Легендарній і неповторній майстрині Ксенії Колотило сьогодні 103 роки!

Жила у Відні, але серце було не на місці. Її душа до кінця була з Україною. Друзям, колегам, журналістам і молоді вона завше ствердно відповідала: “Я не гуцУлка, я – гУцулка!”) Легендарній і неповторній майстрині Ксенії Колотило 5 квітня 2016 року 100 літ…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Чернівцях чиновники продовжують знищувати музей буковинської діаспори

Слухаємо “КОД НАЦІЇ” і бережімо Україну в собі!

 

ЮВІЛЯРКА КСЕНІЯ КОЛОТИЛО ВТРАТИЛА ЗІР

У середу, 5 квітня, буковинка, майстриня прикладного мистецтва Ксенія Колотило відзначає свій 90-річний ювілей. Виглядає на те, що свій дев’яностий квітень член Національної спілки художників України, лавреат Чернівецької обласної мистецької премії імені Сидора Воробкевича Ксенія Коaлотило, яка за два художніх альбоми вишивок також номінувалася на Національну премію імені Тараса Шевченка, має усі шанси зустріти там само, де святкувала попередній.

Наразі минає 4-й рік, відколи наша славетна краянка оселилася у притулку для літніх людей десь під Віднем. Ще однією прикрістю, яка на старість років вразила пані Колотило, стала та обставина, що вона повністю втратила зір. Більш несподіваного вибрику долі у випадку саме цієї жінки годі було собі навіть уявити.

Пригадується, як лише звістка про її черговий приїзд в Україну миттю збурювала розмірений ритм існування мистецьких і навколомистецьких кіл старих Чернівців, поточених, як шашелем, радянською провінційністю..

Виставки робіт з її колекції вишивок та творів прикладного мистецтва наприкінці 80-х – на початку 90-х років у Києві, Львові та Чернівцях завжди мали шалений успіх. Не в останню чергу саме через притаманні лише Ксенії Колотило риси особистої вдачі. Її нестримна життєва енерґія, ледь прихована зневага до владців будь-яких рангів та рівнів, відвертий, солоний, а подекуди навіть жорсткий народний гумор нікого не залишали байдужим, чітко розмежовуючи усіх, хто знав «гуцулку Ксеню», на її друзів та нею ж ображених недоброзичливців.

Уособолення цілого покоління буковинців

Побачивши світ у розпалі світової війни, яка, власне, й була фактичним, а не хронологічним початком найбуремнішого в історії людства XX століття, Ксенія Колотило стала уособоленням цілого покоління буковинців. Народившись українцями в чужій для себе імперії, після її руйнації ці люди змушені були значну частину своєї молодості прожити в умовах румунської окупації, а згодом, у 1940 році, взагалі втікати світ за очі від імперії, ще страшнішої за всі попередні, разом взяті.

Проте навіть на чужині, попри всі життєві труднощі та негаразди, люди цього покоління зберігали відданість своїй майже міфічній і по-літично неіснуючій батьківщині. Так само й чотирикімнатне помешкання подружжя Колотилів у Відні перетворилося на справжній музей народних витворів декоративно-прикладного мистецтва. Завдяки виставкам робіт з колекції Ксенії Колотило про українське народне мистецтво довідалися мешканці Австрії, Німеччини, Нідерландів, Бельгії та Швейцарії.

Свого часу частину своєї величезної збірки, в якій одних лише візерунків нараховувалася майже тисяча, пані Колотило передала на збе-рігання до Чернівецького музею буковинської діаспори. Проте відсутність там опалення обернулася взимку пошкодженням стелі та стін саме у тих залах, де було роз-міщено роботи з колекції пані Ксенії. Згодом музей взагалі «реорганізували» і приєднали до краєзнавчого, суттєво скоротивши експозицію, присвячену славетній буковинці.

Поодинокі друзі в Україні, з якими Ксенія Іванівна ще підтримує зв’язок, приховують від неї реальний стан справ. Звістка про сумну долю музею, яку  звичайним натисканням кнопки вирішили депутати обласної ради, як з’ясувалося, цілком позбавлені будь-яких сентиментів стосовно минулого, може остаточно підірвати і без того виснажені життєві сили Ксенії Колотило.

«Приносять мені нашого борщику, бо я не можу зі смаком з’їсти їхню їжу»

Останній візит в Україну взимку 2002 року обернувся для неї інфарктом і госпіталізацією до реанімаційного відділення обласного кардіоцентру та продовженням лікування вже у столиці Австрії. Проте у свою віденську квартиру наша краянка так більше і не повернулася. Прямо з лікарні 65-річний син Тарас, який сам страждає на серйозне захворювання серця та крові, доправив її у притулок для літніх людей.

Помешкання, в якому вона разом із покійним чоловіком, істориком Василем Колотило прожила більше п’ятдесяти років, перейшло у комунальну власність муніципалітету Відня.

Не інакше як насмішкою долі виглядає те, що в умовах масової еміґрації буковинських жінок, які, власне, й заробляють собі на прожиття доглядом за немічними літніми іноземцями, саме для Ксенії Колотило такої доглядачки не знайшлося.

Сумні подробиці перебування у притулку знаходимо у листах Ксенії Колотило, коли вона ще могла їх писати, до чернівецьких друзів: «Відколи наша скора поміч привезла мене з Чернівців до Відня, то у своїй квартирі я більше не була… Місце, де я перебуваю зараз, —  не звичайний шпиталь, а санаторій для літніх пацієнтів. Нас тут три поверхи хворих жінок – майже всі склерозні, хворі, дебільні… Я між ними також сходжу з розуму: цілу днину насамоті, вмиваюся слізьми, часом не знаю, що читаю, а інколи просто заложу руки, дивлюся на стіни й думки розривають душу, а серце не те що болить, а вискакує з тіла».

І хоча умови перебування в австрійському притулку («нас у кімнаті три жінки, і тепер це «моя хата», а з пенсії мені лишають 20 % на кишенькові витрати, зачіску і педікюр») не йдуть в жодне порівняння з вітчизняними, що у своєму листі стверджує сама пані Колотило, зокрема зазначаючи, що «опіка тут дуже добра, можу ходити, а ще маю візочок на 4-х коліщатках і їду по коридору, куди мені треба, поволі навіть на вулицю», проте це чомусь не приносить заспокоєння.

Не втішають навіть нечисленні відвідувачі «з тих кількох буковинських родин, які ще існують у Відні, що приносять мені нашого борщику, бо хоч тут і годують 4 рази на день, але я не можу зі смаком з’їсти їхню їжу». «У моїй кімнаті є тераса, тож коли гріє сонечко, – продовжує розповідь Ксенія Іванівна, – виходжу на балкон і знов плачу, що я тут сама між чужими, душа не знаходить собі спокою, коли подумаю, що вже не буду більше на Буковині, то, напевно, з горя маю тут знидіти. Молю Бога, щоб могла ще бодай раз поїхати до вас, але це лише мрія, а до реальности далеко».

«Все зліквідовано, роздаровано, викинено…»

У «политому гіркими слізьми» потайки «написаному на балконі» листі Ксенія Колотило повідомила, що доля її величезної колекції катастрофічна: «Вже моя домівка, де я жила, порожня, бо ніхто то там не живе і треба було віддати державі, все зліквідовано, роздаровано, викинено… А що було у моїй хаті, то лиш ті знали, котрі були у мене в гостях, як один мій музей репрезентував Україну, мою батьківщину.

Тепер моє помешкання вже порожнє, багато речей роздаровано, скілько я мала того всього, що не міг би списати… Мої чотири кімнати були такі кладовані, що не мала де голку подіти. Скілько лише я мала ручних робіт, вишивок, подушок, художніх речей, – все це пішло у безвістя… Я зробила собі список того, що я мала і що прийшлося повикидати, роздарувати, то я ще дивуюся, що ще живу з того болю, що все пропало». Тож тепер єдина надія на експозицію у Чернівцях та рідних Підзахаричах.

Якби ж то! Виглядає на те, що єдина людина, яка реально могла захистити від знищення чиновними «каліфами на годину» унікальний музей, нині сама потребує допомоги.

У нечастих телефонних дзвінках до чернівецьких друзів, «бо я тут свого телефону не маю, а є у канцелярії, то можна дзвонити лише звідти», Ксенія Колотило повідомляє, що за рік так і не звикла до життя у притулку, яке порівнює з перебуванням «у криміналі», де всі сприймають її як «чужинку». Тож вона понад усе мріє відвідати рідну Буковину ще бодай раз.

Юрій ЧОРНЕЙ

Ксенія Колотило померла 19 січня 2007 року, похована у Відні.

http://buknews.com.ua/page/lehendarnii-i-nepovtornii-maistryni-ksenii-kolotylo-100-lit.html

peredplata