22 серпня – Всеукраїнський День пам’яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов’язків.
…Антична мудрість «Хто здатний висловити як він палає, той охоплений слабким вогнем» спадає на думку, якщо, раптом, співрозмовнику бракує слів, аби сказати правду без підозр на нещирість. У розмові з старшим інспектором з режиму таємності Шевченківського райвідділу УМВС України в Чернівецькій області капітаном міліції Майєю Габою ця мить настала, коли мова зайшла про мотиви , які спонукали молоду жінку, достойну модельного подіуму, надіти міліцейський кітель, підпорядкувати своє життя режиму, дисципліні — всьому тому, що не виокремлює особистість, а навпаки — робить її складовою однієї команди, що, власне, не зовсім притаманне жінкам.
На стандартне питання про вибір професії Майї Сергіївні слів не вистачає… Ніяких. Ні простих, ні складних, ні гучних, ні тихих… Замість них у великих світлих очах з’являються сльози. Миттєві — як перестиглі краплини роси, готові зірватись з пелюсток при найменшій тривозі. Жінка мовчки поправляє хвилі золотого волосся, яке прикриває погони, торкається пальцями кітеля, і, переборюючи хвилювання, ніби вибачаючись за струшену росу, пояснює, що міліцейська форма для неї — атрибут не лише державний, але й особистий. Та й взагалі, це не обмундирування, а постійне відчуття присутності рідної людини, дотику до неї. Бо вона пам’ятає її лише такою, і ніякою іншою, тобто, у формі, в постійній зайнятості, доброю, чуйною, обов’язково з якимось гостинцем в руці, потрібною всім, але найбільше їй, маленькій чотирилітній дівчинці…
Вона була лише його донечкою, а він — не лише її татусем, а й уособленням справедливості, захисту від кривди, неправди, чи будь-яких інших прикростей для малих, і дорослих, для всіх, хто звертався до нього за допомогою. І те, що саме такий татко відводив в дитячий садочок саме її, переповнювало дівчинку гордістю. Ніяких інших асоціацій з дитинства у міліцейського інспектора Габи немає і понині. І не могло бути інших. Бо згодом дівчинка Майя почала помічати, що татко не приходить за нею в дитсадок, не бере з собою на роботу, і мама Галя якось скрушно й похапцем відповідала: «Не переживай, скоро приїде твій тато»…
Вона чекала. Нетерпляче й допитливо, як можуть чекати діти. Тим часом, скінчилось літо, зігнулась під стиглими дарами осені буковинська садовина, а тато чомусь не приносив донечці Майї свої дари-гостинці, і вихователі в дитячому садочку були якісь схвильовані, і мама надто мовчазна… А незабаром міліцейський «бобик» пискнув гальмами під вікнами дитсадка, і міліціонери, таткові друзі, взяли дівчинку Майю з собою, і поїхали з нею в село Котилеве на Новоселиччині до бабусі Параски, татової мами. Але тата вона не побачила і там… Побачила багато людей, продовгуватий оцинкований ящик, довкола якого всі плакали, але який не відкривали, і який довго не хотіли опускати у свіжо викопану яму…
А ще через деякий час на в’їзді в село Котилеве односельчани поставлять пам’ятник 27-літньому лейтенанту міліції, шанованому громадянину, люблячому батьку Сергію Васильовичу Габі, який загинув при виконанні службового обов’язку в далекому Нагірному Карабасі у 1989 році. Його іменем назвуть поле місцевого колективного господарства, в УМВС запровадять спортивну першість між правоохоронцями на здобуття кубка імені Сергія Габи. Все те буде потім… А тоді дівчинка Майя ще не могла збагнути, що таке «міжнаціональний конфлікт», «спецзавдання»,«зведений загін співробітників міліції з України», дислокований в гарячу точку супердержави, якій судилось проіснувати на карті світу ще якийсь рік-другий, але яка потребувала мудрості і витримки її громадян при вирішенні історичних питань суспільного буття. Вічність і мить у тій «гарячій точці» Кавказу взяла на пробу людей, які змогли довести, що, передусім, вони залишаються людьми, і готові пожертвувати життям, аби підтвердити цю тезу всім попри спалахи пристрастей. Сергій Габа, селянська душа з древнього котелівського роду буковинських газдів, не зміг вчинити інакше, як апелювати до свідомості громадян. Як пригадують очевидці, сутичка між військовими і місцевим населенням була припинена лише завдяки смерті двох молодих офіцерів міліції. Одним з них був Сергій Габа, оперативник Глибоцького райвідділу внутрішніх справ, який свідомо не застосував зброю в тому конфлікті, сподіваючись на глузд розгніваного натовпу, пам’ятаючи, що на його буковинській землі люди різних націй споконвіку знаходять між собою порозуміння. Він ще довго тримався на ногах після того, як ніж увійшов в його груди…
Про ці вражаючі подробиці загибелі батька Майя дізналась не відразу, а з часом, зробивши, насамперед, свій власний вибір у тому, якою дорогою іти їй далі. Вона вибрала дорогу батькову, надівши татів кітель…
—Мені ніхто не підказував, ким бути, — говорить Майя Сергіївна, витираючи сльози. — Я сама вирішила піти по татових стопах. Просто сказала мамі — хочу, як і тато, носити форму… Отак ставилось питання…
Міліцейський ліцей у Києві, навчання в академії, а далі служба в ім’я захисту конституційних прав громадян — якими б високими словами не визначати суть професії капітана Габи, для неї буденні справи залишаються поєднанням миті і вічності з дитинства і донині.
Щороку для дочки офіцера міліції відбуваються дві важливі події у серпні, в День пам’яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов’язків, і у вересні, в день народження тата, коли достигають буковинські сади… Напередодні цих днів, скориставшись нагодою разом з місцевими журналістами відвідати татове село, Майя Сергіївна бере з собою два букети квітів. На в’їзді в Котелеве вона кладе один букет до пам’ятника батьку, торкається губами його чола на граніті, а другий — на сільському цвинтарі. Ми проходимо сільською вулицею імені лейтенанта Габи, зустрічаємось з старенькою матір’ю Сергія Васильовича Параскою Петрівною, з молодшим братом Миколою, в саду якого на землю падають стиглі яблука, і стаємо причетними до миті і вічності… Ця зустріч потребувала не слів, а мовчання, відчуття того, що кожна мить є нетлінною, що людина у ній безсмертна, якщо вона залишила по собі добру пам’ять.
З 1940 року при виконанні службових обов’язків загинуло 93 співробітники міліції Буковини, в тому числі 34 за роки незалежності України. Сьогодні в УМВС України в Чернівецькій області на обліку 41 сім’я правоохоронців. Відомство надає їм посильну матеріальну, іншу допомогу, але головне — підтримує зв’язок між миттю і вічністю, громадянським обов’язком і людським началом у ньому…
Сектор зв’язків з громадськістю
УМВС України в Чернівецькій області
(за матеріалами Анатолія Томківа)
peredplata
