Другий український Великдень

Другий український Великдень

Великдень для людей усіх конфесій є одним з найбільших свят року. Коріння цієї традиції сягає сивої давнини, язичницької доби. Рахманський Великдень святкують у середу четвертого тижня по Великодні (Преполовеніє- Права середа), коли припадає половина (25 днів) часу від Великодня до Тройці).

Легендам про рахманів кілька тисяч років, і відомі вони тільки в Україні. За однією з легенд, третього дня Великодня люди кидають шкаралупу від освячених крашанок в річку, і вона пливе до Чорного моря, до країни мерців, до Рахманів, і туди прибувають якраз на Преполовення в середу. З цього мерці Рахмани довідуються, що на живій землі Великдень, тому й собі його святкують.

За давнім звичаєм українці двічі святкують Великдень. Спочатку — Воскресіння Христове. А через двадцять п’ять днів після Пасхи — Рахманський Великдень.
Наприклад, у селах буковинської Гуцульщини зберігся прадавній звичай кидати шкаралупу з освячених яєць і писанок у води гірських рік, що \”понесуть їх аж за море, до таємничих Рахманів\”, яких гуцули вшановують на Рахманський Великдень. Етнограф Сафрон Витвицький детально описав ще у середині ХІХ століття святкування гуцулами Рахмарнського Великодня: \”Рахманський Великдень гуцули відзначають з пошаною. Випадає він посередині між Великоднем та Зеленими Святами, а в церковних книгах зветься Преполовлєніє Празника. Той цілий день гуцули постять, а їдять увечері. Це з намірів аби Бог беріг їхню худобу від укусів гадав чи іншої наглої смерті. Після заходу сонця, коли на небосхилі з\’явилася вечірня зоря, сходиться до хати уся гуцулова родина.

Господиня дає одне варенуху яйце і кладе на столі лише одну паску, збережену спеціально до цього дня від Великодня. Власне, якщо родина багата, то на Великдень святять три паски, одну з яких з\’їдають на Великдень, а другу в Провідну неділю, а третю бережуть на Рахманський Великдень. Бідніші до цього дня зберігають хоч шматочок свяченої паски. Тримаючи подане яйце у руці, господар дому стає посеред хати і мовить: \”Ходіть діти, будемо ся всі сим яйцем ділити нині\”. На ці слова хтось із домашніх відказує: \”Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити \”? Тоді отець урочисто рече:\”Ой коли могли ся в сей Великдень дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане\”. Те повідомивши, поважно оббирає з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще й одну. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Це свято, пройняте патріархальністю, перейшло нам від наших давніх предків… Ми тепер ділимо одне яйце на багатьох не з бідності, а з традиції, корені якої загубилися в давнині. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду, при цьому примовляючи: \”яйце не зайде до Рахманина, але шкаралупа зайде, зайде бізівно\”. Потім усі знову вертають до хати і споживають паску і пісні вечерю. Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя\”.

Виходячи з етнографічних матеріалів, прихильники теорії аріїв трактують рахманів як наших далеких родичів, які жили у давні часи на найсхідніших землях праукраїнських територій. Відомо, що рахмани — це індійська каста брахмани. Брахмани — люди духу, носії слова, мудреці (від «бог» + «ра» — божественне світло, «ман» — людина. Рахмани -великі посники. У найдавнішому українському літописі Повісті минулих літ» («Літопис Руський за Іпатським списком») записано про рахманів: «За настановами прадідів і з благочестя м’яса не їдять, вина не п’ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед богом». Український етнограф Василь Скуратівський писав: \”Рахмани вдень і вночі постійно моляться, живуть з плодів землі і п\’ють солодку воду, що струмує з-під кореня дерева. Вони не знають ні винограду, ні залізного посуду, ні ножів, ні осель, ані золота й срібла; не мають вони й одягу. Якщо в чоловіка з жінкою з\’являється двійко дітей, вони розлучаються й живуть честолюбно. Сплять рахмани у печерах, устелених листям дерев. Блаженних постійно перевідують янголи, оповіщаючи про праведних і грішних людей на землі, кому який вік визначено прожити, за що й моляться рахмани. Під час постів рахмани не споживають плодів, а харчуються манною, що падає з неба. Саме це й допомагає їм відчувати зміну часу. Їхній вік досить великий — од 100 до 360 років, а дехто живе й 1800 літ. Вони заздалегідь знають про свою смерть, сприймають її спокійно й умирають без мук та ляку.\”

Відомо, що українські подорожні, що їздили в Індію чи взагалі на Схід, поширювали відомості про рахманів чи брахманів. За однією з легенд, відомих на Буковині, десь глибоко під землею, в підземному царстві, живуть блаженні люди рахмани, які померли. Своє життя вони проводять у Раю. Існувало уявлення, що у рахманів немає літочислення, адже живуть вони в позачасовому просторі. Тому, аби знати, коли треба святкувати Великдень, земні люди, їхні нащадки, на Велику суботу викидають у річку шкаралупу з яєць, використаних при виготовленні пасок, або з крашанок, що споживаються на Великдень. При пусканні шкаралупи в річку промовляють: \”Плиньте, плиньте у рахманські краї, про Великдень сповістіть». Коли ці шкаралупи припливуть до рахманів, – а це відбувається на Переполовення (у Праву середу), – тоді рахмани і дізнаються, що прийшло Воскресіння. Доки шкаралупа пливе до рахманів, кожна перетворюється на яйце. Одного яйця, яке вони їдять протягом року, вистачає двадцятьом (у іншій легенді 12-ти) людям. Обряд пускання шкаралупи з великодніх яєць у річки, які течуть до моря, етнографи вважають обміном інформацією з духовними силами пращурів. На Буковині у давні часи існувала приказка «Постимо, як Рахмани», тобто доброчесно і шляхетно. За звичаєм, у цей день не працювали, хіба що порали худобу. Коли сходила вечірня зоря, сідали до вечері. Ритуальною стравою ставало яйце. Батько кликав усіх до столу: «Ходіть, діти, будем си всі сим яйцем ділити нині». Одне-однісіньке варене яйце він ділив на частинки: на одну частинку більше, ніж було членів сім’ї. Кожен отримував по частинці яйця, а найменший у хаті — й ту зайву частинку (для рахманів). Після цього шкаралупу від яйця всією сім’єю виносили з хати і викидали у найближчий потічок. Тут вода виступає як рубіж між живими і «блаженними рахманами».

На Буковині поминання предків відоме під назвою Рахманський Великдень. Як правило, у цей день, люди всією (як і в Провідну неділю) ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом’янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх. Ця практика має символічне значення: живі в часі воскреснім ідуть до померлих, щоб поділитися з ними радістю Христового Воскресення. Традиція молінь за душі померлих сягає на Буковині декількох століть. У святому Письмі Старого Заповіту (у другій книзі Макавеїв) читаємо, що Юда Макавей після перемоги над ворогами «зібрав 2000 драхм сріблом і послав їх в Єрусалим, щоб там приносили жертви за гріхи тих, що полягли…, бо це свята і спасенна думка молитися за померлих, щоб вони очистились від своїх гріхів. Тому він і приніс жертву благання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (2 Мак. 12:43-46).
Про молитву за померлих згадує Другий Ватиканський Собор у Догматичній Конституції про Церкву. Там написано: \”Признаючи вповні цю спільноту цілого Містичного Тіла Ісуса Христа, Церква на землі від самих початків християнської релігії плекала пам\’ять померлих з великою побожністю\” (§ 50).
За померлих на Буковині відома така Молитва:

”Пом\’яни, Господи, спочилих з надією на воскресіння до життя вічного отців і братів наших, що в благочесті і вірі життя скінчили, і прости їм усяку провину, добровільну й недобровільну, яку вони вчинили словом, чи ділом, чи думкою. І посели їх у місцях світлих, у місцях прохолодних, у місцях спокійних, де немає ніякої недуги, журби й зітхання, де світліє лице твоє і веселить святих твоїх одвіку. Даруй їм і нам царство твоє та участь у невимовних і вічних твоїх благах і насолоду твого безконечного і блаженного життя. Бо ти є життя, і воскресіння й упокій спочилих рабів твоїх, Христе Боже, і тобі славу віддаємо з предвічним твоїм Отцем і з пресвятим і благим і животворним твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь”.

На буковинській Гуцульщині існувало вірування, що у цей день можна прочути гул дзвонів. Під час етнографічної експедиції 2002 р. у с. Малий Дихтинець було записано таку інформацію від старого гуцула Івана Тодосійчука: У горах можна почути музику дзвонів — досить лише вийти на котрусь із вершин і припасти вухом до землі «Бом-м, бом-м-м — чуєте? Тс-с-с!», — гуцул приклав палець до вуст, а вухо — до каменю. Чоловік закриває очі, кілька хвилин лежав нерухомо на землі — дослухався, що робиться в карпатських глибинах. А потім починав наспівувати якусь мелодію, яку він трактував як гул дзвонів – «Гудуть дзвони рахманські».

В одній з легенд розповідається, що кінець світу настане тоді, коли не буде розписано жодної писанки, коли шкарлупа не попливе водою, коли рахмани не дізнаються про свято, і Карпати не почують підземних дзвонів. Тому українці щорічно пишуть писанки і святкують другий Великдень.
Рахманський Великдень свідчить, що переселення праукраїнців у світи і творення ними високорозвинутих культур і цивілізацій не легенда, а достовірний факт, підкріплений усіма можливими джерелами, що дійшли до нашого часу, але які дуже довго і вперто нищились та замовчувались радянськими істориками. Це робилось для того, аби применшити роль давніх українців у цивілізаційному просторі і розчинити український етнос у вигадці про трьох братів-слов\’ян, які начебто вийшли з однієї колиски-Русі.

Дійсно, Русь – це Україна, а Буковина – її частина. Пам\’ять наших предків вічно жива і не потребує додаткових джерел, бо завжди з нами, у наших прадавніх віруваннях, звичаях та обрядах, у символізмі архаїчних писанок та співанок, у вишивці, у весняних обрядах під назвою Великдень, Рахманський Великдень.
Серед української еміграції після Другої світової війни з’явилося досить патріотичне великоднє привітання, яке часто звучало до проголошення незалежності: “Христос воскрес – воскресне Україна!”. Зараз Україна самостійна і незалежна, але є сусіди, які з цим незгідні, почали війну, захоплення українських земель, намагаються позбавити її незалежності. Та боротьба за Україну завершиться її перемогою. Утвердиться постійне вітання: «Україні Слава! Героям Слава!»

Олександр КОЖОЛЯНКО, етнолог, доктор історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.