Історичний процес іде по спіралі – це повсякчас підтверджують історики, політологи, журналісти, шукаючи в минулому відповіді на ключові питання сьогодення. Уявіть наскільки б полегшилось наше життя , якби ми могли особисто поспілкуватись з відомими політичними і культурними діячами та дізнатись інформацію «з перших уст» про їхні переконання, плани, принципи, якими вони керувались у власних діях, оцінку досягнутого результату і цінні поради.
Своє перше в житті «інтерв’ю» я вирішила взяти у людини, яка є дійсно значною фігурою у світовій історії. Він був найвідомішим представником династії Габсбургів, у 18 років посів австрійський трон і всі наступні 68 років свого життя присвятив управлінню цією великою державою. Моїм співрозмовником буде Франц Йосиф І.
Наша зустріч відбулась у сквері по вул. Кордуби, майже «в серці» Чернівців. Пам’ятник Франца Йосифа І, хоча й з’явився нещодавно, став моїм найулюбленішим, адже він не височіє на п’єдесталі та позбавлений вичурності і поєднує в собі європейськість з аристократичністю. Цісар одягнутий у мундир і гордо тримає поставу, як личить монарху, та, водночас, нагадує старого доброго дідуся, що вийшов на прогулянку.
— Франце Йозефе, вам випало взяти на себе тягар управління величезною імперією в розпалі революцій у 18 років і реалізовувати свої владні функції протягом 68 наступних років. Як монарх Ви залишили найглибший слід в пам’яті всього простого народу, адже відомо, що Ваші портрети «красувались» не лише в офіційних установах, а й у приватних домівках людей. Як Ви можете пояснити свій успіх серед народу та таке довге, як для європейського монарха, перебування на престолі?
— Отримавши в грудні 1848р. величезну імперію, яка розривалась через соціальні та національні протиріччя, я постав перед вибором: яку ж політику маю проводити? Після того, як мої позиції укріпились, я здійснив спробу відновити абсолютизм, адже вважав, що саме так можна підтримувати стабільність в такій великій і різнорідній державі. Моєю ціллю було стирання меж між різними землями монархії Габсбургів. Поразки у війнах з Італією та Пруссією змусили мене кардинально змінити свої погляди та політику, яку я проводив. Тоді для «втримання» Угорщини я пішов на обмеження своєї влади та утворення двоєдиної монархії. Вся моя подальша політика ґрунтувалась на триманні всіх народів монархії в збалансованому стані добре настроєного невдоволення. Можливо, це і стало причиною досить довгого цісарства. Ну і ,звичайно, ще однією, суто об’єктивною, причиною було те, що Бог подарував мені довге життя.
— Що змусило Вас виступити проти Росії в Кримській війні, адже це зруйнувало «Священний Союз» і зробило Австрійську імперію беззахисною у війнах з Італією та Пруссією?
— Я завжди бачив майбутнє власної імперії на Сході, а той вплив, який мала Російська імперія, був спричинений лише нашою тимчасовою слабкістю і суперечками в державі. У власних планах я мав непомітно для Миколи довести їхню політику до краху, але, вочевидь, недооцінив всієї важливості «Священного Союзу». Крім того, нас завжди лякала перспектива появи на Балканах незалежних держав, очевидно дружніх Росії. Саме їхнє існування викликало би ріст національно-визвольних рухів в багатонаціональній Австрійській імперії. Поняття зради, звичайно, неетичне, але в політиці не можна по-іншому: нашим єдиним природним противником на Сході була Росія.
— Тобто, якби Ваша політика щодо Росії увінчалась успіхом, методи управління залишились би і надалі абсолютистськими?
— Важко зараз, через стільки років, думати, що б могло статись в тому чи іншому випадку. Багатонаціональні імперії-держави нестійкі та важкі в керуванні, тому, якби до наших територій приєднались російські, загроза руйнування імперії стала б ще вищою. Всеодно рано чи пізно довелось би іти на поступки національному та ліберальному рухам.
— Якщо Ви виступали «вселюблячим батьком» та були готові на поступки національному та ліберальному рухам, то чому вся політика, яку Ви проводили щодо українців Галичини, була дещо дискримінаційною і ,водночас, лояльною до поляків?
— Вся моя діяльність на посаді цісаря була спрямована на підтримку єдності монархії. Повірте, що дуже складно догодити всім у такій багатонаціональній державі як Австро-Угорська імперія. Якби я зробив ставку наприкінці 60-х рр. на українців, то дуалістична монархія розпалась би майже відразу після свого виникнення. Виник би кратер нового національного невдоволення, а поляки, переконаний, могли б сколихнути імперію так само, як і угорці. Прийшлось зробити своєрідну «пожертву», але я вважаю, що та політика «невтручання», яку ми проводили, була повністю виправдана і призвела до позитивних результатів.
— Але ж імперія проіснувала недовго після завершення вашого цісарювання: значить та політика, яку Ви проводили, не була настільки ефективною? Можливо, все ґрунтувалось лише на Вашому імені та авторитеті?
— Я завжди підкреслював, що імперія – це не «тюрма народів», а причину розпаду вбачаю скоріше в Першій світовій війні. Признатись чесно, я відразу був песимістично налаштований щодо цієї війни. Але, якщо монархії судилось загинути, то вона принаймні повинна була зробити це гідно – Potius mori quam foedari (лат. «Краще вмерти, ніж оганьбитись»).
— Підсумками Першої світової війни стали не лише розпад багатьох імперій, а й поширення загального виборчого права. Як Ви відносились до таких нововведень?
— Я ніколи не любив всяких нововведень типу конституціоналізму чи загального виборчого права. Всяка влада йде від Бога і правитель повинен здійснювати своє управління, керуючись інтересами народу та держави в цілому. Загальне виборче право – це не абсолютне благо, навіть на сьогоднішній день. На мою думку, це випадковість, яка склалась в Європі в кінці 19 ст. завдяки росту масових армій. Зрештою, саме завдяки цим «демократичним інструментам» прийшли до влади фашисти та націонал-соціалісти. А це є ще одним аргументом не на користь загальному виборчому праву.
— Ви вели спартанський спосіб життя і левову частку дня присвячували зустрічам з депутатами, народом. Чи повинен цісар вирішувати всі проблеми, якщо можна здійснювати лише керівництво над виконавцями?
— Я особисто розглядав усі персональні справи з усієї монархії та призначав урядовців вищої і середньої ланки, проводив засідання з кожним міністром окремо, а також організовував прийоми для громадян. На мою думку, першій особі держави потрібно вникати в суть кожної проблеми, тому що вага повноважень та відповідальность колосальна.
— Ваші зустрічі з підданими спричиняли певну міфологізацію Вашої особистості. Як Ви на це реагували?
— Поблажливо. Я знаю, що навіть існували численні анекдоти, які друкувались в пресі. Один з моїх улюблених: якось на полюванні цісареві принесли орла. І той не міг приховати здивування, що птах має лише одну голову, адже на гербі його імперії він двоголовий.
— Вас часто звинувачують в тому, що Ви ставили регламент та інструкції вище реального положення справ і часто загострювали увагу на дрібницях у рапортах, різноманітних циркулярах, перш ніж прийняти державне рішення…
— Quod non est in actis, non est in mundo (лат. – «Чого немає в документах, того немає на світі»). Я дійсно багато часу присвячував паперам, але не вважаю, що це було великим недоліком з моєї сторони. Хоча, судити мені про свій же стиль управління, звичайно, не подобає.
— Також відомо, що ви користувались повагою у війську, виплачували борги молодих офіцерів, а під час бойових дій особисто підтримували бойовий дух бійців, перебуваючи разом з ними. Чи не занадто це було легковажно з вашого боку?
— Легковажнішим з мого боку було б залишити їх без уваги, ховаючись деінде, а потім пожинати «плоди» моєї неучасті – величезні жертви та колабораціонізм.
ПОВЕРНИСЯ ДО СВОГО НЕЩАСНОГО, ПОКИНУТОГО ФРАНЯ»
— Не секрет, що у відомих людей частіше за все не складається особисте життя. Що ви можете сказати з цього приводу про себе?
— З моєю єдиною дружиною – Єлизаветою Баварською – я познайомився десь на п’ятий рік свого цісарства. У нас народилось троє дітей: дочки Софія і Ґізела та син Рудольф.
— У вас з дружиною були складні стосунки, відомо, що мешкали ви окремо. Чому?
— Після самогубства сина вона дійсно стала самостійно подорожувати, а наше спілкування в основному відбувалось через листи.
— Розумію, що тема для Вас неприємна, але в чому, на Вашу думку, причина самогубства Рудольфа?
— Проблема, як тепер її називають, «золотої молоді» в тому, що вони все мають, а тому їх не турбує питання заробітку на прожиття. Я думав, що мій син, одружившись на доньці короля Бельгії, накінець-то подорослішає. Проте цього не сталось. Я мав з ним прикру розмову щодо його роману з баронесою Марією Вечера. Після цього їх обох не стало в мисливському замку Майєрлінг.
— Ви пережили багато родинних трагедій: розстріл повсталими республіканцями молодшого брати Максиміліана, вбивство дружини італійським анархістом…
— Мене життя не пощадило. Після смерті свого брата я жодного разу не прийняв мексиканського посла, а після смерті Сісі – не відвідував концерти та бали.
— Історики до цього часу не можуть визначити місце Катріни Шратт у Вашому житті. Ви її кохали?
— Вона була занадто юна для мене (різниця була 30 років – Г.К.), проте зуміла мене розсмішити, що далеко не всім вдається. На жаль, вона не змогла витримати двірських інтриг і покинула Відень.
— Оголошення в одній з газет «Катрусю, усе гаразд. Повернися до свого нещасного, покинутого Франя» дійсно належало Вам?
– Так, я дуже сумував за нею.
— Ви більше з нею не зустрічались?
– Ні.
— Вам часто доводилось бувати на українських територіях Австро-Угорських земель?
— Я відвідував декілька разів Галичину. Найбільше мені запам’ятався мій візит у вересні 1880 року. Дорогою зі Львова до Чернівців мій потяг затримався у Коломиї. Там я вперше побачив гуцулів, роздивлявся вироби їхніх місцевих умільців та слухав музичну гру на трембітах.
— Ви згодом навіть спровокували своєрідну «моду» на гуцульщину…
— Мабуть. Принаймні знать прикрашала свої домівки виробами українських умільців. Я й сам того ж вересня 1880р. замовив розписну піч у одного косівського майстра.
— До сьогодні дивують факти Вашої чудної дружби з гуцульськими селянами. Чим вони Вас приваблювали?
— Мене цікавили їхні обряди, одяг. Якось, пам’ятаю, приїхала до мене група гуцулів з одного села з проханням зменшити їм податки. Це було одне з моїх перших знайомств з тоді «екзотичним» для мене народом. І я пішов їм назустріч та задовольнив їхнє прохання.
— Ви пам’ятаєте свій перший приїзд на Буковину?
— Так, мені тоді був лише 21 рік. Відвідавши Кіцмань, я вирушив до Чернівців. Уздовж дороги, через кожні 10 сажнів, стояли селяни, освічуючи смолоскипами мені дорогу. Все було дуже помпезно.
— Скільки разів Ви ще відвідували наш край?
— Двічі: в 1855, коли під час Кримської війни у Чернівцях були зосереджені значні війська «про всяк випадок», і в 1880, коли я вперше прибув потягом, а не кінними упряжками, а на станції Неполоківці мене вітав найстарший житель краю.
— Буковинський край завдячує Вам своїм перетворенням з «додатку» Галичини на самодостатнє герцогство. А університет, який був створений за Вашим наказом, високо цінується і в наш час. Що Ви відчуваєте з цього приводу?
— Гордість, адже, без лишньої скромності відмічу, що своєрідну «європейськість» Чернівці отримали якраз в період мого цісарювання. Також я віддав свою родинну бібліотеку Габсбургів у фонд університетської бібліотеки. Мабуть, вони і досі зберігаються там.
— Як ви оцінюєте сучасну Україну?
— Позитивно: думаю, що її чекає перспективне майбутнє.
— Мабуть, для Вас є дивними суперечки щодо статусу державної мови, адже ви керували багатонаціональною державою, де імперський гімн можна було співати кожною з сімнадцяти офіційних мов, зокрема й мовою ідиш. Ви вважаєте, що в Україні варто ввести двомовність?
— Недоцільно порівнювати Автро-Угорську імперію та Україну, адже в нас була фактична поліетнічність і багатомовність, а в Україні все-таки панівною нацією є українці. Не думаю, що введення другої державної мови сприятиме успішному розвитку країни.
— Що ж Ви нам в такому випадку порадите зробити?
— Я людина військова і мало цікавився мистецтвом, коли був цісарем, проте, зараз я прийшов до думки, що культура та звернення до традицій є запорукою успіху і процвітання кожної моноетнічної держави. Не потрібно нав’язувати свою волю, а скоріше діяти простим переконанням та розвивати патріотизм.
— Останні двадцять років Україна перебувала у стані «багатовекторності», а зараз відкрито демонструє власні прагнення ввійти до європейської співдружності. Цей вибір, на Вашу думку, є правильним?
— Саме географічне положення України просто «змушує» її вступити в Європейський Союз. Думаю, що цьому варто бути.
— Останнім часом все більше критикують ЄС у зв’язку з тим, що його «заполонили нудні та посередні бюрократи». Це є проблемою?
— Я не вважаю це проблемою, оскільки мене й самого називали «нудним бюрократом». Напевно, потрібно, щоб люди, які здійснюють управлінські функції, відповідали своєму часу. Якщо зараз дійсно існує така проблема, то вона скоро зникне, адже для Європи, та й усього світу, настали скрутні часи. На світову арену вийдуть люди дії, які здатні оперативно реагувати на виклики та відповідати за свої вчинки.
— А в Україні є такі люди дії?
— Не думаю, меркантильні інтереси зводять нанівець всю політику.
— І, на завершення, дайте оцінку власній політиці щодо України в ході історичного процесу.
— Перш за все скажу, що, на мою думку, завдяки тривалому перебуванню західних регіонів України у моїй монархії, українці великою мірою засвоїли правові засади, розуміння ролі індивіда в суспільстві. Це сприяло найбільшій, як я вважаю, реалізації національної гідності за всю їхню історію. І цей дух, який зміцнився в українському етносі в складі Австро-Угорщини, дав поштовх для тривалої боротьби за свою державу. Династія Габсбургів, і я зокрема, безперечно, сприяли консолідації української нації.
Галина Кузуб
Джерело
peredplata
