„Буковинське віче” через 72 роки

Якщо проведення „Буковинського віче” 100 років тому стало наслідком трагічних подій першої світової війни, то події кінця 80-х початку 90-х років минулого століття в Україні були результатом неефективної системи управління радянської імперії. Оголошення Михайлом Горбачовим перебудови і гласності лише пришвидшили неминучість розпаду радянського союзу. Після виборів 1988 року до верховної ради союзу громадяни з екранів телевізорів вперше за останні десятиліття побачили справжні політичні баталії. Тон в цих дискусіях задавали представники Прибалтики, депутати з Кавказу, Ленінграду, Москви і України.

Розуміючи безперспективність можливих змін в існуючій системі, використавши слабкість тогочасної російської партійної еліти, на початку 1991 року відновлюють свою незалежність країни Прибалтики і Кавказу. Україна ж в той чає була чи не основним стовпом конаючого режиму. Не отримавши від людей належної оцінки за злочинні дії і бездіяльність після Чорнобильської трагедії, українська партійна верхівка на чолі з Щербицьким, здавалось, що буде правити вічно. Це підтвердили і вибори до законодавчого органу союзу у 1989 році. За отриманими результатами, Україну представляла ціла армада партноменклатури. Депутати від Галичини, декілька депутатів від обласних центрів і Леонтій Сандуляк від Буковини мало що могли тоді зробити для України. І ми, молодь, щиро заздрили тим політичним процесам, що відбувалися в Прибалтиці, Грузії, Вірменії, Москві чи Ленінграді.

Буковина мала свої особливості. Тут повільніше, ніж у Галичині відбувалось національне пробудження, але не було такого ортодоксального мислення як спостерігалось у східних регіонах. Тут був свій захід і схід, південь і північ. На активність політичного життя краю вплинули три фактори.

Найбільше сколихнула область алопеція – невідома хвороба дітей Чернівців у 1988 році, наслідком якої стало облисіння.

Наступного, 1989 року у вересні відбувся перший музичний фестиваль „Червона рута”. Цей захід спричинив політичне пробудження чернівчан, особливо молоді.

А в березні 1990 року відбулись перші альтернативні демократичні вибори до всіх органів влади.

Беручи безпосередню участь у всі трьох подіях як безпосередній учасник, мені було важко оцінити дії тодішньої влади. Сьогодні, маючи можливість дослідити документи органів влади, спробуємо проаналізувати поведінку окремих дійових осіб і виконавців, що були по той бік барикад. Мова піде про дії партійної номенклатури кінця 80-х років минулого століття.

Першими громадськими організаціями, що були зареєстровані в Чернівцях у 1987–1988 рр., стали студентський «Науково-мистецький клуб», «Чернівецький єврейський громадсько-культурний фонд», товариство «Оберіг»,  громадська організація «Зелений рух Радянської Буковини». На усний запит молодого науковця В.М.Литвина, секретар обкому партії Ревенко оперативно надав інформацію про діяльність 19 громадських організацій, що зароджувались і діяли у Чернівцях на початку 90-го року. Ось характеристика на них мовою оригіналу:

«Студенческий «Науково-мистецький клуб» – культурно-просветительный с националистическим уклоном, состав: студенти матфака университета. Руководитель – Маслюченко Владимир Кирилович, б/п, асистент кафедры матанализа, кандидат математических наук. …- все его действия носят явно националистический, антипартийный характер».

 «Черновицкий еврейский общественно-культурный фонд. Организация замкнутой еврейской общины с дальнейшим выездом их за пределы СССР. Руководитель – Зисельс Иосиф Самойлович, человек длительное время пропагандирующий атисоветские, антипартийные идеи под видом борьбы за права человека».

Засновниками товариства були Микола Бучко, Ігор Буркут, Марина Камолова і Богдан Рідуш. Характеристика на засновників дещо м’якша,  можливо, тому, що «общество культурно-просветительное, а не политическое, доказывает даный тезис и на деле».

«Общество «Зелений рух Радянської Буковини” – екологическая, председатель Сандуляк Леонтий Иванович, активисты – Кирпушко Ярослав Васильевич, аспирант ЧНУ, Кондратенко Владимир Максимович, кандидат физматнаук т. Сандуляк Л.И. устримлен к политическому лидерству, готов ради него на любые шаги и участие в любой организации. Активно участвует в создании партии «зеленых». Допускает использование своего депутатского статуса в целях оказания помощи экстремистски  настроенным элементам».

Сьогодні, читаючи зазначені характеристики, важко уявити, як можна було так думати, бути настільки відірваним від громадськості, не розуміти тодішньої ситуації в області.

Переживши потрясіння 1988 року, коли люди масово пікетували обком партії та міську раду з вимогою дізнатися про алопецію, чернівецькі партійці отримали нове випробування. У вересні 1988 року активізувався науково-мистецький клуб університету. В клубі студенти біологічного, хімічного і математичного факультетів проходили свої перші політичні університети. Вони досліджували творчість репресованих письменників. Щотижня відбувались політичні диспути. На початку жовтня 1988 року молоді викладачі історичного факультету на засіданні клубу вперше завели мову про необхідність відзначення річниці «Буковинського віча».

Цікавий епізод стався в жовтні 1988 року. Студенти вищезгаданих факультетів розпочали збір підписів за надання українській мові статусу державної. Акція розпочалась в різних людних місцях міста. Студенти не встигли зібрати ще й десяток підписів, як були оточені міліцією і доправлені до райвідділків. Дівчат, щоправда, одразу ж відпустили, відібравши пояснення. З хлопцями, в тому числі, і з автором цих рядків, була проведена більш тривала розмова, яка завершилась дрібним «фізичним зауваженням».

При допомозі дівчат, яких відпустили, активній участі ректора, деканів факультетів, які оперативно надали на нас

Василь Кожелянко і Петро Кобевко на Буковинському вічі у 19990 році

добру характеристику, наприкінці дня відпустили і нас. Через рік деякі учасники виховної розмови, міліціонери, при зустрічі відводили погляд, 29 жовтня 1989 року Президією Верховної Ради Української РСР був прийнятий Закон «Про мови в Українській РСР». Ми з почуттям гумору сприймали ті події. Надзвичайно важко було відповісти на найбільш „інтелектуальне” запитання одного з міліціонерів: «Ти що, професор, що збираєш підписи за мову?»

А по той бік, як свідчать партійні архіви, існувало інше паралельне життя. Комуністи Буковини не полишали надій, що все минеться, їхнє життя налагодиться. Тих, «що повилазили з підвалів» заженуть назад, поставлять в стійло. Як свідчать інструкції ЦК партії, у 1986-1987 роках було організовано набір до вищої партійної школи, куди допускали дітей партійців загартованих у боях з бандерівцями. Потрапив у цей спецнабір і один з моїх знайомих. Сьогодні – глибокий пенсіонер, а тоді – син визволителя з «деревни Глухово Калужской области”, член КПРС з 22 років.

Але всі спроби робити якісні кадрові зміни не мали успіху. Довіра до партії падала. В одній із доповідних записок інструктор обкому партії скаржиться: «Я веду дискусію з активістом УГС, а співробітник апарату обкому партії проходить поруч, зробивши вигляд, що мене не знає».

Як свідчать звіти ідеологічного відділу обкому партії, у 1988 році найбільшою проблемою для них була діяльність Науково-мистецького клубу, Йосипа Зісельса, активізація роботи Української Гельсінської спілки, товариства української мови імені Т. Шевченка і товариства ім. М. Емінеску. Але найважчою проблемою для обкому партії був Чернівецький державний університет. Інакше як розсадник націоналізму його не називали.

Думаюча частина партійців змушена була шукати вихід, готувати запасний варіант у випадку іншого розвитку подій. Обком партії визначає список письменників-комуністів, яким належало вести політичну дискусію зі своїми опонентами. Визначена обкомом була і певна організація, що відповідала за таку роботу. Ним стало товариство «Знання». Саме там знайшли свій довготривалий прихисток останні члени бюро обкому партії. „Недалекі” комуністи бігли у ВПШ.

Борис Баглей,

начальник відділу використання інформації, документів Державного архіву Чернівецької області

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.