Визвольні змагання і перемога України у XX столітті

Історики і політики досі не дійшли остаточного висновку, як назвати минуле століття: століттям двох світових воєн, Леніна, Гітлера, Сталіна, технологічного прориву, виходу людства в космос, інформаційних технологій?.. На мою думку, найточніше було б назвати минуле століття століттям України. Адже на його початку про Україну і українців у світі  мало хто знав. Ми були на становищі білих рабів у різних імперіях і державах. Найбільше українців жило в Російській імперії, і становище їхнє там було чи не найгірше. Нам навіть відмовили в рідній мові. Ба більше, українців і українцями в ній не називали, а лише малоросами. Такими собі неповноцінними недоросіянами.

Українці займалися переважно хліборобством і про їхню освіту в Росії також не дбали. Навіщо вона рабам, коли в Російській імперії навіть самих росіян не дуже навчали? Не дивно, що на початку XX століття загальна кількість вищих навчальних закладів на території, де жили українці, внаслідок колоніальної політики російського царизму була мізерною. Усіх студентів налічувалося менше 30 тисяч осіб! Зрозуміло, що етнічних українців серед них була лише жменька. І це при тому, що українців тоді в усій імперії було більше за самих росіян… Але студенти-українці вже марили вільною Україною і невдовзі вони пішли за неї на смерть.  

Проукраїнських професорсько-викладацьких кадрів також було вкрай мало, але ті, що почувалися українцями, підтримали український національно-визвольний рух, який невдовзі розгорівся. Бо ідея вільної України в народі ніколи не вмирала. І її, насамперед, підтримували освічені люди, котрі знали історію.

Оскільки молодь традиційно характеризується більшим максималізмом та схильністю до радикальних дій, то навіть за незначної кількості українського студентства перші українські політичні організації (Братство тарасівців, Русько-українська радикальна партія та Революційна українська партія) були значною мірою засновані силами української студентської молоді. Тож саме студенти та гімназисти були тією силою, що затримала просування на Київ більшовицьких банд 29 січня 1918 році. Цей подвиг української молоді у битві під Крутами увійшов в історію як приклад волелюбності та незламності українського народу. Він дозволив урядові Української Народної Республіки (УНР) вперше за понад 150 років (з часів скасування Гетьманщини) добитися 9 лютого міжнародного визнання України на переговорах у Бресті з державами Четвертного союзу. За цим договором Україна ставала незалежною державою, якою де-факто вже була: 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада прийняла IV Універсал, яким проголошувалась політична незалежність України.

Росія дуже боялася втратити Україну. І не дивно, адже ще в 1906 році німецький рейхсканцлер і прусський міністр-президент Бернард фон Бюлов писав, що Росію можна звести до рівня держави другорядного масштабу, якщо вона „зазнає соціального краху, або втратить Україну”. На жаль, напередодні 1917 року в Україні не було жодної постаті, яка б готувала заздалегідь власну українську революцію. Але у нас був стихійний ентузіазм, всенародне прагнення звільнитися від принизливого становища рабів у складі Російської імперії. Тож Четвертий Універсал Центральної Ради дав поштовх до втілення в життя також ідеї соборності України, яка визріла в широких масах українців. Він вилився у проголошення Акту Злуки українських земель 22 січня 1919 року. Цікаво, що після урочистого проголошення Злуки УНР і ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки) на Софійській площі відбувся молебень, а потім – військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав його полковник Євген Коновалець – майбутній організатор і очільник ОУН!

На жаль, державне об’єднання не відбулося фактично. Цьому завадив наш споконвічний ворог – Москва. Українці билися безстрашно на всіх фронтах, але не було справжнього вождя, не було належної підтримки світової громади. Найближче до ролі Провідника підійшов Симон Петлюра. Та час було втрачено. Наприкінці 1920 року Україну окупувала Червона Армія Советської Росії чисельністю 1 млн. 200 тис. чоловік. На нашій території дислокувалось 35 російських дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п’ять армій. Протистояти такій військовій потузі самотужки було неможливо. У результаті спільних дій Росії та її агентури в Україні, при потуранні європейських „миротворців” незалежна Українська Народна Республіка була знищена, а більшу частину її території окуповано російською Червоною армією і, згодом, анексовано Російською Федерацією.

Здавалося б усе, кінець мрії про власну державу… Однак боротьба армії УНР, Січових Стрільців, УГА (Української Галицької Армії), повстанських отаманів відкрила скриньку Пандори. Українці зрозуміли, що за незалежність треба боротися до останнього, ніхто її не подарує. Українська революція надихнула таких борців, таких героїв, яких ще не бачив світ. На західних теренах України постала ОУН, яка народила легендарну УПА. Створення УПА як військової сили українського революційного руху і УГВР як єдиного політичного центру виявило здатність українського народу до державотворчої праці навіть за вкрай несприятливих обставин. На чолі цієї боротьби уже був Провідник – Степан Бандера і  полководець – Роман Шухевич. Ряд дослідників, у тому числі і російських, узагалі називають Шухевича найбільшим воїном усіх часів і народів. Очолювана ним УПА в умовах бездержавності понад десять років вела нерівну боротьбу з наймогутнішою державою світу. І за великим рахунком перемогла.

Отже, одним із наслідків національно-визвольних змагань 1917-1922 років стало й те, що українці збагнули: свободу виборюють багнетом, а для цього треба мати навчених людей, зброю. Тому не лише УПА постала в 40-х роках минулого століття. Українці шукали зброю, вчилися воювати і в інших військових формаціях, зокрема в 1-й Української дивізії (спочатку „Галичина”, а тоді – УНА . Останньою командував генерал Павло Шандрук). Дивізія і УПА не були формаціями, що конкурували між собою. То були паралельні організації, які ставили собі одну мету: здобути незалежну державу. Ідею створення дивізії, як ядра майбутнього українського війська, підтримав і духовний авторитет українців Галичини митрополит Андрей Шептицький: “Немає майже ціни, яку не треба було б дати за створення української армії”, – говорив він. Митрополит сподівався, що українська мілітарна одиниця, хай навіть організована німцями, буде в часи можливого безвладдя обороняти місцевих людей. Таку саму думку мали всі вояки Дивізії й УПА.

Після закінчення Другої світової війни, від ворогів України протягом років лунали звинувачення, що нібито вояки Дивізії скоювали злочини, зокрема проти поляків та євреїв.  На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади у 1986 році була створена урядова комісія, відома під назвою Комісія Дешена, яка мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них і колишніх вояків Дивізії. Після вивчення архівних матеріалів та допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала: не існує доказів скоєння злочинів Дивізією „Галичина”…

Навпаки, це саме Україна може висловити претензії не лише німцям і росіянам, а й угорцям, полякам, чехам, словакам тощо. Наприклад, майже 500 тисяч українців стали жертвою „Угоди про взаємний обмін населенням у прикордонних районах”, підписаної 1944 року між урядами маріонеткової УРСР і Польської республіки. Це було перше виселення українців зі споконвічних українських земель, які з волі Сталіна залишилися після війни за Польщею.

Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію українських національно-патріотичних сил. З метою обмеження підтримки українського підпілля місцевим населенням у 1947 році, за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської республіки та Чехословацької республіки, була здійснена „Операція Вісла”. Вона полягала в примусовій, з використанням військ (СРСР, Польської республіки, ЧСР), депортації вже всіх українців з їхніх етнічних територій у Польщі. Поляки не посоромилися назвати цю етнічну чистку „остаточним вирішенням української проблеми” (саме евфемізмом „остаточне вирішення проблеми” нацисти називали Голокост). Чимало українців потрапили у концтабір Явожно (колишній філіал гітлерівського концтабору „Аушвіц–Біркенау”), а більшість розпорошили по німецьких землях, які теж відійшли до Польщі.

Отже, Україна не виборола власної держави і під час Другої світової війни, яка, на думку французького історика українського походження, доктора Сорбонни (Париж) і Українського Вільного Університету (Мюнхен) Володимира Косика, велася за українські землі. Та про Україну вже знали в світі. Про звитягу українських повстанців генерал, перший президент П’ятої республіки у Франції Шарль де Голль висловився так: „Якби в мене була така армія, як УПА, німецький чобіт ніколи не топтав би землю Франції”. Стратегії партизанської боротьби в УПА навчався в’єтнамський революціонер і державний діяч Хо Ші Мін.

Світ пізнав українців і через численних емігрантів, котрі показали себе з якнайкращого боку і як люди, і як працівники.

Не завершувалася ніколи боротьба за вільну Україну і в самій Україні. Після війни її провадили, насамперед, дисиденти, про яких теж знав світ. Адже після збройного періоду боротьби наш нарід вдався до боротьби інтелектуальної, так би мовити, пером. Українська молодь масово пішла навчатися. Цього прагли і їхні батьки, підсвідомо розуміючи те, що висловив після перемоги Німецької імперії у франко-прусській війні творець єдиної Німеччини „залізний канцлер” Отто фон Бісмарк. Тоді він прямо наголосив: то була заслуга німецького вчителя, який виховав німців у відповідному дусі.

У відповідному дусі хотіли навчатися і українці. Та цього боялася влада СРСР. Тому українцям обмежували доступ до деяких професій, до архівних матеріалів.  Вдалися і до підпалів наших бібліотек. Наприклад, 24 травня 1964 року була зумисне підпалена Державна Публічна Бібліотека АН УРСР у Києві. У вогні згоріли унікальні давньоукраїнські стародруки.

Комуністична влада заарештовувала і засуджувала на довготривалі терміни проукраїнських діячів мистецтва, культури, науки: Богдана і Михайла Горинів, П. Заливаху, С. Караванського, В. Мороза, М. Осадчого, А. Шевчука, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, В. Стуса, І. Калинця, о. В. Романюка (згодом — патріарха Володимира УПЦ КП), Н. Світличну, Ю. Шухевича та багатьох, багатьох інших.

Сповідуючи принцип давніх римлян щодо гуманітарної інтервенції та знищення народів: „Щоб перемогти народ без війни, заміни його героїв на власних”, радянська влада фальсифікувала нашу історію. Однак правда пробивалася до людей, як тендітні травинки крізь асфальт. Бо освічена людина легше і швидше за неосвічену розбереться, збагне, де істина. Освіта дає вдумливій людині крила. Ось приклад звичайної родини Клосів, яку в квітні 1945 року завойовники насильно переселили з Любачева (нині територія Польщі) на Львівщину. Немолоду жінку Анну Клос (Копцюх) з п’ятьма дітьми викинули з вагона разом з дітьми на голу землю без будь-яких засобів для існування в містечку Красне. Їй було неймовірно важко та вона не тільки зберегла діточок, а й зуміла дати їм освіту, виростила для України цілу плеяду науковців і викладачів. Наприклад, Юліан Клос захистив докторську дисертацію. Він один з перших докторів наук у незалежній Україні, проводив наукові дослідження з біо- й імунохімії лактації, експериментальної ветеринарної медицини. Був дуже активний у громадсько-патріотичному житті.

Його діти теж здобули вищу освіту. Так донька Любов захистила кандидатську дисертацію з економіки, доцент, викладає у Львівському державному університеті імені Івана Франка.

Ще один відомий Клос – Євген Степанович. Він захистив кандидатську дисертацію з методики викладання фізики, отримав вчене звання доцента. Був завідувачем кафедри педагогіки університету. У 1995 році йому присвоїли звання професора. Науковий і навчально-методичний доробок Євгена Клоса становить понад 80 публікацій. Його донька Лілія за спеціальністю лікар-педіатр. За порадою батька пішла в науку, викладає в політехнічному інституті. Її чоловік Андрій Дереш – інженер. А їхній син Любко Дереш – відомий український письменник, твори якого перекладено багатьма європейськими мовами…

Любко Дереш не єдина творча особистість у родині Клосів. Онука Романа Степановича – ще одного Клоса, якого вивезли з Любачева, – Зоряна стала популярною співачкою, яка має сценічний псевдонім Зірка Колос. Це вокалістка із чуттєвим та сильним голосом. Завдяки її поетичним здібностям багато світових пісенних шедеврів зазвучали українською мовою.

Сам Роман Клос працював учителем географії. Його донька Лариса (мати Зірки Колос) теж вчителювала, а син Володимир очолює державне підприємство „Українська геологічна компанія” Український науково-виробничий центр геохімічних досліджень (УкрНВЦГД), він захистив кандидатську дисертацію.

І таких прикладів мільйони. Розрахунок українських патріотів на те, що через підвищення загального рівня освіченості співвітчизників, їхньої духовності, вони стануть не лише мудрішими, а й згуртованішими, наполегливішими у відстоюванні своїх прав, виявився правильним. Чи не тому набуття таки Україною Незалежності в 1991 році відбулося швидко і безкровно. Збулася, нарешті, давня мрія українців про власну державу. Радянський Союз – імперія зла, як назвав його президент США Рональд Рейган, – розпався. Очільники СРСР припустилися помилки, дозволивши українцям масово навчатися, хай і в колоніальній школі, дозволивши їм дізнаватися історичну правду і дискутувати з приводу гострих, дражливих питань. Усе це разом на фоні тотальної бідності і запустило маховик, який спорохнявіла система втримати не змогла.

Таким чином, втративши впродовж десятиліть десятки мільйонів своїх найкращих синів і дочок у збройній боротьбі за Незалежність, наново виховавши майже втрачену національну інтелігенцію, Україна завдала потужного удару по найбільш небезпечній для людства країні – Росії. Адже ні для кого в світі не було секретом, що СРСР – це та ж зажерлива Росія, яка лише прикривалася гаслами демократії. Насправді у ній панував найстрашніший у світі тоталітаризм.

Та поранений звір стає ще страшнішим. Тому й зараз Україні доводиться втрачати у війні зі своїм одвічним ворогом цвіт нації, захищаючи не лише себе, а й увесь цивілізований світ. Адже комуністи, які залишалися переважно у владі, оговталися і спробували здійснити реванш. 2004 року дійшло до того, що мільйони людей вийшли на вулиці всієї України, протестуючи проти обману на виборах президента. Як виявилося, наш народ може витримати дуже великі злидні, але не може витримати брехливих зверхників. Того разу він знову безкровно переміг і, вважаючи, що знайшов собі справжнього лідера-державотворця, заспокоївся. Однак Віктор Ющенко Богданом Хмельницьким не став… І в 2010 році до влади в Україні прийшла банда олігархів, яка вирішила знищити справжнє українство, ще  й нажитися за його рахунок.

Важливим етапом в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013-го. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України з ЄС і боялися скочування її до становища ще однієї колонії Росії. Тому офіційна заява проросійської влади стала тим каталізатором, який призвів до актів протесту на Майдані Незалежності в Києві. Влада вдалася до силових методів впливу на мітингарів, дійшло і до людських жертв. Події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали всьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю „Небесної Сотні” – патріотів, які поклали своє життя на вівтар захисту рідної Батьківщини. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін.

А тоді почалося те, що й 1918 року – інтервенція Росії, котра знайшла собі нового вождя – Путіна. Налякана путінська кліка нізащо не хотіла відпускати з орбіти свого впливу свободолюбиву Україну.

– Нині, як і майже 100 років тому, Росія, яка марить імперськими амбіціями, не може змиритися з існуванням незалежної України. Зараз, як і тоді, Росія розв’язала війну і заперечує свою агресію, намагаючись поширити у світі міф про внутрішній конфлікт в нашій державі, – провів свого часу паралель Президент України Петро Порошенко.

Однак ця паралель полягає лише в тій самій, що і 100 років тому, агресивності та підступності Росії. В іншому події сприятливіші для нас. Путін, без сумніву, добре знає, що казав з приводу краху Росії Бюлов. Тож, зрозумівши, що втрачає Україну, втратив голову. Однак недарма кажуть: вдруге в одну й ту ж воду увійти неможливо. Путін виявився блідою тінню Леніна. Захланний, жадібний він зумів задурити своїх підданих, але не світ, котрий хоч і не дуже активно, таки підтримав Україну. А ще Путін не мав і не має того гіпнотичного впливу на багатьох українців, який мав Ленін.

Схоже, зараз на нас узагалі ніхто не має гіпнотичного впливу, навіть Президент, який піддається суспільством усе більшій критиці. Але то не біда: якщо не виправдає довір’я, народ обере собі нового лідера, бо Україна не Росія з її рабським прагненням мати над собою царя. Головне, що Порошенко зберіг державу, зміцнив армію, підвищив авторитет України в світі. З мінімального рівня на початку війни рівень української армії виріс вище середнього, якщо порівнювати з різними арміями світу. Українська армія навчилася воювати.

Як бачимо, у вкрай важких умовах, у ворожому оточенні, ціною жертв мільйонів співвітчизників українці спромоглися, мов той Фенікс, відродитися з попелу в XX столітті, вибороти державу і відстояти Незалежність у війні з Росією, яка триває досі. Державне об’єднання України, проголошене 22 січня 1919 року, нарешті відбулося. Воно скріплене кров’ю. Звичайно, боротьба попереду важка, бо чимало ще у нас внутрішніх ворогів, ще сильна Росія. Та ми обов’язково переможемо, бо за нами Правда, а отже з нами Бог!

XXI століття обов’язково стане століттям нашої перемоги вже у царині духу, культури і духовності. Адже Україна має для цього всі передумови. Українці – талановита нація. Земля Українська є батьківщиною багатьох визначних учених і культурних діячів, що зробили неоціненний внесок у розвиток світової науки і культури. Згадаймо: наші співвітчизники такі титани науки, як Михайло Остроградський – видатний математик світу, Іван Пулюй – перший винахідник рентгенівських променів, Федір Піроцький – розробник технології передачі електроенергії через залізний дріт, винахідник трамваю, Данило Заболотний – видатний мікробіолог та епідеміолог, експериментально довів ефективність протичумної сироватки, Ігор Сікорський – винахідник гелікоптеру, Георгій Вороний – творець геометрії чисел, Юрій Вороний – здійснив першу в світі пересадку нирки, Йосип Тимченко – розробив скачковий механізм „равлик”, принцип дії якого був покладений в основу створення кінескопа, Володимир Вернадський – видатний український філософ, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, вчення про біосферу, космізм, Федір Вовк – видатний український антрополог, етнограф і археолог, Борис Патон – винахідник різних методів електрозварювання, Микола Амосов – видатний учений в галузі медицини та біокібернетики, Сергій Корольов – конструктор ракетно-космічної техніки і засновник космонавтики, Юрій Кондратюк – один з піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів, Валентин Глушко – творець „катюш” і реактивних двигунів, Архип Люлька – конструктор авіаційних двигунів і багато, багато інших. Українці винайшли голографію і компакт-диск. Зрештою, і комп’ютера, без якого зараз важко уявити життя на Землі, не було б, якби не вчені-українці. Так  Любомир Романків – провідний науковець компанії IBM в галузі комп’ютерних технологій – винайшов процес створення індуктивних і магніторезистивних мікроголовок для запису інформації, що уможливило появу жорстких дисків та персональних комп’ютерів Він – автор і співавтор більш як 65 патентів. Завдяки його мікроголовкам Стів Возняк (теж українець) і збудував перший комп’ютер. Узагалі, в темі магнітного запису та передавання інформації чи не найбільше українців. Варто згадати хоча б всесвітньо відомого науковця Чаковського, котрий винайшов спосіб передачі даних на дуже далеку відстань по волокнах. Коли б не його винахід, людство, можливо, й досі передавало б інформацію за допомогою електроструму, а не оптоволокна…

А скільки у нас було і є видатних митців! Яку силу духу демонструють наші спортсмени, поранені воїни, паралімпійці! Воістину нам є чим пишатися, на кого рівнятися, а отже майбутнє наше просто мусить бути успішним…

Олександр ВІВЧАРИК

 

 

peredplata