Петро Болбочан – “залізний” полковник війська УНР

Пам’ятаємо! Не повторюймо трагічних помилок!
28 червня 1919 біля станції Балин на Хмельниччині за рішенням військово-польового суду Директорії було розстріляно полковника Петра Болбочана.
Як підкреслювали у своїх споминах більшість сучасників полковника:«Болбочан — найвизначніший отаман Української армії того часу…» Так чому сталася трагедія?
Бо був успішним командиром, якого поважали і цінували прості солдати. Бо був талановитим військовим тактиком і стратегом, тому мав авторитет у старшини! Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з московитами за Петра Болбочана «жівова ілі мьортвава» більшовики обіцяли 50 000 рублєй.
Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивився на успішного полководця? Після відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у здачі міста московитам без бою. Ніхто не звертав увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася наша армія. Якби не цей відхід, то армія опинилась би в оточенні і втратила б найкращі частини.
Про це вперто говорив Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.
22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом Омеляна Волоха — командира Богданівського полку, який згодом вдався до антиурядових акцій та, зрештою, поцупивши державну скарбницю, втік до большевиків.
Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут. Але представники лівих соціялістичних течій на чолі з Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із московитами на бік яких вони все більше схилялися.
У відповідь полковник постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.
Петра Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з Українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення. 6 червня 1919 року, намагаючись прискорити нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова. Проте 9 червня з’явився несподіваний наказ, в якому Болбочана звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство.
Болбочан мав змогу втекти, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. А 10 червня 1919 року полковника вже заарештували. 12 червня над ним відбувся приспішений військово-польовий суд. Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказів, незаконному захопленні командування та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний Наказним отаманом УНР, генерал-хорунжим Олександром Осецьким, — смертна кара. Помилування Петра Болбочана, як вважає Ісаак Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра «при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт. »
Протестуючи проти такого рішення, В’ячеслав Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, писав: «Такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях вузькопартійного терору….»
28 червня 1919 о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли… Там же, за кількасот метрів від місця страти, полковника поховали…

 

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині православного священика та помічника благочинного 4-го округу того ж повіту Федора Олексійовича Болбочана та його дружини Єлизавети Григорівни. Батько – також з родини священика, народився в с.Липник Сорокинського повіту Бесарабської губернії[1].

В 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію.

1909 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час навчання в ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану.

Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.

Співпрацював з Українською партією соціалістів-самостійників.

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від’їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі війська.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили ГребінкуЛубниРомоданПолтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь. Після ультиматуму німецького окупаційного командування за наказом військового міністра УНР військові частини Болбочана наприкінці квітня 1918 року вийшли з Криму[2].

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 22 грудня за наказом Головнокомандуючого отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів — Шостка — Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підпорядкування командувача Лівобережного фронту отамана Петра Болбочана.

Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На перший погляд дивно, однак ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.

Наступ на Київ[ред. • ред. код]

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.

Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут, однак не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана в пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Проте полковник замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорізької групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

Петра Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення.

6 червня 1919 року, очікуючи на нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте 9 червня з’явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В. Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.[3]

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний О. В. Осецьким, — смертна кара. Помилування Петра Болбочана, як вважає І. Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра

« «при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт».[4] »

З іншого боку, протестуючи проти такого рішення, В. Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку, оскільки

« «такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». »

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області).

Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.