Ізоглоси життя і творчості професора Костянтина Германа

У вінок шани до 90-ї річниці з дня народження

 15 червня 1928 року в мальовничому карпатському селі «Буковинської Швейцарії», у Розтоках, у селянській родині заясніла зоря Костянтина Федоровича Германа. Його прадід Юрій воював у загонах народних месників під проводом Лук’яна Кобилиці, а дід був мужнім плотогоном-бокарашем, водив плоти аж до Галаца. Від своїх предків отримав хлопчик уперту вдачу і працьовитість, цілеспрямованість у досягненні мети.

Родина Германів жила небагато: землі було лише 24 аршини (1 арш. = 28 дюймів, тобто 71,12 см), тому батько змушений був працювати лісорубом, а пізніше теж плотогоном, щоб прогодувати свою сім’ю. Мати тяжко працювала на своєму й чужому ґрунті (у радянські часи в колгоспі імені Кірова), утім, завжди знаходила час, щоб прищепити своєму синові та молодшій дочці Пелагеї відповідальність і дисциплінованість, людяність і повагу до гуцульських традицій та народних звичаїв. Можна зрозуміти, як хлопець шанував день 3 червня, коли православна церква згадує рівноапостольних царя Костянтина та його матір царицю Єлену, адже це були їхні з ненькою спільні іменини. На все життя запали в дитячу душу слова, що їх колись почув з неба цар: «Костянтине, почута молитва твоя, дерзай, не бійся! Я – з тобою!». І Кость (так пестливо називали хлопчика в родині) з Богом у серці дерзав, підкорював свою Говерлу!

У побожній сім’ї панувала атмосфера глибокої любові, відчуття нерозривного взаємного зв’язку й відповідальності один за одного; шанобливе ставлення до кревної родини. І передовсім сім’я, рідне село, яким захоплювалася Леся Українка («щось там гарне і срібне, як мрія»), стануть тим єдиним місцем, куди завжди з незмінним запалом він повертався…

В одній з автобіографій Костянтин Федорович зазначив: «Я народився в той період, коли Буковина знаходилася під румунською окупацією. Початкову освіту семирічну здобув у селі Розтоки, у сільській школі, де навчався лише румунською мовою, хоч жодного румуна в селі не було». Перебуваючи в чужомовній освітній стихії, довелося йому заховати глибоко в серці любов до рідного українського слова й материнської пісні, плекаючи надію, що, попри все, його народ «велика доля жде» (за Ю. Федьковичем). Щоправда, румунську Кость швидко опанував і вільно володів нею впродовж усього життя. Пізніше захопився вивченням французької, молдовської та російської мов, читав зі словником польською і німецькою, що, безперечно, стало в нагоді під час дослідження буковинських говірок, у встановленні етимології багатьох запозичених слів.

Війна перервала успішне навчання здібного хлопця, він із батьком працював на лісорозробках. Біда чорна прийшла до хати Германів у липні 1944 р., коли Федора Юрійовича проти його волі вивезли на роботу до Німеччини, до міста Грайц (провінція Тюрингія). Шістнадцятирічний Костянтин мусив працювати на повну силу, щоб допомогти матері вберегти сім’ю від голодної смерті. Можна лише уявити радість Єлени та дітей тоді, як у червні 1945 р. знесилений чоловік нарешті повернувся в рідне село. Отож знову прийшов для юнака час братися до навчання, щоправда, у вечірній Розтоківській семирічній школі, бо ще два роки поспіль допомагав батькові по господарству, працював плотарем, сплавляючи ліс Черемошем. Знання свої здобував більше самотужки: багато читав художньої літератури, вчив історію, малював, грав на сопілці.

У повоєнному 1947 році Кость вступив до Вижницького училища прикладного мистецтва (тепер – Вижницький коледж прикладного мистецтва імені В. Ю. Шкрібляка) на відділення художньої обробки деревини. Час був скрутний і голодний, а тому учневі випадало щотижня ходити горами 18 кілометрів (!), щоб побути вдома з рідними. 1951 року з відзнакою закінчив навчання, здобувши й повну середню освіту, і спеціальність художника-різьбяра по дереву (його дипломна робота – декоративний різьблений таріль з орнаментальним мотивом – ще й нині зберігається в музеї цього мистецького навчального закладу).

Однак працювати за обраною спеціальністю відмінник-випускник не зміг, бо на той час кооперативні об’єднання художнього виробництва (артілі) з’явилися лише на Косівщині та у Львові. Саме тому пішов учителювати в буковинські села Мариничі та Багна тодішнього Вижницького району, де викладав українську мову та літературу, історію, а також навчав своїх перших учнів різьбярству. Педагогічна справа припала йому до душі. Спраглий до знань юнак і сам мріяв навчатися далі, зануритися у чарівний Всесвіт Слова.

Нерідко до того, що є правдиво нашим, ми йдемо манівцями. Так, покликання до української філології, загартоване мандрами між гірськими селами й школами, привело Костянтина до Чернівців, де він, з 1952 року здобував вищу освіту в Чернівецькому державному університеті на відділенні української мови та літератури філологічного факультету. У рідній alma mater познайомився зі своєю однокурсницею Марією Волошенюк й у 1956 р. став з нею на весільний рушник довжиною в щасливих 30 років.

Будучи активним учасником занять літературної студії університету, Костянтин і сам спробував себе в літературі, наприклад, у вишівській  багатотиражці «Радянський студент» за листопад 1956 р. опублікували оповідання «На шляху до світла», підписане псевдонімом «К. Бутинар» (бутинарь, -я, бутинєнник, -а, відтивняк, -а, чол. – зах. лісоруб, який працює на лісорозробці [Гуцульські говірки. Короткий словник, Львів, 1997, с. 31]). Однак найголовнішими для студента Германа були щоденні дослідницькі пошуки в галузі історії мови, діалектології, синтаксису й стилістики. Костянтин захопився вивченням скарбів живої народної мови, записував діалектні тексти та фольклор Розтік і прилеглих гуцульських сіл.

1957 рік став етапним у його житті: одержав диплом із відзнакою за спеціальністю «Філолог, учитель української мови та літератури», а 26 серпня народилася його донечка-первісток Галина.

Дипломованому спеціалісту на той час виповнилося 29 років. І знову він повернувся до педагогічного фаху: поїхав за розподілом разом із молодою дружиною, теж учителькою української мови та літератури, у Сторожинецький район Чернівецької обл. Тут п’ять років працював директором Старобросківської восьмирічної школи № 1 і паралельно вчителем української мови та літератури.

1962 року,  вже будучи батьком двох дочок (меншенька Лариса, народилася 9 березня 1961 року) переїхав із сім’єю в Чернівці та вступив до заочної аспірантури при кафедрі української мови ЧДУ, працюючи старшим лаборантом кафедри української мови філологічного факультету.

На рідній кафедрі К. Ф. Герман пройшов через всі щаблі професійного росту. На початках обіймав посаду викладача-погодинника, 1965 р. за результатами конкурсу був зарахований до штату кафедри української мови. Окрім навчально-методичної роботи, активно працює над дисертацією: влітку обходив пішки «всі Карпати», ретельно призбируючи фактичний матеріал для наукового аналізу. У цей період учений-початківець виформовує в собі свою знамениту рису, своєрідний «знак якості» творчого доробку – надзвичайну уважність до фактів, звичку фіксувати, визбирувати, перевіряти, «йти від фактажу» до чітких висновків й узагальнень.

1968 року він успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Складні речення у буковинських говірках».

У планах майбутнього доктора філологічних наук був і «Атлас українських говірок Північної Буковини» у 2-х томах, що побачили світ у Чернівцях 1995 року (у видавничій спілці газети «Час».

Саме завдяки багаторічній копіткій роботі К. Ф. Германа мовознавча громадськість має змогу тримати в руках фундаментальну монографію «Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгвогеографічному аспекті: Фонетика, фонологія» , у якій запропоновано вичерпний аналіз фонетичних рис українських говірок досліджуваного регіону з історичними коментарями та лінгвогеографічним представленням. 1996 року Костянтин Федорович успішно захистив докторську дисертацію за зазначеною вище темою, та з вересня 1997 р. став професором кафедри історії та культури української мови.

Нагромаджений науково-педагогічний досвід прислужився під час викладання української та російської мов у Сорбонському університеті, куди Костянтина Германа відрядили в 1981 році за міждержавним договором між СРСР і Францією (у Парижі він працював до липня 1982 р.).

Коли після відзначення 75-річчя з дня народження в 2003 році з професором Германом  не підписали контракт на новий термін, він стійко витримав цей життєвий удар і… приступив до викладання у Чернівецькому фінансово-юридичному університеті (нині – ПВНЗ «Буковинський університет»), у якому до 2008 року очолював кафедру філологічних дисциплін, де продовжив досліджувати лексичні й синтаксичні особливості буковинських говірок, міждіалектні взаємини в говірках Буковини та слова із символічним значенням у книгах Святого Письма Старого Заповіту (опублікував 8 статей у фахових виданнях України). До того ж, професор Герман К. Ф. продовжував співпрацю з рідним Чернівецьким держуніверситетом.

Буковинцям ім’я Костянтина Германа більше відоме зі шпальт газет «Буковина», «Час», «Буковинське віче» та ін., у яких він публікував матеріали на злободенні теми, відзначаючи важливі культурні та історичні дати, обстоюючи в кожній із 42 публікацій інтереси України та утверджуючи державний статус української мови.

8 квітня 2011 р., саме на Благовіщення, перестало битися серце Великої Людини-життєлюба, шляхетного чоловіка, визначного вченого, патріота рідного краю і великої Батьківщини, професора Костянтина Германа. …15 червня цього року йому мало б виповнитися 90 років від дня народження. Отож у цей світлий день складемо вінок шани нашому справжньому Вчителеві, мудрому Наставнику, надійному й щирому Другові, який ознаменував цілу епоху в українській лінгвістиці – від живомовного слова буковинських говірок до ґрунтовного тлумачення його в загальнослов’янському контексті, і навіть більше – до золотих скрижалів історії та культури рідного народу.

О. Кульбабська, доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри сучасної української мови

Чернівецького національного університету ім.. Ю. Федьковича

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.