Іван Франко – духовний провідник України

                                  Іван Франко – духовний провідник УкраїниУ 2016 році виповнилось 160 років від дня народження духовного провідника України, громадсько-політичного діяча, письменника, поета, автора численних наукових праць Івана Яковича Франка.
Народився Іван Франко у серпні 1856 р. у селі Нагуєвичі, Дрогобицького повіту у сім’ї сільського коваля. Вчився у Дрогобицькій гімназії, потім у Львівському університеті, Чернівецькому та Віденському університетах.

У Відні він захистив докторську дисертацію на тему „Варлаам і Йоасаф та вищу докторську десертацію ”Наймичка” Т.Шевченка.
Двічі був арештований (1877 – 6 місяців, 1880- 3 місяці) «за революційну діяльність», як зазначалось у протоколах арештів. Перший арешт був причиною до розриву кохання з Ольгою Рошкевич (с.Лолин).
За своє коротке життя він написав більше 6 тисяч художніх творів і наукових праць. Нескладні підрахунки вказують, що з під пера Івана Франка виходив кожні два дні новий твір. Важко знайти ще де-небудь такої працьовитості людину. Задумуєшся від цього з питанням, як це йому вдавалося? Потрібно врахувати ще й те, що він працював, виконуючи іншу роботу, заробляючи на життя.
У радянський час більше згадувалось про громадсько-політичні погляди Івана Франка, які трактувались ”як марксистські” або „революційно-демократичні”. Навіть приписували йому роль одного з головних діячів-ідеологів марксизму і комунізму. Але це зовсім не так. Це був фальш. Звичайно, якщо повисмикувати з творів Франка певні висловлювання і скласти їх у певну систему, то можна вибудувати й таку модель, якою оперувала радянська пропагандистська машина. Проте справжні погляди на суспільні течії і на їхню роль в житті суспільства цілісно викладено Франком у творі „Що таке поступ”. Тут він дає аналіз, відомих суспільно-державних систем, починаючи від римського суспільства через середньовіччя і до комуністичних і соціалістичних теорій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Комуністично-соціалістичну систему Франко бачив як „тюрму народів”. Тому приписувати йому схильність до комуністичної ідеї не має рації. Мабуть за такі погляди ця праця не була опублікована ні разу за радянських часів, як і багато інших творів великого генія українців. Це стосується також, наприклад, його праць з релігійної тематики.
Так, наприклад, у 1905 р. він написав науково-критичну працю „Про створення світу”, у якій на наукових історичних фактах доводив абсурдність біблійних легенд про створення світу про всесвітній потоп і ін. Праця ця була опублікована тиражем 500 примірників і на диво швидко розійшлася – всього за один день. Але насправді цю книгу за день у крамницях Львова викупили священики і спалили. У 1918 р. ця праця була повторно надрукована у Вінніпезі (Канада). Цікаво, що у нас в Україні вона була перевидана лише у 2000 році у Чернівцях [7. Іван Франко. Про створення світу. – Чернівці, 2000.], а 2002 р. у Києві. У 50 т. виданні творів Франка немає цієї праці як і сотень інших, які з певних причин не подобались тим, хто був при кермі у державі або мав вплив на формування ідеологічних засад суспільства.
Якось так склалось, що в час відзначення роковин Івана Франка , більше згадувалось про його ідеологічну та письменницько-поетичну діяльність. Але Франко був і видатним науковцем з філософії, історії, етнографії-етнології. Одинокою оглядовою працею з оцінки наукової діяльності Івана Франка є невелика стаття про його етнографічну діяльність О.Вороная, опублікована у журналі „Визвольний шлях” [1 Воропай О. Іван Франко – етнограф. //Визвольний шлях.– 1966. – Кн. 9 (222).], де звернута увага в основному на організацію Франком етнографічно-статистичного гуртка у Львові та етнографічну експедиційну діяльність членів цієї етнографічної організації.
Іван Франко, як і належить великому мислителю, українському генію приділив багато уваги вивченню народного життя і дослідженню народної творчості. Але робив він це не тільки з чистої любові до народних звичаїв, вірувань і обрядів, не тільки тому, що йому подобались народні пісні та легенди, а тому, що він уже тоді розумів, що саме етнографія є наукою, яка вивчає процеси формування націй, стверджує розвиток національної свідомості, досліджує національні особливості культури і побуту народу, сприяє збереженню і відновленню традиційної культури.
Іван Франко багато життєвого досвіду і пізнання народного побуту здобув від спостереження та спілкування з людьми, які приходили до кузні його батька Яця з ковальськими справами. Тут він закарбував у своїй пам’яті безліч життєвих ситуацій, що розповідали відвідувачі кузні з с. Нагуєвичів та інших сіл. А що Іван Франко мав феноменальну пам’ять, то він про це сам писав: „Лекцію історії, котру учитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово” [8, Шаян В. Молодість Івана Франка. Визвольний шлях. – 1966. – Кн. 9 (222).
c. 1040].
Український етнограф і мовознавець Володимир Шаян у статті „Молодість Івана Франка” (1966 р.) так оцінив вплив дитячого оточення на формування світогляду Івана Франка: „Це широкі безкорисні знайомства, і розмови, гостинні прийняття, на яких звичайно обговорювалися всі громадські і життєві справи не тільки рідного села. Це була, отже, широка громадська діяльність Якова Франка, його людяність, любов до людей і громади. І таку саму прикмету, хоч іншим способом виявлену і на вищому рівні здійснену, бачимо у його рідного сина”[8, Шаян В. Молодість Івана Франка. Визвольний шлях. – 1966. – Кн. 9 (222). с.1034-1035].
Свою етнографічну діяльність він розпочав у дитячому віці. З автобіографічних повідомлень самого Івана Франка довідуємось наступне: „Ще в нижній гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а опісля і в Дрогобичі розпитував свідущих людей, ремісників і т.і., так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючи 800 номерів, правда в значній часті коломийок.
Менший зошит я послав у „Просвіту” і опісля випадково віднайшов у третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав” [8 Шаян В. Молодість Івана Франка. Визвольний шлях. – 1966. – Кн. 9 (222). , с.1040].
З етнографії-етнології Франко написав майже пів сотні наукових праць. Назву тільки декілька: „Формальний і реальний націоналізм”, де він розглядає питання розвитку національної свідомості через мову, звичаї, обряди, одяг, традиційну їжу і ін. „Збірник пісень народних від 1871 р.”, „До історії українського вертепа ХVІІІ ст.”, „Нові матеріали до історії українського вертепа ХVІІІ ст.”, „Людові вірування на Підгір’ю”, „Студії над українськими народними піснями” та багато інших.
Зокрема у праці „До історії українського вертепа ХVІІІ ст.” Іван Франко відзначає, що вертепна драма, яка поширена в Галичині, є частиною так званої лялькової драми, поширеної здавна скрізь у Європі, Африці і Азії. При цьому він звертається до витоків вертепної драми і робить висновок „Нема сумніву, що ляльковий театр скористувався й тим розвитком мімічних штук, яким у Греції, в Александрії і в Римі характеризуються І-ІІІ віки нашої ери” [4, Іван Франко. До історії українського вертепа ХVІІІ в./ Записки наукового товариства імені Шевченка, 1906. –Т. LXXIII с.3]. Щодо давнього європейського лялькового театру, то, як вказує І.Франко, він мав „від початку світський, не церковний, а то й антицерковний характер” [4 Іван Франко. До історії українського вертепа ХVІІІ в./ Записки наукового товариства імені Шевченка, 1906. –Т. LXXIII, с.7].
Давши відповідь на питання про початок лялькового характеру, Іван Франко переходить до аналізу народної драми Польщі, яка називається „Шопка”, яка є комбінацією на грунті лялькової гри двох різнопланових елементів – власне лялькової драми або комедії і духовної драми про Різдво Христове, прихід трьох царів та Ірода.
І.Франком висловлюється також думка, що християнська лялькова драма можливо поширилась у слов’янських країнах через Чехію, де вже в ХVІ ст. були відомі вистави християнського змісту.
Щодо теренів України, то відомості про ляльки і лялькову гру відносяться до ХІІ-ХІІІ ст. з грецьким змістом і назвою – кукли.
Щодо наявності в сусідній з Україною Московщиною вистав скоморохів, то він вказує, що „певна річ, ті скоморохи і їх лялькові ігри цинічного і сатиричного характеру не мали нічого спільного з вертепом, який ф у нас походив із нашого джерела і мабуть ніколи не був у руках скоморохів. Сьогодні вважається майже певним фактом, що вертеп прийшов до нас із Польщі, а від нас у ХVІІІ ст. перейшов у Московщину” [4, Іван Франко. До історії українського вертепа ХVІІІ в./ Записки наукового товариства імені Шевченка, 1906. –Т. LXXIII с.26].
Розуміючи значення етнографії для розвитку українського національного руху, Франко у 1883 р. організував „Етнографічно-статистичний гурток”(„для студіювання життя і світогляду народу”, як він писав у автобіографії від 1900 р.). Лише на протязі одного року діяльності гуртка було організовано етнографічні експедиції („екскурсії”, як він писав, по багатьох селах і містах Західної України (від Львова до Карпат і від Карпат до Станіслава і Коломиї. Зібрані матеріали друкувались частинами за певною тематикою у журналі Світ, Діло та ін.
У 1898 р. у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка у Львові було створено етнографічну комісію, яку невдовзі очолив Франко і був її керівником до самої смерті.
Етнологічні матеріали наявні не тільки у суто наукових дослідженнях Івана Франка, але й у його поетичних та прозових творах. На зорі своєї поетичної діяльності він написав вірші „В шинку” (1881) [3 Іван Франко. В шинку. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 1. – Київ, 1976] та „Великдень” (1881) [2 Іван Франко. Великдень. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 1. – Київ, 1976.], де показує громадські відносини галицького села другої половини ХІХ ст.
У вірші „На Підгір’ї села невеселі” поет показує картину прикарпатського села, етнографічний опис житлових споруд, зокрема, інтер’єр сільської хати:
„Сліповаті та тісні віконця
В старосвітських засувах ще ходять.
Чи лякаються ясного сонця
Ті, що вік свій в тих хатах проводять?

Не видати комина на хаті;
Вранці дим всю хату заповняє,
З стріхи буха, в’ється по загаті,
Хапле очі, сльози витискає.

В хаті піч трохи не в пів кімнати
З запічком і припічком із глини,
Вічно тепла – то жолудок хати,
Величезний, як живіт дитини…

Ліжко газди – п’ять дощок незбитих,
Сніп соломи і верета зрібна;
Тепла піч є для дітей невкритих,
А для старших постіль непотрібна…
У цьому ж вірші Іван Франко дає опис побутового одягу галицького селянина

І про одіж мало дбають нині:
Як кожух є й чоботи пасові.
Для газдині шнур коралів в скрині,
Для дівчат хустята шалінові.

Капелюхи хлопцям повстянії,–
Та й весь празник є на довгії літа
Буднішня одежа в хаті шита
З полотна, що виробляють хатні [6 Іван Франко. На Підгір’ї села невеселі. – Твори в двох томах. – Т.1. –К., 1981., с.151-152].
Окремо потрібно охарактеризувати поему „Ex niнilo”, яка була вперше опублікована через десять років після смерті поета, у 1926 р. У ній Іван Франко викладає свої ідейні погляди стосовно християнського віровчення. Тут він пише про примітивність християнських догм про створення світу, про його існування менше шести тисяч років, про те, що всі ці догми виглядають як дитячі казки:
Як же бідні,
Нужденні ті казки жидівські, що нам
Накинено як догми, що відмалку
Кормлять нас ними, силою вбивають
Їх у мозок наш і видають за верх
Премудрості, за відкриття самого –
Самого бога! Як же бідні, глупі
Дитячі казки, зовсім під пару
Тим, що у нас старі баби говорять!

Вказує Іван Франко, що всі християнські догми він в прах розбив.
У сімдесят сім тез зібрав я їх,
І кожна з них, на доказах оперта,
Кінчиться окликом гордим, побідним,
Мов голос труб воєнних: Non est Deus (Нема Бога).

Але не лише піддав нищівній критиці Іван Франко християнство. Він подібним чином висловився і про основні постулати інших світових релігій. У цій же поемі він писав:
Я й привид сам найвищої істоти,
Ту фікцію зловіщу та кроваву,
Що звуть Єгова, Аллах, Брама, Зевс,
Ра, Бааль, Фетиш, Бог, – я розібрав
Її по ниточці і показав,
Що не ся фікція, не жоден бог
Не сотворив з нічого чоловіка
На образ свій і на свою подобу,
Але противно, чоловік творив
Богів з нічого, все на образ свій
І на свою подобу [5 Іван Франко. Ex niнilo. – Твори в двох томах. – Т.1. –К., 1981, с.250].
Щодо прозових творів, то практично немає ні одного оповідання серед творів Івана Франка, яке б не мало етнологічного характеру. У своїх прозових творах Іван Франко змальовував картини галицького села і міста кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ці твори містять етнологічні джерельні матеріали з матеріальної і духовної культури українців. Для прикладу можна вказати на такі оповідання: „Малий Мирон”. Цигани”, „Домашній промисел”, „Вівчар”, „У кузні” та ін.
Іван Франко глибоко розробляв практичні і теоретичні проблеми етнографії-етнології і там самим високо підніс загальний рівень етнографічної науки в Україні.
Ця діяльність Івана Франка ще недостатньо вивчена сучасною українською історико-етнологічною наукою, що ставить перед нами завдання в найкоротший час заповнити цю прогалину.
Іван Франко працював заради щасливого майбутнього українського народу, він надіявся і вірив у щасливе його майбутнє.
Його праці є актуальними і сьогодні, оскільки вони дають відповідь на питання як діяти, як оцінювати дії суспільних сил, влади, як боротись за щасливе майбутнє народу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.