Над Україною нависла чергова страшна загроза. Про це повідомив партії і народу Віктор Янукович. «Мені правоохоронні органи кажуть, що зараз йде скупка зброї і підготовка до збройних нападів на органи державної влади, – заявив він на засіданні уряду. – Люди втратили страх і совість!».
Відеокадри засвідчували, що Верховний головнокомандувач не ретранслює завчений текст, а говорить від душі. Бо ж хіба міг якийсь писака-найманець, себто спічрайтер, вигадати самовикривальний пасаж такої сили: «Хто це організовує? Не ті, кому найважче живеться. Ті, кому найважче – вони мовчать, чекають, терплять».
Очевидно, чекають, коли настане обіцяне ще 2007 року «покращення вже сьогодні»…
А далі були вже прямі адресні звинувачення, також цілком щирі, оскільки некомпетентні й демагогічні: мовляв, «зараз під парламент прийшли ламати паркан ті, хто отримує пенсії в 30 тисяч гривень й одноразову допомогу 600-700 тисяч гривень».
Генерал армії Хорошковський та генерал-полковник Могильов сиділи при цьому з незворушними обличчями, як і деякі інші владні персонажі, вочевидь причетні до організації цієї щиросердної заяви.
А тим часом командування «беркутів», «соколів», «грифонів» та інших «пернатих», очевидно, вже готувало місця для нових орденів на парадних мундирах та примірялося, що купити на додаткові спеціально-преміальні виплати за дії в екстремальних ситуаціях.
Якби ця чергова страшна загроза зводилася до чергової комедійної вистави «театру на Банковій», спрямованої на «розпилювання» чергової ж порції бюджетних коштів, то на грізні інвективи Віктора Федоровича не варто було би звертати більшу увагу, ніж на його заяви про належність Бразилії до Північної Америки чи про «Східне партнерство» як знаряддя співпраці між Донбасом та Європою.
Та загроза силового виступу проти влади не зводиться до чиїхось політтехнологічних розробок чи зловмисних вигадок генералів. Ба більше: така загроза і така перспектива має цілу купу об’єктивних підстав свого виникнення.
І якби Україна була, скажімо, отим самим Гондурасом, то масовий вибух давно вже би стався – без жодного втручання ззовні, завдяки активності самих громадян, як в армійських одностроях, так і без них.
І справді: згадаймо бодай деякі знакові заяви речників Партії регіонів.
Ще 2004 року було сказано «самим», що нас, мовляв, тепер із влади не витиснеш. Витиснули – але ненадовго і завдяки неймовірним зусиллям. Ще раз витіснили 2007 року. Чи змінилися за цей час «сам» і його пахолки?
Схоже, тільки в тому плані, щоб не дати комусь повторити зроблене із ними раніше. Не випадково ж з лютого 2010 року було не раз сказано, що Янукович буде президентом стільки років, скільки сам побажає.
А як стосовно заяв, що Партія регіонів не має і не матиме конкурентів? І стосовно того, що на парламентських виборах вона неодмінно візьме 300 голосів, тобто конституційну більшість (100 – по загальнонаціональному округу, 200 – по мажоритарних округах, спе-ціально створюваних для того, щоб порятувати регіоналів від неминучої поразки на виборах за чинним нині законодавством, чого ніхто й не приховує)?
А куди покласти заяви, що опозиціонери, мовляв, самі винні, бо спонукають порушувати проти їхніх лідерів кримінальні справи – сиділи б тихо, все було би добре, влада би нікого не чіпала…
Чи репліки, що масове голосування чужими депутатськими картками у Верховній Раді і вкидання одним депутатом цілої купи бюлетенів перед телекамерами під час голосування за високопосадовців там же – це, з’ясовується, «усталена практика», цілком прийнятна, і нічого страшного в тому немає?
І, нарешті, як оцінювати заяви, що Європа (у сенсі європейські норми політичного та економічного життя) нам (тобто – їм) не дуже й потрібна?
У Гондурасі, думаю, самих таких заяв би вистачило, щоби всі, хто не втратив совість, вчинили відповідні дії відповідно до національного темпераменту та політичних традицій Латинської Америки…
А якщо до слів додати практичні вчинки регіоналів – як на індивідуально-приватному, так і на політично-державному рівнях? Почавши зі створення після президентських виборів 2010 року парламентської більшості (і, згідно із тодішніми правилами гри, формування уряду) на основі меншості електоральних преференцій?
І продовживши, скажімо, всім спектром витрат на Євро-2012 – від вилучених з лікування хворих на рак дітей бюджетних грошей до роздутих удвічі-втричі (сакраментальні відкати) кошторисів на будівництво стадіонів.
Принагідно: а як із «пресуванням» вболівальників на стадіонах за «екстремістські» скандування «Слава Україні!»? А як із цілком очевидною непідсудністю дітей-«мажорів» (останній поки що приклад – Ландік-фіс)?
Як із затятим нищенням малого і середнього бізнесу задля концентрації (економічно, до речі, невигідної) всього і вся в економіці під «дахами» великих корпорацій, що належать «своїм»?
Як із «законно приватизованим» Межигір’ям, нарешті? Ну, а про зміну конституційного ладу поза конституційною процедурою й успішно завершене перетворення Верховної Ради із дуже недосконалого, але все ж таки парламенту на машину для голосування говорити взагалі не будемо…
Але, варто повторити ще раз, добре це чи погано, та Україна – не Гондурас, тим більше, що жоден підрозділ українського війська, за авторитетною оцінкою полковника Анатолія Гриценка, не є боє-здатним.
А відтак певні кола влади, з одного боку, мають змогу підкидати Віктору Федоровичу чергові та позачергові «страшилки» стосовно підготовки збройного заколоту проти нього, з іншого боку – провокувати найбільш нетерплячу патріотичну молодь (і не тільки її) на силові акції з метою встановлення справжнього, а не декларативного конституційного ладу в Україні.
Бо така провокація відкриє просто-таки грандіозні перспективи зміцнити й усталити владу нинішньої владної вер-хівки з апеляцією до звичних уже квазіправових процедур.
Зверніть увагу: майже всі масові акції протесту зосереджені останнім часом навколо будинку Верховної Ради. Його демонстративно обнесли огорожею, його періодично намагаються штурмувати, біля нього відбуваються найбільш запеклі сутички між маніфестантами та силовиками.
І це при тому, що Рада сьогодні нічого сама не вирішує, ба більше, – практично нічого публічно не обговорює, вона є майже безсловесним слухняним знаряддям правлячого режиму.
Невже ті, хто цілком умотивовано протестує проти політики влади, цього не розуміють?
Чи їх підштовхують проводити свої акції саме там?
Важко сказати точно, але складається враження, що і заява Віктора Януковича про підготовку збройних нападів на владні органи, і ціла низка акцій зі спробами штурму Верховної Ради, і телевізійні провокації речників режиму – все це якимось чином пов’язане.
Тим більше, що до будинку Ради на Грушевського 5 ведуть підземні ходи…
…Невдовзі після приходу у Німеччині нацистів до влади, 27 лютого 1933 року, у Берліні спалахнуло приміщення парламенту – Рейхстагу. Влада одразу звинуватила у підпалі комуністів – мовляв, це мав бути сигнал до збройного повстання.
28 лютого президентом Гінденбургом був виданий декрет «Про захист народу і держави», який скасовував свободу особи, зборів, союзів, слова, друку й обмежував таємницю листування та недоторканність приватної власності.
Була заборонена Компартія Німеччини, пройшли арешти тисячі комуністів, лібералів та соціал-демократів. Закриття опозиційних видань дозволило нацистам отримати відносну більшість (46%) голосів на проведених за таких умов парламентських виборах.
Далі були скасовані мандати комуністів і завдяки викрученим рукам опозиціонерів та «тушкам», 441 депутат проголосував за надання рейхсканцлеру фактично необмеженої влади строком на 4 роки, і тільки 84 соціал-демократи мали мужність проголосувати проти.
Прізвище канцлера було Гітлер.
На місці події був заарештований голландський комуніст ван дер Люббе, наступного дня – голова комуністичної фракції Рейхстагу Ернст Торглер, а 9 березня – троє болгарських комуністів: Георгій Димитров, Васил Танєв і Благой Попов.
Звинувачення, висунуте проти всіх них, містило твердження про організований злочинною комуністичною групою підпал Рейхстагу. А приводом для арешту Димитрова стало свідчення офіціанта Гельмера, який заявив, що бачив болгарського комуніста разом із ван дер Люббе.
Танєва і Попова начебто помітили в тій самій нічліжці, що і голландця, а Торглер полишив приміщення Рейхстагу незадовго до підпалу.
Крім того, у Димитрова, що жив у Німеччині нелегально, маючи документи на ім’я доктора Рудольфа Гедіґера, знайшли путівник по Берліну, де Рейхстаг був помічений хрестиком, та книгу про організацію збройного повстання, визнану судом ще до здобуття влади нацистами підривною літературою.
Та попри такі докази, яких, очевидно, цілком вистачило би для Печерського суду, німецький Верховний суд у присутності 82 іноземних і 42 німецьких журналістів провів ретельне розслідування обставин підпалу.
Ван дер Люббе визнав свою провину, розповів, як він здійснював підпал, але заявив, що діяв самотужки. Цю заяву залучені експерти зустріли реготом, наголосивши, що пожежа такого масштабу могла бути викликана тільки узгодженими діями кількох злочинців.
Скажімо, професор Йоссе, викладач теплотехніки в Берлінському політехнікумі, сказав: «Підготовка до підпалу повинна була вимагати значної витрати часу та участі кількох осіб. Основним завданням дрібних вогнищ пожежі у приміщенні ресторану та в кулуарах залу пленарних засідань (які слід приписати ван дер Люббе) було притягнути увагу тих, хто захотів би погасити полум’я, й утримати їх поодаль від зали пленарних засідань – головного вогнища».
А одночасно з’ясувалося, що потрапити до Рейхстагу цій групі можна було хіба що підземним тунелем із урядових будинків…
Отож винним суд визнав тільки ван дер Люббе. Але справа була зроблена – Рейхстаг перетворився на повністю підконтрольний, власне, декоративний орган, публічна опозиція знищена, режим формально легалізований.
Сьогодні ні в кого не викликає сумнів щирість намірів та дій Маринуса ван дер Люббе, який ненавидів нацистів. Так само не викликає сумнівів і те, що ван дер Люббе «пасли» досить тривалий час, можливо, і «допомогли» йому в чомусь.
А в потрібний момент підземним тунелем до споруди пройшов загін ретельно добраних штурмовиків, який фактично і здійснив провокацію. Все одно Рейхстаг втрачав свою роль, тож можна було й пожертвувати будинком.
Ясна річ, нинішній владний режим в Україні істотно відрізняється від установленого у Німеччині в 1930-х. Не в останню чергу небажанням по-своєму, але дбати про підданих – в обмін на свободу «істинні арійці» отримали найвищий у тодішній Європі середній рівень життя.
Але логіка устремлінь до необмеженої влади однакова всюди. Відтак, оцінюючи чинну ситуацію, можна дійти висновку: певні владні персонажі вже «пасуть» потенційних ван дер Люббе, а відповідні загони тренуються у підпалі не тільки конкретної споруди, а всієї політичної ситуації.
Що далі? Скасування парламентських виборів до 2015 року, надзвичайні повноваження, жорсткий закон стосовно «боротьби з екстремізмом», скасування депутатських мандатів «радикальних націоналістів та екстремістів», обмеження свободи слова?
Скажете, фантазія, зловісна казка? Та чи існує в нашому бутті дистанція між казкою і Кафкою?
peredplata
