Мері, навіяна вітром – прем’єра у Чернівецькому драмтеатрі

Прем’єра в театрі під назвою ”Чудеса Мері” за творами англійської письменниці Памели Ліндон Треверс, яка народилася на зламі XIX і XX століть, безумовно, налаштовувала на щось дивовижне та казкове, адже хто не знає казково-чарівну няню Мері Поппінс. Саме через цю дивовижно-незбагненну жінку стала відомою сама письменниця. Власне, вона навіть не те що вигадала Мері. Вона написала її з самої себе, наділивши тими рисами, яких їй так хотілося від дорослих у дитинстві, і які вона сама вважала слушними для людини.

Після виходу друком першої історії про Мері Поппінс в 1934 році і дорослі, і діти сприйняли Мері як справжню живу людину, писали їй листи, картали письменницю за те, що вона відправляла чудову няню-Мері далеко і хотіла написати останню історію під назвою „Мері Поппінс, до побачення”.

Режисер-постановник та автор сценічної версії у нашому театрі народна артистка України Людмила Скрипка вирішила докорінно змінити ментальність персонажів – англійської сім’ї  Пірсі, наділивши кожного її члена щвидше італійським, аніж англійським темпераментом. Сім’я ця, в якій з англійською ретельністю працює, намагаючись забезпечити членів родини усім необхідним, тато – містер Пірсі, мама по вуха загрузла у громадсько-політичній діяльності,  а з вельми жвавими дітками Майклом і Джейн не може впоратись жодна няня, остання з яких щойно звільнилася.

І, як буває у казці, незвичайним чином східний вітер закинув на подвір’я родини Пірсі дивовижну та незбагненну няню, яка з першої миті продемонструвала свою окремішність, а сама себе називала „леді Досконалість”. Словом, переповідати сюжет немає потреби через його популярність у багатьох країнах світу.

Для дорослих Мері стала рятувальною соломинкою, а для дітей – незбагненним дивом, яке допомогло по–іншому подивитися на цей світ, на батьків, на самих себе.

За задумом режисерки вистава швидше нагадувала циркове дійство, містерію-Буфф, в якій звірі говорили, виконували разом з людьми карколомні танки, балансували на даху будинку. Все рухалося, переміщувалося, стрибало, літало. До речі, чарівні ефекти чудово імітувалися з допомогою театру тіней.

Але такий динамічний формат вистави спричинив і певні, на мою скромну глядацьку думку,  прорахунки.  Найперше, це не вельми виразні характери, за винятком хіба що містера і місіс  Пірсі (Андрій Циганок та Сніжана Винарчук), прикрої тітоньки Євфимії Бекки (заслужений артист України Микола Гоменюк), ну і , звичайно, маленьких учасників театральної студії, котрі були неперевершені. Характер Мері, на мою думку, ще потребує розвитку і удосконалення, зокрема, через далеко не ідеальну англомовніу вимову, адже вона – сама досконалість, чи не так? З вистави не зовсім зрозуміло, що саме з чеснот Мері вплинуло на позитивні метаморфози батьків  Пірсі.

Та найбільше питань у мене – до мовлення і вимови. Насамперед – було таки забагато занадто крикливих монологів та діалогів навіть там, де вони доречні. Подеколи блискавичні тиради персонажів важко було розібрати,  особливо коли з вуст героїв вилітав галасливо-гамірний коктейль англо-українських або російсько-українських реплік, вже не кажучи про русизми, типу „хто підСкаже” тощо. Тут є над чим працювати і режисеру, і акторам. Сама вервечка дії потребує певного „причісування”, звільнення від надмірного сумбуру.

Після перегляду також залишилось відчуття, що вистава все-таки більше адресована дорослим, аніж дітям. Відомо, що свої книги не вважала дитячими і сама Памела Треверс. Хоча сьогоднішні малята дорослішають значно раніше та іноді вражають недитячою інтуїцією й розсудливістю. Але як колись, так і тепер малеча найбільше потребує тепла, ласки й розуміння. Це вічне.

Загалом було у виставі чимало впізнаваних, доволі смішних сучасних реалій, зокрема, й українських, що стосуються особливостей як чоловічої, так і жіночої природи. Низка мізансцен насправді вдалася тандему режисера і акторів. А можливості для удосконалення не мають меж.

Тетяна Кратко