ЗЕЛЕНІ СВЯТА НА БУКОВИНІ

“Запрошую і беру тебе у гощі (гості) на Зилені свєта, аби видів мій двір, хату, загорду, Світ твій, Боже, красен на Зелений день!»

За закономірностями природи дні стають довгими, теплими і навіть спекотними, рослинність буяє, квітує. Все посаджено, у польових роботах у цей час настає перерва, можна трохи відпочити і повеселитися.

Святом, яке означало початок літа, в українців були Зелені свята. В основі цих святкувань були культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю, культ предків та ін.  Під назвою “Зелені свята” у наш час розуміється цикл обрядів одного змісту і спрямування, але аналіз етнологічних джерел дає підстави говорити, що на початку літа в українців було декілька свят, які з плином часу було об’єднано під вказану назву. У комплекс свят входять святкування та вшанування сонця, рослин і лісу, води, покійників, квітів, поля, русалок-нявок та ін.

Оскільки язичницька релігія українців у давні часи була органічною частиною всього життєвого циклу, то великий набір пошанувань і святкувань початку літа, коли зменшується кількість сільськогосподарських робіт перед жнивами, є цілком зрозумілим.

Культ лісу пояснюється тим, що в давні часи ліс був місцем, де людина молилася (“священні гаї”), до дерева ставилась, як до живої істоти. Гуцули, наприклад, і в наш час, приступаючи до рубання дерева, про­мовляють до нього звернення-прощення.

З культом лісових дерев пов’язано і клечання. Святковість і ритуальність проявляється уже в тому, що по гілки клечання йде господар із старшим сином. Перед зрубуванням деревця чи гілки господар запрошував дерево до себе на садибу у гості: “Запрошую і беру тебе у гощі (гості) на Зилені свєта, аби видів мій двір, хату, загорду”.

Оскільки предки українців вважали, що в деревах знаходяться духи померлих, то йшли до них у ліс поспілкуватись, порадіти успіхам, порадитись стосовно своїх проблем, а на початку літа запрошували їх занесенням віток, квітів до своєї садиби та хати.

Спостерігаючи за бджолами, які збирають нектар з квітів, носять мед, людина вважала, що цим нектаром і медом харчуються й душі тих, хто відійшов із життя, та душі кожної рослини. Тому й квіти приносили додому, щоб разом у хаті та садибі святкувати прихід літа.

Квіти, як символ краси і кохання, заплетені у коло-вінок, симво­лізували життєдайний круг сонця. Тому не випадково на різні свята дівчата йшли у вінках. Вінки плели і у час літнього сонцестояння, ними ворожили, вважаючи, що затаєна у них сила може відповісти на потаємні думки дівчини. Саме тому Зелені свята є святом культу сонця, яке наближалось у ці дні до своєї найвищої могутності.

Ходіння на поля під час Зелених свят, що відбувалось у дні Нявчиного (Русального) тижня, можна розцінювати як прояв культу сонця. Оскільки ця обрядодія була найбільше наближена до дарів природи – земле­робських культур, то вона й найдовше збереглася. Лише з ліквідацією приватної власності на землю в радянські часи цей звичай почав дещо призабуватись, хоча на Буковині на Зелені свята було прийнято навіть і в другій половині ХХ ст. всією сім’єю виходити на невеликі за розмірами присадибні ділянки зустрічати сонце у понеділок Зеленого тижня. Хлопчаки видзвонювали в дзвіночки і калатала, крутили деркача, галасували, виганяючи у такий спосіб всяку нечисть з городу. А при появі перших променів сонця все затихало і було чути лише молитву. Господар молився вголос, звертаючись до сонця з проханням, щоб воно було усміхненим, ласкавим до цієї землі.

У давні часи на поле виходило все село або певний кут-рід, йшли всі: від малого до старого, хто тільки міг пересуватись самостійно. Всі прикра­шали себе квітами, дівчата ще одягали на голову сплетені з квітів віночки і з піснями та жартівливими іграми дорослих (доганяння, ряження в одяг та маски подібно новорічним маскуванням тощо), зустрівши перші промені сонця, обходили поле. Молодь лише співала та створювала шумовий ефект за допомогою дзвіночків, брязкалець та інших саморобних речей. Після завершення обходу розстеляли на траві скатертини і починався святковий обід – частування добрих духів землі, ниви. Залишки їжі прикопували на полі та залишали на межах для русалок.

Під час святкового виходу на поле зустрічати сонце означало хвалу сонцю, вшанування духів поля, духів майбутнього урожаю. Освячення поля свяченою водою під час цього ходіння означало вигнання нечистих сил і задобрювання русалок. А ще кроплення водою являло собою імітацію дощу, тобто використання імітаційної магії для досягнення потрібного результату. На мою думку, у святкових виходах на поле здійснювалось нагромадження позитивної енергії землі, лісу, квітів у людському організмі. Сучасна наука підтверджує, що рослини мають свої енергетичні поля, які в певних ситуаціях можуть підсилювати людський організм, накопичувати (поповнювати) енергію тіла, лікувати хвороби тощо. Часто з цього приводу виникають думки про те, наскільки більше наші предки знали про властивості природи і використовували їх у своєму житті. На жаль, сьогодні більшість з позитивного життєвого досвіду, народної медицини і взагалі традиційної культури втрачено.

За християнським календарем на Зелену неділю припадає хри­стиянське свято Трійця – П’ятидесятниця, або Схід Святого Духа на Апостолів. У церковних трактатах розповідається, що на п’ятдесятий день після вознесіння Ісуса Христа усі його учні разом з матір’ю Марією та ті місцеві жителі-іудеї, які вірили в Ісуса, піднялись на Синайську гору у місце, де вони часто молилися, і стали чекати сходу Святого Духа, про що було обіцяно Господом попередньо. Раптом з неба опустились на них вогненні язики, які наповнили кожного Духом Святим. Присутні на молінні стали розмовляти різними мовами (парф’янською, мідянською, еламітською, понтійською, іудейською та ін.).

Це сталося у день іудейського свята П’ятидесятниці, що святку­валося в пам’ять про отримання юдеями законів. Спустившись з місця моління до інших людей, апостол Петро та інші апостоли почали пояснювати подію, яка сталась у цей день з людьми, що молились до Господа на Синайській горі.

У буковинських  Карпатах відоме оповідання “сорок день по своєму воскресінні наш Ісусик дорогий ходив ще землею. По сороковій днині вознісся на небо. А коли вознісся, то на апостолів Своїх Дух Святий опустив, аби мали вони таку саму силу, як Він. Опускався Дух Святий на апостолів, а у той час землею розливалася превелика благодать. Від тої благодаті очевидячки розбуянювалась усіляка зелень. Ставалося усе те у недільку Божу. І стала тота неділька іменуватися Зеленою».

Крім Служби Божої у церкві, в день Трійці священик здійснює обхід села з метою освячення хат. Якщо господар виставив стіл біля воріт, застелений скатертиною з хлібом-сіллю на ньому, то це означало бажання господаря освятити хату. Священик читав молитву над столом, потім заходив на подвір’я, освячував хату і всі будівлі двору.

Оскільки християнське свято називається Трійця від назви Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого, то за канонами християнської церкви воно святкується три дні.

Зелений тиждень у буковинців розпочинався з четверга. В цей день дівчата йшли на поля, левади чи в ліс, рвали квіти і там плели вінки. Після завивання вінків дівчата поверталися в село. В неділю вони йшли у той самий ліс чи на трави, де плели вінки, щоб знову розплести їх. По вінках судили “про своє щастя чи недолю”. У передгірній зоні Буковини дівчата несли вінки у сад і розвішували їх на гілках груш, яблунь, слив, вишень. Вважалось, що в такий спосіб магічно передасться “плодючість” дерев саду дівчатам, і коли вони вийдуть заміж, то будуть народжувати дітей.

У цьому святі представлена, як бачимо, і любовна магія. Основа зеленосвятської обрядовості – культ рослинності, яка в цей час починала розквітати. Цей культ проявився передусім у тому, що зеленню на свята прикрашали свої оселі, а також могили предків.

У давні часи окремим святом була Зелена субота. У цей день жіноча частина сім’ї миє все, що можна мити в інтер’єрі хати: лавки, стіл, підлогу або підмащують глиняну долівку, підмальовують піч, вішають рушники на образи, а стіл накривають чистою скатертиною. Далі готують святкову їжу – сім страв: капусняк, студенець (холодець), макаран (запечені макарони на яйцях), вареники, налисники (тісто, перекладене сиром з яйцями і запечене), кашу з молоком або зупу (суп) на курячій юшці, коливо (колово) – густу пшеничну кашу з горіхами та медом. Часто до колива додавали сушені сливи, вишні або черешні. Окремо випікався хліб-калач, який був символом сонця в українців і який під час усіх свят повинен обов’язково бути на столі. Вечеряти починають з колива як ритуальної страви, попередньо помолившись.

У Зелену суботу дівчата прополюють квіти в квітнику та рвуть квіти і зілля, щоб внести у хату із заходом сонця. Отже, зовні хата прикрашалась зеленими липовими вітками, а всередині – квітами і зіллям.

По обіді господар з синами йшли до лісу “по клечання”. Гілля й молоді деревця липи називали клечанням, що, можливо, є похідним від “квітчання”. Як рвання квітів, так і рубання гілок липи у давні часи було певним ритуалом обряду. Наприклад, збирати зілля і рубати гілки можна було лише в чистому або новому одязі. Попередньо зверталися з молитвою-прощенням до духів Природи, щоб вони були милостиві до людей, оскільки люди рвуть зілля і зрубують гілки не для забави, а з метою їх обрядового використання як жертви богам і вшанування духів Природи, які з цим зіллям та гілочками перейдуть на подвір’я і в хату. На всіх місцях хати і садиби, де могли заховатись небажані духи (нечиста сила), розвішували липові гілки з листям: над вікнами та дверима, під стріхою хати, на дверях хлівів, комор, куч, курників, на стовпах воріт і хвірток.

У Прутсько-Дністровському межиріччі та передгір’ї Буковини після розвішування клечання та розкладання квітів у хаті  розкидають  свіжоскошену траву на долівку, а також на доріжки-стежки подвір’я. За звичаєм, це мають робити всі члени сім’ї, які фізично можуть таку роботу виконувати.

Із заходом сонця господиня свяченою водою, яка зберігається від січневого водосвяття, кропить хату, потім передає кухоль з водою господарю, і він кропить усе подвір’я та господарські споруди.

На Буковині клечали, в основному, липовим гіллям. Хоча в інших регіонах України  заквітчували домівки та господарські споруди зеленим гіллям ясеня, клена, осики та інших дерев.

У Зелену суботу існував звичай поминати тих, хто пропав безвісти, та самогубців. Для цього йшли на роздоріжжя або до межового знака села і там залишали їжу та воду, молилися за душі померлих.

Із клечанням пов’язано багато магічних прикмет-повір’їв. Так, наприклад, на Буковині вважали, що якщо до ранку листя хоч і зів’яло все, але залишилося зеленим, то всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи, якщо ж  листя почорніє – в родині хтось помре. Таке повір’я побутувало і в інших регіонах України.

Головне дерево ставили перед дверима, щоб закрити вхід відьмам, які в цей період розпочинали свою активну діяльність. Обов’язково в цей час в оселі повинен був бути полин – головний захисний засіб від русалок, а також папороть.

Закінчивши клечальні прибирання та освячення садиби, господар встановлював у центрі двору невелике деревце або гілку й звертався у бік заходу сонця зі словами вітання з літом і запрошення на вечерю сонця, місяця, вітру, зірок, дощу, духів лісів, полів, садів. Точного тексту вітання не вдалося записати, оскільки інформатори старшого віку (90-річні) у кінці 80-х рр. ХХ ст. лише пам’ятали, що їхні батьки розповідали про обряди Зеленої суботи із запрошенням духів природи.. Вітання-запрошення духів Природи звучало так: “Сонце ясне, Сонце праведне, святі наші діди-лада, духи лісів, вод і полів, зустрічаємо вас, вітаємо з літом, шануємо вас і запрошуємо!”

На Буковині у період Нявчиного тижня в давнину існував обряд “пужати половика”. Назва походить від птаха – орла-половика. Цей птах робив багато шкоди селянам. Бували випадки, коли навіть малих дітей у повитку, залишених без нагляду на подвір’ї, цей птах викрадав і поза селом роз’їдав. Через напади і нищення курей, гусей, орел-половик був птахом, якого не любили, якого боялися, тому відповідно і свято було йому приурочене. В уявленні давніх українців цей птах був дуже таємничим, оскільки він з’являвся тоді, коли ніхто не міг його й чекати. Його появу асоціювали з появою епідемій (холера, чума) і епізоотій у буковинських селах, які часто виникали на українських землях у минулому. В один із днів Нявчиного тижня, намагаючись вплинути на цього птаха, його не задобрювали, а пробували магічно відігнати, знищити, похоронити. Відповідно і обрядодії цього свята (пісні, примовляння, символічні рухи і танці) мали на меті магічно вплинути на орла-половика й убезпечити домашню птицю, а у ширшому розумінні все своє життя від злих сил і епідемічних хвороб. У передгірному селі Великий Кучурів під час Зелених свят брали барана, козла або вола і прокручували тричі проти сонця. Ця магічна дія здійснювалась для того, “би половик кури не крав”. Згадки про обряд “пужати половика” збереглися у старожилів передгірної зони Буковини ще у 70-х рр. ХХ ст. Так, у селі Кам’яна, що на Сторожинеччині, 90-річний Петро Цуркан у 1977 р. розповідав, що від батька Миколи він чув про “свято половика”, яке припадало на час появи молодої птиці на початку літа.

На Зелені свята починали квітувати жита, а за народними віру­ваннями, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. Квітування хлібів вважалося найнебезпечнішим періодом; люди боялися, щоб із цвітом не сталося чогось лихого. Мертві ж предки – охоронці інтересів свого роду, тому живі зверталися до них у цей небезпечний час, поминали їх, приносили жертву, влаштовуючи на гробах тризни. На гроби йшли обов’язково одружені чоловіки та жінки з їжею і напоями. Спочатку розкладали їжу і вели розмову з покійником – тобто промовляли до гробу, як до людини, запитуючи, чи не сумують за рідною домівкою, чи добре на тому світі, чи зустрічають там інших родичів, які померли раніше чи пізніше. Просили прийти до них на обід. Потім могилу кропили напоями, а їжу прикопували у землю гробів. Тільки після цього починали самі їсти і пити, частуючись з тими, хто був поблизу на інших гробах. Запрошували бідних, серед яких, як правило, були місцеві цигани, до їжі та дарували їм калачики – за поману, за мамину чи за татову душу тощо.

Обов’язковим елементом поминання покійників у Зелену неділю були ігри, забави, веселощі біля гробів. У давні часи до гробів, де частувались родичі, приходили музиканти зі скрипкою, цимбалами та перевдягнені у козу, ведмедя чоловіки, які підстрибували під звуки музики й танцювали, розважаючи в такий спосіб присутніх. Часто у веселу забаву включались і ті, хто прийшов пом’янути покійних. Вважалось, що покійники в час приходу літа також хочуть забавлятись, веселитись, танцювати, що вони теж вітають сонце, зелень і красу природи.

Молодь у Зелену неділю збиралась на вигонах під лісом або на лісових галявинах. З собою брали їжу. Спочатку співали, вели хороводи, а потім влаштовували обід, сідаючи у символічне сонячне коло парами (хлопець-дівчина). Дівчата плели вінки, вішали їх на дереві, а хлопці повинні були дістати їх з гілок і передати кожен своїй дівчині. Ввечері всі гуртом йшли до річки, і дівчата пускали вінки на воду, попередньо задумавши найпотаємніше бажання, звичайно, переважно це були бажання про швидке і щасливе одруження. Цілу ніч було чути спів по гаях і вигонах та біля річки, лише під ранок хлопці гуртом проводжали дівчат додому, оскільки вважалось, що їм самим ходити небезпечно – можуть напасти русалки і залоскотати дівчину чи затягнути у воду.

Під час Нявчиного (Русального) тижня здійснювались обходи криниць та інших джерел води і влаштовувалась їх охорона. Особлива увага приділялась громадським криницям, з яких брали воду люди одного кутка села, та польовим криницям. Вважалось, що вночі під час великих свят (Водосвяття, Юрія, Зеленої суботи, Купала) збираються лихі сили і влаштовують ігри. Якщо лихі духи оволодіють криницею, то й люди і тварини, які вживатимуть з неї воду, будуть хворіти. Тому вночі під час свят громадські криниці охороняли, чоловіки розпалювали біля них вогонь, вели бесіди аж до “перших півнів”. З метою недопущення злих духів до криниць і джерел висаджували навколо них верби, які вважались охоронниками людського роду, в них перебували добрі духи, які мали не допустити злих духів до води.

На Буковині у Нявчину середу  пастухи-хлопці плели на пасовищах вінки з квітів і одягали їх коровам на роги ввечері перед поверненням додому. Навпроти виходив батько, який знімав вінок, потім вішав його у стайні як оберіг від злих духів і відьом. Пастух отримував від батька наперед приготовлену нову сорочку.

В кінці Нявчиного (Русального) тижня липу та іншу уже підсохлу зелень збирали до схід сонця і спалювали, вважаючи, що в такий спосіб спалюють усю нечисту силу, яка зосередилась у цьому зіллі. При цьому вимовляли такі слова: “Дякувать тобі, деревце Боже, що ти нещисті від мене відганяло і почерез мене зів’яло. Йди в вогонь, а почерез вогонь – до раю, а той злий дух, що на тобі, най горит…”

Зелені свята стосувались і сімейної обрядовості. Так, наприклад, дів­чина, яка підросла до такого віку, що вже могла брати участь у дівочій громаді і, відповідно, танцювати з хлопцями на сільських забавах (храм, даниц, весілля), в Зелену неділю вперше виряджалась родичами на танці. У віночку та стрічках-кодах, у червоній гофрованій спідниці з білою стрічкою вона приходила до початку танців і свій перший танець танцювала зі старшим хлопцем парубочої громади. Вважалось, що та дівчина, яка вперше вийшла на сільську забаву, не повинна пропустити в цей день жодного танцю. Тому майже всі хлопці парубочої громади протягом дня по черзі танцювали з нею.

На Зелену неділю хлопець, який того року мав одружуватись, також прощався з дівочим і парубочим колективами села. Він попередньо замовляв музикантам прощальний танець, який оголошувався старшим парубком на початку танцювання молоді. При цьому якусь особисту річ цього хлопця (пір’я з капелюха, дзеркальце з гирдана тощо) клали біля ніг дівчини, з якою він має одружуватись. Це означало, що він вибрав її остаточно. Таку річ дівчина, а потім жінка берегла як талісман, вважаючи, що чоловік буде лише їй вірний та “буде триматися хати”. Втрата такого талісмана означала майбутнє руйнування сім’ї.

У передгірному селі Великий Кучурів був звичай, за яким на Зелену неділю влаштовувались весілля для батьків, які вже одружили (“відві­нували”) останню дитину. На таке весілля не запрошували, хоча часто сходились мешканці родинного хутора-кутка. Та й господарям спеціально готуватись не було потреби. “Село знало, де має право відбутися така оказія. Зносили печене-варене та вінки із Божого деревця (жасмину), би Дух Божий довго таку родину не покидав, а у чистоті та здоров’ї тримав на віки вічні”.

В обрядах Зелених свят культ предків тісно пов’язаний з аграрно-магічними заклинаннями, культом сонця, культом покійників та духів. Відповідно, навіть початок літа для землероба був повен тривог і турбот про врожай. Не володіючи засобами захисту полів від стихійного лиха у ті далекі від нас часи, як до певної міри і сьогодні, землероб звертався до уявних засобів (магії та інших обрядів).

В умовах глобалізації та поширення “масової культури”, що призводить до змін народного календаря, особливо актуальним є збереження традиційної зеленосвятної обрядовості. Святкуймо Зелені свята, відроджуймо давні традиції!

 

 

peredplata