Його життєвий шлях – справжній шлях воїна. Він маленьким дитям боровся за життя зі смертельними хворобами, в юнацькі роки – з ворогами за незалежну Україну, в молодості – з тюремниками за крихти черствого хліба, у зрілі роки – з комуністичною системою за право повернутися на Буковину і працювати, в старості – за незалежність України. Колишній очільник чоти Буковинського куреня в 1945 році, тепер Святослав Мельничук – ветеран Української Повстанської Армії, багаторічний керівник хору «Гомін Буковини». Зараз йому 86. Він має чудову пам’ять, гарний голос та чудовий настрій.
— Розкажіть про своє дитинство. Звідки родом, де навчались?
— Народився я в селі Бурдени біля Плоєштів (південь Румунії) у родині службовця нафтової компанії. Мій батько родом з Лашківки, а мати — з Суховерхова (дівоче прізвище Євстафієвич). Коли батько ще за Австрії вчився у сільській школі, директор Івасюк побачив його здібності й потім поміг вступити у гімназію до Відня. Після її закінчення батько вступив до Віденського університету. Вивчився на факультеті природознавства, але по поверненні додому влаштуватися працювати вчителем йому не вдалося, бо не був румуном. Батько мій був у Січових Стрільцях, воював в армії УНР. Та щось не пригадую його розповідей про ті часи. Тільки пісні – стрілецькі і народні. Це я від нього взяв. А там у піснях все.
На початку 20-х батько, завдяки доброму знанню німецької мови, знайшов роботу в Румунії, де я і народився. Мати моя була дуже доброю ґаздинею і там передавала жінкам кращий досвід буковинського господарювання. Після народження я дуже плакав, але після хрещення перестав. Тоді батьки вирішили повернутися на Буковину. Тут тато вступив на теологічний факультет, і в 1930 році закінчив навчання. А я до 4-ох років жив з дідиком та бабусею. І був найулюбленішим онуком. Дід називав мене ніяк інакше, як Кумом (посміхається, – Н.В.).
Коли мені було 4 роки, ми з родиною переїхали у Веренчанку, тато був священиком. Влада вимагала, аби тато записався румуном. Він відмовлявся. А в селі був інший священик, який був українцем, але записався румуном. Тато, родом з селянської родини, ніколи не вимагав у людей грошей, і ті до нього горнулися. Той інший заздрив батькові й написав на нього рапорт. Тоді з Веренчанки серед зими нас відправили до Кадубівців. Але священик-румун не впустив до хати. Тоді люди дали стару хату на одну кімнату. Вони в усьому нам допомогли. Та там ми були недовго. Оскільки не пускали нас в парафіяльні хати, батька забрали у Волоку. Там теж був священик-перекинчик і незлюбив батька. Саме у Волоці я пішов до першого класу румунської школи. Але там два роки ще була в нас українська мова один раз в тиждень. Після Волоки перевели тата в Дубівці. У нас в хаті збиралась сільська інтелігенція – говорили, співали. В тому середовищі я й ріс. Але там у Дубівцях я міг умерти. У 8 років заслаб на дифтерит і тато відвіз нас з мамою до обласної лікарні в Чернівці. Там мене врятували. Пригадую, що вперше в село тоді приїхав автобус, яким мене привезли з лікарні. За той час, що я був у лікарні, тато накупив мені голубів. Ми їх пускали, я милувався і дуже їх любив.
Потім ми переїхали в Бурдеї. Там ми вперше за всі роки купили меблі до хати. Батько добрий був столяр. Подарунок якось мені зробив – роглі (санки). Любили ми з татом столярувати, він навчав мене. І коли я на Воркуті був, то пригодилось дещо, бо знав, як сокиру тримати, як тесати.
В Бурдеях, у центрі села, було роздоріжжя, де люди вмощувались на колодах і слухали, як батько читав їм тогочасну газету «Час». Багато людей приходило, навіть комуністи слухали.
— Як Вашій родині вдалось уникнути репресій після приходу більшовиків та виїхати до Німеччини?
— Восени 1940 року місцеві комуністи прийшли до хати і сказали, що вона потрібна для сільради. І люди нас перевезли у Лужани. Тоді якраз прийшла німецька комісія. На Роші та в місті було багато німців. А наша інтелігенція знала німецьку, отож їй було відомо, що ті будуть забирати людей. Переговорили з німцями, аби ті добавили в документи нулик. Вся документація і печатки були в руках священників, і вони підробляли документи, що хтось з родини є німецького роду. Тато зробив потрібні документи. І ми пройшли комісію. Нам дали документи, отож НКВД вже нас не чіпало. Всій родині (батько з мамою та четверо дітей) вдалося виїхати. Ми приїхали до Кракова. Там українці мали свій район. В місті був пункт для переселенців, де нас прийняли. Там був синьо-жовтий прапор, і тато сказав, що аж тут його не заарештують. Потім у Німеччині були в таборах для переселенців. Еміграція нам допомагала. Поляки там, бувало, налаштовували німців проти українців. Також там я став свідком розбрату між українцями – гетьманцями, бандерівцями, мельниківцями. Вони пускали руки в хід, як тепер у верховній раді. В таборі у Штудгарті ми, хлопчаки, перемогли у битві камінцями (посміхається, – Авт.) польських хлопців-мазурів, а ті дуже не любили українців. Потім прийшов війт з села і попередив, щоб діти самі не йшли гуляти в ліс без охорони, бо не гарантує, що хлопці не будуть мстити за програш. Пам’ятаю також, як у Вроцлаві (тоді Бреслав) дістав перший костюм – паперовий. Добротний такий був і довго носився.
— Як вдалося повернутися в Україну?
— З Німеччини всіх священиків митрополит Іван Огієнко забрав на Підляшшя та Холмщину. І нашу родину забрав. Тоді я вступив у Сокальську гімназію. Десь у 1942 році продали батьки сіно, і мама зразу дітям гроші в гімназію відіслала, а собі лишила трохи, в коробочку бляшану та й в дровітні між тріски сховала. Як відчувала. Бо вночі прийшли люди з перших зародків польської Армії Крайової. Татові пістолет до чола приставили та грошей вимагали. Приклали мамі дуло до вуха, але та сказала, що відіслала гроші дітям. Вони повірили і пішли. Взяли речі з хати. Тата паралізувало від того стресу, а мама так посивіла за ніч, що я її не впізнав, коли приїхав. Ми з братом віднесли тата до монастирської лікарні. І хоча там був священиком римо-католик, але він не зважав на відмінності у віросповіданні й допомагав чим міг. Там поставили тата на ноги. Звідти митрополит Огієнко допоміг нам виїхати в інше село на Холмщині — Молодятичі. Тут вже був другий напад організованої та безжальної Армії Крайової – півсела спалили. Одного хлопчика малого вбили лиш за те, що декламував у садочку «Я маленький холмщак – я вкраїнський козак». Кулю в потилицю дали.
— Як Ви втрапили в повстанську армію?
— Румуни хотіли, щоб ми стали румунами, поляки – поляками, німці – німцями, москалі – москалями. Всім ми заважаємо. Так я і формувався. Розумів це. В юнаках ОУН був уже в гімназії. У Сокалі ми мали дуже патріотичне виховання, а українську літературу нам читав викладач, який в Березі-Картузькій сидів за оунівську роботу (Береза-Картузька – це концтабір, створений польською владою в 1934 році, де перебували без суду противники режиму, — Н.В.). На жаль, навіть в школі у нас було це дурне мельниківсько-бандерівське протистояння. У восьмому класі гімназії мельниківський гімназист продав провідника бандерівського. Щастя, що дорослі звільнили хлопця. Та доля покарала мельниківського зрадника. Одного разу, коли закінчились заняття і хлопці повиходили з гімназії, прийшли німці в касках. Пішла чутка, що в Німеччину нас мають забирати. Як староста класу, я знав чорний хід, ми з товаришем втекли. Три дні переховувались, а потім повернулись. Цей мельниківець також вибіг на вулицю і побіг до рейхскомісаріату, бо знав, що там тато має бути. Німець хотів його догнати. Інший же, побачивши хлопця, вистрілив йому в голову.
Гімназію я закінчив достроково в квітні. І пішов у Грубешів (нині місто на сході Польщі). Там Армія Крайова палила села тільки за те, що вони українські. Терпіти таке вже не було сили. В Грубешеві жила моя перша любов, котра була зв’язковою. Вона мене зв’язала з сотнею. Та й брат старший був уже в курені. Я це знав. Він був у Львівському університеті. І Гестапо мало його арештувати. Тоді організація його відправила на Підляшшя та Холмщину.
В нашій сотні був політпрацівник, який з братом кінчав гімназію. Тоді, влітку 1944 року, я ще встиг відвідати брата. Це була остання наша зустріч (брат загинув у 1947 році в бою). На Холмщині брав участь у боях проти поляків та німців. А вже восени зібрали сотню і разом з сотенним Коником нас відправили до старшинської школи в Карпати. Звідти ми мали йти на Холмщину. Але в мене розпалися черевики. Коник розпорядився, аби мені видали матеріал, знайшовся й швець, родом з Коломиї. Аби було швидше, один капець шив він, а другий вже я сам. Але коли черевики зшили і я прийшов на пункт збору, Коник з сотнею вже відбули на Холмщину. Тоді мене спитали, звідки я родом. Я сказав, що з Буковини. Мені відповіли, що там також потрібні вояки, і відправили на Буковину. Так ми з шевцем пішки пішли «по зв’язку» (в селах були зв’язкові дівчата, які допомагали переміщатися від села до села) з Болехівщини (поблизу Моршина) до мого рідного краю. Вночі йшли, а вдень спали. Прийшов до курінного Перебийноса, а там ще був провідник Тур (потім з’ясувалось, що він зрадник). Мене призначили в сотню.
— Як сталось, що Вас заарештували саме на Буковині?
— Призначили мене командиром чоти (складається з 32 чоловік). У ній було багато новобранців, тому ми вирушили в Берегометський ліс до весни, аби пройти вишкіл і потім доєднатися до сотні. Там ми зробили колибу, де й проводили заняття. Та був у чоті зрадник. І незадовго, як я мав відправлятися в гори на зв\’язок з сотнею, на нас напали енкаведисти. На жаль, хлопці, які були виставлені для охорони, пішли до родини переночувати. Якби були ті п’ятеро на сторожі, то не було б цієї трагедії. Вони би відкрили вогонь, і зав’язався би бій інакше. Адже в лісі ми були господарями. Семеро людей тоді загинуло. Я був поранений у руку і ногу. Мені тоді було 18 з половиною років.
— Як Вам вдалось вижити після таких поранень та, я так розумію, арешту і заслання?
— Нас трьох у Берегометі мали повісити без допиту та слідства. Я був уже готовий, бо навіть перев’язки мені не робили, я поволі стікав кров’ю. І хлопців таки повісили. Та раптом задзвонили з Вижниці щодо мене. Чому саме щодо мене, по сей день не знаю. Тоді медсестра промила мені рани, перев’язала, і мене відправили у Вижницю. Там вже допитували. І там я захворів на тиф. На щастя, в лікарні я зустрівся зі зв’язковою Товстецькою (із села Багна, — Н.В.), яка теж тифом хворіла. Мати передавала їй через вікно бульйончик та узвар. Мені теж перепадало. Завдяки цьому я вижив та вилікувався. Та одного дня солдати забрали черевики мої, лишивши одні постоли. Вночі ж мене викликали на слідство. Була рання весна, мокро та холодно, підрані постоли враз змокли. Нічого у мене не випитавши, кинули одразу в камеру. У мене почалась гарячка. Врятували мене гуцули, які зі мною сиділи. Їм жінки носили узвар. А потім перевели мене до чернівецької тюрми (нині будівля СІЗО, — Н.В.). Я завжди її згадував як найкращу. Там хліб давали золотий — з кукурудзяною мукою – смакота! (посміхається, – Н.В.) На допитах били, аби кров йшла. Але ми всі в УПА жили і живемо за заповідями Декалогу Українського націоналіста. Засудили мене на 20 років і 5 років поразки в правах, тобто можуть тебе вбити, і ніхто за це не відповідає. Вже після суду нас перевели в жахливу Одеську тюрму, потім був Харків. Наступним етапом мав стати Сибір. Але в мене виступила якась екзема на шкірі. Тому мене затримали й відправили на другий етап – у Воркуту.
Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам\’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української Держави.
Їхали туди товарними вагонами. Бувало, годували нас раз на 3-4 дні. Тому доводилось людям роз’яснювати, аби не було завороту кишок, то треба їсти потроху через півгодини. І так всі живі доїхали. Вже на Різдво 1946-ого року я був на Воркуті (засноване в 1936 році селище в Большеземельській тундрі на місці запасів кам’яного вугілля, – Н.В.). Працював на шахті. Та заслаб на діарею (багато в’язнів помирало від цього). Там я зустрів Гросмана із Заставни. Він мене взяв санітаром. Коли трохи зміцнів, знову відправили в шахту. На Воркуті я познайомився з лікарем Штарком, який, дізнавшись, що я добре знаю німецьку, відправив в оздоровчий пункт. Там давали вівсяну кашу, я став краще почуватися. А як лікар перевіряв, чи людина годна до роботи в шахті? Заходиш, знімаєш перед ним штани, він дивиться, чи є вже на сідницях трохи м’яса. Якщо є – шуруй знову в шахту. Багато було люду з України на Воркуті. Ми гуртувались. Мали підпільні сходки. Спілкувались, співали.
– Не намагались втекти?
– Ми не намагались. Але розповідали про одного, якому вдалося втекти. Зробив собі колибку у вагоні, який вугілля возив. І десь в тундрі натрапив на гуманітарну допомогу, яку з повітря колись розкидали американці. Але як доїв усі консерви, то повернувся у табір. Говорили також, що був якийсь іноземець і втік у Фінляндію. Видко, мав підтримку і зв’язки.
– Коли звільнили Вас, що робили, куди думали йти, адже сім’я емігрувала до Канади?
— Так, у 50-х роках батьки з сестрами емігрували до Канади. Вони знали, що я в таборі. Я відсидів на Воркуті більше 10 років. В 1955-му звільнився. Рік пропрацював майстром на будівництві фінських будинків. А коли дали паспорт, то я одразу написав до тітки в Лашківку, що готовий їсти ту барабульку, яку та варить для свиней. Тітка мені весь час це згадувала. В Кіцмані пішов у 9 клас, аби увійти у совєтську програму. Закінчив школу майже на відмінно. Дуже хотів отримати вищу освіту. Але мене не приймали до університету, бо ще не спливли ті 5 років безправ’я, призначені судом. Тому вступив до музучилища на хормейстера. Правда, потім мене звідти вигнали через анонімку, в котрій було написано, що я не вказав в анкеті про смерть брата в бою в УПА. Я викладав у 33-й школі в Чернівцях. Вступив згодом до Прикарпатського університету імені В.Стефаника. А потім викладав у культпросвітньому училищі румунською мовою всі музично-теоретичні предмети. Мені навіть пощастило в 1972 році поїхати в Канаду навідати батьків, котрих не бачив 30 років. Сестра хотіла, щоб я там лишався. Але в мене в Чернівцях вже була сім’я – дружина та син. А з приходом незалежності я вже був на пенсії. Стояв біля витоків Руху на Буковині, Українського Народного Дому, Братства УПА, обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка, Братства імені апостола Андрія Первозванного (пан Святослав допомагав відбудовувати спалену Миколаївську церкву, що по вулиці Сагайдачного, – Н.В.). В моїй квартирі збирались організатори Руху. Також я допомагав відвойовувати греко-католицьку церкву, що по вулиці Руській. А 6 квітня 1990 року відбулась перша репетиція зорганізованого мною хору «Гомін Буковини» (наразі має статус народного, – Н.В.).
Зараз Святослав Мельничук керує Братством УПА на Буковині, допомагає Товариству політв’язнів та репресованих на Буковині, завжди готовий дати пораду чи вислухати. І має що розказати і що передати наступним поколінням.
Таке от нелегке буремне — часом трагічне, часом героїчне — життя прожив Святослав Мельничук. Цей мужній чоловік скропив своєю кров’ю незалежність України, віддав їй свою юність та молодість. Він вірить, що настане час, коли українці таки заживуть так, як мріяли наші діди-прадіди. Віримо, що так воно і буде.
Пам’ятаймо цих незламних людей і цінуймо те, за що вони боролися.
Надія ВІРНА
peredplata
