Трагедія розгублених

У Чернівецькому театрі відбулась прем’єрна вистава “Трагедія бунту”

за романом Панаса Мирного “Хіба ревуть воляи, як ясла повні?”

Давненько в нашому театрі не відбувалось подібного, щоби дві  прем’єри поспіль  не належали до комедійного жанру.

Отже невдовзі після вистави «Поранкова душа» про Ольгу Кобилянську глядачі  отримали можливість побачити сценічний варіант за романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в інсценізації та постановці заслуженого діяча мистецтв України Петра Колісника.

Аплодувати режисеру можна вже за те, що втілив на кону  такий непростий соціально-психологічний роман українського класика Панаса Мирного. Багатогранна епопея про життя українського народу другої половини ХІХ  століття, після відміни кріпосного права була завершена письменником у співпраці з його братом Іваном Біликом у 1875 році.

Дія вистави починається сценою, в якій селяни довідуються, що «цар дав волю». Серед люду панує ейфорія. До тієї миті, коли раптом вони  дізнаються, що ще два роки треба буде безоплатно гибіти на пана.

Режисер виокремив з епічного полотна історію,  своєрідний життєпис головного героя – молодого чоловіка Чіпки (Ничипора)  Варениченка. Цей персонаж зазнав у виставі найбільшого розвитку, вірніше, регресу, пройшовши шлях від метикуватого допитливого юнака з гострим почуттям справедливості, якому не судилося ще з дитинства спокійно пожити звичайним людським життям.

Його зламали та обізлили жорна соціуму. Спочатку байдужість матері, котрій було не до дитини, адже і їй дісталося від односельців: чоловік-двожон обдурив і знеславив, люди зневажили, злидні обсіли. А Чіпка за цих умов теж ставав дедалі більш жорстоким і  непримиренним, ображеним на інших за власну біду.

Він прагнув стати господарем на своїй  землі, яку їм  з матір’ю дала громада. Але недовго милувався своїм доглянутим колосистим полем. Знайшовся нібито дійсний власник – і землю громада відібрала на користь іншого.

Не в змозі протистояти викликам суспільства, Чіпка стає на небезпечну стежку – зв’язується з сумнівним товариством, починає пиячити, за свої біди карати невинних, та доходить до вбивств.

В розумінні героя – то начебто й протест, боротьба. Насправді ж – це слабкість, аби за насильством сховати власну безпорадність. Стихійний протест з метою забрати чи захистити своє згодом випалює душу Чіпки настільки, що він навіть не замислюється над тим, що катрупить безневинних. Це розуміє його дружина Галя, яка вмовляє Чіпку зупинитися та, не витримавши, вдається до самогубства. Постановка Петра Колісника вийшла  дуже сучасною. Все побачене глядач мимоволі проектує на сьогодення. Жорна соціуму перемелюють і нині не одну долю. Трагедію бунту можна спостерігати не тільки у нас, поряд, а й по всій Землі. Скільки нині таких, як і сотні років тому, стихійних бунтів … Та й зовсім не міняються з плином століть людські емоції, психологічна суть.

І справді – у кожного своя доля. Її обирають самостійно. І ой як непросто не схибити, витримати навалу, вижити у жорстокому світі. І не вельми суттєво, в якому соціумі, в якій державі.  Це відобразив Панас Мирний, ніби пропустивши вагомі історичні події через душі своїх героїв. Це ж підкреслив режисер-постановник разом з акторським ансамблем.

Камертоном у цій виставі без сумніву став головний герой Чіпка. У виконанні Олексія Надкерничного він об’ємний і виразний. Увесь акторський ансамбль вдало й вміло відтінює його поведінку й думки. Загалом актори викладалися сповна – і це дало результат. Глядачі слідкували за дійством, затамувавши подих.

Допомагала образна й лаконічна сценографія заслуженого працівника культури України Петра Магратія, що нагадувала то загони для худоби,  то оселю, то поле, то тин та ще чимало атрибутів сільського побуту. Музичні теми композитора Володимира Шнайдера підсилювали драматизм і трагедійність. Зіграло на позитив використання старовинного вбрання та вкраплення народних пісень, помірне, але влучне застосування спецефектів на початку другої дії та у фіналі.

Щоправда, мені особисто здавалася дещо надмірною експлуатація голосів окремих акторів. У низці мізансцен це було не вельми обгрунтовано. Можливо, й пов’язано з прем’єрним показом та згодом унормується.

А загалом колектив театру можна щиро привітати з  серйозною прем’єрою, яка спонукає не просто безтурботно спостерігати за вчинками персонажів, а й замислитись над тим, які ми, чому саме так живемо, що не так у нашому домі, навколо нас, і чого не вистачає в наших яслах…

Тетяна Кратко