднує неприязнь і лють щодо керівництва країн та правлячих еліт, незалежно від їхніх політичних кольорів, приналежності чи переконань. Це певне продовження бунту периферії проти центру, локального світу проти глобалізації, що призвело до перемоги прихильників виходу Великобританії з ЄС на референдумі у 2016 році. Однак є істотне зауваження. Якщо у Західній Європі протести мас в основному мають соціальний характер, то у Центральній Європі, де вкорінюється «орбанівська» модель неліберальної держави, домінують політичні акценти.

Жовті жилети проти Mакрона
Найбільшим явищем року, що минає, без сумніву, став рух «Жовтих жилетів», який з кінця листопада організовує циклічні демонстрації у Франції. Бунт людей із провінції, що виріс з інтернет-петиції проти підвищення цін на паливо, перетворився на хаотичний, але ефективний громадський рух, спрямований проти еліт, чиїм уособленням став для демонстрантів Еммануель Макрон. Після трьох тижнів, інколи навіть брутальних протестів, президент здався, запропонувавши «жовтим жилетам» кілька дорогих поступок, включаючи збільшення мінімальної заробітної плати. Це означає, по суті, кінець надії на серйозні реформи. Франція залишиться державою, у якій ліберальні відхилення будуть коригувати вулиця та профспілки.

Макрон, усе це переживе, хоча рух явно набув антипрезидентського характеру, але, ймовірно, зосередить всю свою політичну енергію на європейських справах. Це, зрештою, у нього непогано виходить – він вже став провідним візіонером. А деякі його бачення, наприклад, окремий бюджет зони євро – стають реальністю.

Коментуючи події у Франції, деякі журналісти порівнюють їх з Паризькою весною 1968 року. Порівняння є виправданим, хоча мова йде не про велике соціальне повстання, про боротьбу нового зі старим чи проти капіталізму, імперіалізму і традиціоналістичного суспільства. Півстоліття тому студенти в Парижі протестували під гаслом: «Будьмо реалістами – вимагаймо неможливого». Власники невеликих сімейних підприємств десь у французьких провінціях або профспілкові діячі з потужних профспілкових центрів не піднімають таких гасел, але також вимагають неможливого. Глобалізацію, яка загрожує їхньому світу, не можна зупинити чи скасувати. Парадоксальні протести «жовтих жилетів» у Франції в певному сенсі є наслідком відсутності економічних і соціальних реформ, які не відбулися через інші, більш ранні вуличні протести. Франція поставила шах Франції.

Угорська Зима народів?
На початку грудня один з учасників протесту «жовтих жилетів» заявив у інтерв’ю, що «у 2011 році у нас була «арабська весна», тепер у нас «європейська зима». Йшлося про рівень розчарування, відсутність перспектив і безнадійність, які вивели сотні тисяч людей на вулиці. Звичайно, на цьому схожість закінчується, тому що ситуацію у Франції в 2018 році не можна порівнювати з тим, що відбувалося у Тунісі, Сирії або Єгипті на початку 2011 року.

У будь-якому разі, «арабська весна», попри великі надії, не принесла нічого хорошого. Туніс, у якому почався цикл арабських повстань, все ще бореться з соціально-економічними проблемами і кілька місяців тому на вулицях Тунісу знову протестували. У Сирії триває кривава громадянська війна, в якій загинули сотні тисяч людей, зруйнована країна і зберігся режим Асада. У Єгипті Мубарака замінив інший, менш кривавий, але однаково вбивчий режим колишнього генерала Абделя Фаттаха аль-Сісі. Лівія перетворилася на занепалу державою, де принаймні два різні уряди змагаються за владу. Ємен, де громадянська війна спалахнула пізно, але ніби на хвилі арабської весни, став місцем найбільшої гуманітарної катастрофи нашого часу. І хоча повстанці хутії та урядові сили, підтримані міжнародною коаліцією на чолі з Саудівською Аравією погодилися на відкриття портового міста Аль-Худайд для гуманітарної допомоги, кінець найбільш забутої війни XXI століття, як називають Єменську війну, ще дуже туманний.

Про її страшні наслідки нагадують фотографії дітей – живих скелетів, які знову і знову облітають світ. 22 мільйони людей потребують гуманітарної допомоги, чверть мільйона людей знаходяться на межі голодної смерті, і якщо нічого не зміниться, від голоду може померти у кілька різів більше. Свої домівки покинули 3,5 мільйона осіб. Принаймні 10 тисяч цивільних осіб загинули в боях, але набагато більше померли від голоду і хвороб. За оцінками Save the Children, з 2015 року, в Ємені від голоду та недоїдання померло близько 85 тисяч дітей. І навіть якщо ці оцінки перебільшені, масштаб людської трагедії вражає, особливо в умовах байдужості світової громадської думки.

Крім того, гуманітарна катастрофа в Ємені показала, що так зване явище «донорської втоми», яке вже спостерігалося у випадку сирійської війни, поглиблюється. Його основною ознакою є все менша участь держав у гуманітарній допомозі. Чим більше кривавих конфліктів у світі і драматичних закликів різних неурядових організацій про термінову допомогу, тим більша «втома» від трагедій, отже, менші фінансові пожертви на благодійність або допомогу.

Чим би не закінчилася «європейська зима», її наслідки, на щастя, не будуть настільки трагічними, як в арабському світі. У кращому разі це призведе до певного коригування політики та виконання деяких вимог демонстрантів. При менш оптимістичному і, більш реальному сценарії, нічого не зміниться, тому що гнів остудиться, і люди повернуться додому, як це було торік у Румунії.

Важливо, що під панцирем європейського ліберального порядку починається соціальне бродіння, яке зміщує тектонічні плити, що може призвести до значних змін, характер яких сьогодні неможливо передбачити. «Європейська зима» найбільші надії пробудила в Угорщині, в країні, де надія на будь-які зміни в принципі повністю померла після наступної перемоги Орбана на виборах у квітні 2018 року. Здавалося, що країна зануриться у авторитаризм, але на початку грудня десятки тисяч людей вийшли на вулиці Будапешту, протестуючи проти змін у трудовому кодексі.

Опозиція назвала ці зміни «рабовласницьким законом, оскільки поправка дозволяє збільшення понаднормових годин роботи, за яку можна буде платити із кількарічною затримкою. Як і у Франції, соціальний протест швидко перетворився на щось набагато серйозніше. Всі опозиційні партії від радикального правого «Йоббіка» до хіпстерівського руху «Момент» приєдналися до протестів, що є унікальним явищем для Угорщини.

До соціальних вимог приєдналися політичні: вільні суди (Орбан здійснив чергову реформу системи правосуддя, посилив контроль правлячої партії над судами), вільні ЗМІ (наприкінці листопада уряд створив безпрецедентний медіа-холдинг, консолідуючи ЗМІ, що йому симпатизують), свобода вишів (реакція на вигнання з Будапешту Центральноєвропейського університету).

Незважаючи на зимові холоди і жорстокість поліції, люди не розходилися. На четвертий день протестів натовп пройшов до штаб-квартири громадської телекомпанії, яку контролює правляча партія Фідеш, вимагаючи щоб їхні вимоги озвучило телебаченні. Члени опозиції також увійшли до будівлі, вимагаючи ефіру для всіх політичних сил, а не тільки партії влади. Відбулася бійка з охоронцями. Ці кадри, зняті опозицією, облетіли увесь світ, зіпсувавши і так не ідеальний образ Орбана. Проте, ні Європа, а тим більше США, не в змозі домогтися якихось поступок від угорського режиму. Демократію над Дунаєм можуть відновити лише угорці, які досі поділені та перебувають в апатії й страху. Нинішні протести вивільнили енергію та гнів, яких у Будапешті не бачили з 2014 року, коли десятки тисяч людей протестували проти планів введення податку на Інтернет. Ніхто не знає, наскільки вистачить цієї енергії, тим більше, що головним чином протестує Будапешт, а урядова пропаганда, за допомогою контрольованих ЗМІ, намагається переконати людей у ​​провінції, що протести проти «рабського закону» – це атаки на угорську державу, демократично обраний уряд і християнські цінності фінансовані мільярдером Джорджем Соросом, якого оголосили «ворогом №1».

Жорсткий Вrexit?
У 2019 році відбудуться дві важливі події для Європейського Союзу: Вrexit і вибори до Європейського парламенту (23-26 травня). У цьому першому питанні все ще можливо – включаючи вихід Великобританії без будь-якої згоди, що закінчиться британською політичною, соціальною та економічною катастрофою.

У грудні прем’єр-міністр Тереза ​​Мей, розуміючи, що вона програє, перенесла на січень голосування в палаті громад британського парламенту щодо узгодженого тексту договору про вихід Великої Британії з ЄС. Проблема в тому, що немає гарантії, що вона зможе отримати цю підтримку в найближчі кілька тижнів. Обидві сторони, таким чином, готуються до «жорсткого Вrexit», і лише невиправні оптимісти сподіваються, що уряд Мей погодиться на референдум. Фіаско Brexit може кинути тінь на європейські вибори, оскільки, хоча Лондон стане головною жертвою розбіжностей, Європейський Союз також потрапить у зону турбулентності.

Незалежно від того, як виглядатиме розлучення ЄС з Великобританією вибори до Європарламенту будуть перевіркою на популізм. Крайні права з Франції, Нідерландів чи Австрії, ймовірно, не зможуть стартувати з однієї платформи, але радикальні і популістські партії традиційно добре проходять європейські вибори, тому що національні виборці, голосуючи за них, «карають» загальні течії. Від результатів виборів до Європарламенту значною мірою залежатиме персональний склад інституцій ЄС. У другій половині 2019 року закінчується термін повноважень голови Європейської комісії Жана Клода Юнкера і президента Європейської ради Дональда Туска. Якщо вибори виграє Європейська народна партія, дві найважливіші посади у ЄС, як і в 2014 році, отримають політики з її лав. Офіційним кандидатом від ЄНП на голову ЄК у листопаді оголосили баварського політика Манфреда Вебера, але не відомо, чи він займе цю посаду. Багато буде залежати від того, як на виборах голосуватимуть за соціалістів (кандидатом яких на голову ЄК є Франс Тіммерманс) і лібералів (АЛДЕ). «Чорною конячкою» виборів є нинішній комісар з питань конкуренції Марґрете Вестагер, яку підтримує президент Франції Еммануель Макрон та прем’єр-міністра Нідерландів Марк Рутте. Вестагер є однією із найкращих комісарів у комісії Юнкера. Вона має дуже добру репутацію в Брюсселі, зокрема, прославилася в боротьбі з монополізмом таких гігантів, як Google. Її перевагою є також… стать. Одна з чотирьох ключових посад у ЄС, як правило, припадає жінці – у 2014 році високим представником з питань зовнішньої політики стала італійка Федеріка Могеріні.

Переклад з польської Андрія Павлишина, Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/01/01/shcho_vidbudetsya_u_sviti_u_2019_rotsi_1479081

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.