1 грудня 2013 року на Майдані Незалежності я побачив український народ – і він мені сподобався
Зізнаюся, що коли я опинився всередині, де щільно стоять люди під час мітингу 1 грудня на Майдані Незалежності в Києві, мені стало трохи страшнувато. Ні, не тому що я побоювався за свою безпеку, а тому, що до телевізійного ефіру, який я повинен був вести, залишалися лічені хвилини і я не міг знайти відповіді на питання, як можна протиснутися крізь цей натовп і дійти до найближчої станції метрополітену. Але завдання виявилося легше легкого: люди чемно розступалися і давали дорогу, так що відстань, яка мені здавалася нездоланною, я пройшов буквально хвилин за десять. Далі було ще цікавіше: метро, заповнене людьми, які розходилися з мітингу – і, звичайно, цих людей на станції «Хрещатик» було набагато більше, ніж у будь-яку годину пік. Але і тут мене чекала несподіванка: у вагоні не було звичної в таких випадках тисняви, виявилося, що доброзичливо налаштовані люди можуть нормально розміститися і в таких непростих умовах. Загалом, мені довелося чесно сказати собі, що я нічого подібного в Києві не бачив – і не очікував побачити.
Коли в одній із соціальних мереж я прочитав коментар користувача, який відзначив, що люди на Майдані були настільки ввічливі, як ніби вийшла одна велика родина, я зрозумів, що у своїх спостереженнях не самотній.
Але це зовсім не означає, що на вулицях Києва якийсь певний прошарок людей. Ні, це якраз дуже і дуже різні люди. Вже прагнення до Європи показало можливість такого збігу інтересів з абсолютно різних причин. Для когось європейський вибір був вибором цінностей, для когось-дорогою до більш забезпеченого життя, хтось просто вважав, що Євросоюз «підстрахує» Україну від союзу з Путіним і вже тому є правильною ідеєю. Власне, саме така широка платформа дозволила трьом опозиційним партіям легко прийти до згоди між собою після відмови влади від європейської інтеграції, хоча ще кілька місяців тому націоналісти з «Свободи» і помірні політики з Удару Віталія Кличка зовсім не здавалися прихильниками такого взаєморозуміння.
А побиття хлопців на Майдані і зовсім все змінило – і українську політику і суспільство. Не можна сказати, що в новітній історії України не було силових дій. Але вони, як правило, стосувалися протистояння влади і опозиції, а не влади і суспільства. Крім того, з 2004 року, коли скупчення небувалої кількості людей в центрі Києва продемонструвало потенціал мирного протесту і можливість його переведення в політичне русло, суспільство жило в повній впевненості – розправа над мирними маніфестантами неможлива. Студенти, які залишилися тієї фатальної ночі на Майдані, не могли навіть уявити собі, що їх будуть бити, що їх табір не просто розженуть, а будуть ще й гнатися за його мешканцями до стін Михайлівського монастиря. Нічого подібного не могли уявити собі і батьки цих студентів, і їх однолітки – навіть ті, хто ніколи не цікавився політикою.
Розігнавши Майдан, влада допустила не просто фатальну – я б навіть сказав, історичну помилку. Тому що саме з цього моменту починається історія абсолютно нової української політичної нації.
Влада намагалася провести межі між регіонами, між тими, хто говорить по-українськи і по-російськи, між тими, хто хоче бути в Європі, і тими, хто прагне до Митного союзу. Але зараз ця межа виглядає зовсім інакше: вона між тими, хто згоден з правом влади бити власних громадян і тими, хто з цим свавіллям ніколи не погодиться. І, незважаючи на те, що влада звично шукає підтримку в сервільних місцевих радах на південному сході, пояснити населенню «ядерних» областей Партії Регіонів, чому бити молодих хлопців, які навіть не претендували на політичну активність і симпатії до якоїсь партії добре, буде ще важче, ніж агітувати донечан або харків\’ян за Європу.
Саме тому я ризикну вимовити пафосні слова: 1 грудня 2013 року на Майдані Незалежності я побачив український народ – і він мені сподобався. У дні Помаранчевої революції, можливо, на Майдані збиралося не набагато менше людей, але це був ще не народ – це були прихильники Віктора Ющенка і опоненти Віктора Януковича, щосили (і, як виявилося через десятиліття, зовсім не безпідставно) намагалися не допустити обрання останнього українським президентом. Народ – це щось більше, це люди, які виходять на площу вимагати від політиків, а не підтримувати їх, це люди, які починають усвідомлювати необхідність змін і своєї участі в них – і в цьому сенсі політична еліта України може виявитися не попереду, а позаду цього запиту, що, в свою чергу, створить передумови для появи зовсім нових політиків.
Гусіні, яка повзе по дереву української державності зрозуміла, що хулігани скоро скинуть її з гілок. І вона стала метеликом. І злетіла до зимового сонця.
Звичайно, їй непросто буде в цьому кліматі, в цей непростий час, звичайно, кожен пройдисвіт з числа демагогів і товстосумів вже запасся сачком, щоб її зловити, звичайно, в небі чимало стерв\’ятників, навіть і двоголових, що норовлять її з\’їсти.
Але головне – вона летить.
Віталій Портников
peredplata
