Коли очі не встигали стежити за новинною стрічкою, а телефони розривалися від зойку поранених і покалічених, стиснуте повітря на Майдані Незалежності вибухало кров’ю. Тоді, прикрившись дерев’яними щитами, вони пішли назустріч озброєним до зубів рейдерам, що оточили головну площу країни з усіх трьох боків. Із мужнім спокоєм у серці та прохолодною тривогою в очах. Закуті в панцир тяжко здобутої, але незламної віри. У цей час політики, що назвалися їхніми лідерами, тиснули руку істоті з прізвищем, яке не варте, аби на нього витрачати вісім українських літер. Істоті, що віддала наказ стріляти.
І їх них нема.
Залишається нез’ясованим, чому ці хлопці ціною власного життя вирішили захищати заплямовану своїми ж лідерами честь, хоча жодної присяги нікому не давали. В той час, як ті, що склали присягу на вірність народу, стріляли в нього бойовими патронами? Чому вони пішли туди, де їх чекала смерть?
Може, з цієї кризи на них дивилася політична Європа? Напівзогнилий труп, що мертвими очима втупився у східний рубіж і не зробив жодного кроку, аби припинити кровопролиття. Західна цивілізація? Імла безпросвітних сірих буднів і морального занепаду, під час яких Україна довела, що зі своїх національних катаклізмів може народжувати справжніх воїнів і героїв. Бунтарів проти песимістичного детермінізму. Борців за перемогу духу над індустрією, традиції над маскуванням, ідеї над грішми, свободи над рабством.
Сьогодні на вулицях смерті лежать кілометри квітів, а над заквітчаними барикадами, на Майдані Незалежності, горять архіпелаги незримих світів.
Пригадую ранок 18 лютого і не розумію, чи опозиціонери вірили, що якщо на вулицю вийдуть жінки і діти, то нічого не станеться? Чи сподівалися, що через велику кількість людей перед Верховною Радою силовики не застосують зброї? Однак усі провулки в урядовому кварталі ще вдосвіта кишіли беркутівцями і вевешниками, яких стягнули з півдня і сходу і від яких, підказував досвід, у будь-яку хвилину можна було чекати найгіршого. Колони самооборонівців із розгорнутими прапорами рушили до стін парламенту. По обидва боки вулиці йшли тисячі людей. Неподалік від Маріїнського палацу відстань між самооборонівцями й силовиками скоротилася до кількох десятків метрів. Ми відчували, що назріває сутичка, але мирних мітингувальників було стільки багато, що вірилося, все минеться.
Декілька разів із обох сторін точилися провокації: лунали постріли, вибухали гранати, летіло каміння. Будинок Верховної Ради стояв похмурий, наче скеля серед бурунів, а перед юрбою вишикувалися озброєні до зубів чорні рейдери з беркутами на шевронах. Я не пам’ятаю, з чого все почалося. Коли саме вибухнув больовий нерв, який перетворив мирну ходу на криваве побоїще? Але несподівано силовики відкрили прямокутні щити й кинулися в наступ, стріляючи у спини беззбройних людей, які сипонули врозтіч. Тоді все потонуло у відблисках вогню. Ми кинулися бігти, мов загнані звірі, самі не знаючи куди, а навколо вирувала людська геєна.
Я пригадав, що з вулиці Інститутської, тобто з тилу, нас повинні були охороняти загони Самооборони, які залишилися там вартувати. Але коли ми кинулися туди, назустріч нам уже бігли беркутівці. Опинившись в оточенні, ми почали хапати каміння і намагалися оборонятись. Люди кидалися, мов скалічені птахи, захаращеними вулицями, оглядаючись назад, на чорне димуче небо. Десятки закривавлених і волаючих людей лежало у нас під ногами. Досі не знаю, яким дивом змогли тоді врятуватися.
Надвечір стіна вогню відділила нас од силовиків. Із настанням ночі чорний сатрап кинув на штурм Майдану своїх майстрів смерті. Кинув підступно, як личить злочинцю. Рейдери в касках оточили головну площу країни й оголосили, що мають наміри провести «антитерористичну операцію». За півгодини до дванадцятої на Хрещатику вимкнули світло. Незважаючи на це, тисячі людей продовжували стояти пліч-о-пліч перед силовиками.
Пригадую, що спочатку запалали намети з боку вулиці Інститутської, потім у мітингувальників полетіли світлошумові гранати й на одну з барикад виїхав БТР. Спалахнули феєрверки, з обох сторін залунали вигуки і зайнялися приміщення консерваторії та Будинку профспілок. Але ні злива вогню, ні хмари диму, ні град каміння, ні вибухи коктейлів Молотова не зупинили ударного кулака техніки, який пробив барикаду. У цей час по команді шпиків «пожежники» в камуфляжах навели брандспойти на ряди демонстрантів. Шланги понабухали водою. Потоки, націлені в юрбу, збивали з ніг. Але люди намагалися оборонятися. Із даху «Глобуса» один за одним лунали постріли й летіли гранати. Жінки носили дрова до барикад, бо покришки вже закінчилися. Люди похилого віку стояли з очима, повними сліз і смутку. Добрі ангели з червоними хрестами на одязі не втомлювалися оберігати хлопців, які ще не навчилися жити, однак довели, що вміють гідно вмирати. На Майдані Незалежності не було страху. Але страх панував за барикадами. Центр Києва був переповнений бандитами-тітушками, які виловлювали людей, калічили і вбивали.
Ні сотень самооборони, ні свободівської гвардії, ні пафосних депутатів із їх дешевими гаслами тут не було. Парубій заявив, що в нього почався інсульт і поїхав додому. Турчинов оголосив, що його вбив снайпер і рушив кудись на носилках. «Куля в лоб» і «боксерські рукавиці» в ту ніч довели, що взагалі не варті, аби про них згадувати. Периметр тримали зо три сотні виснажених бійців із саморобними щитами. Беркутівці постійно атакували. Десь о третій ночі, не витримавши атаки, натовп людей раптом кинувся тікати, і лише завдяки купці відчайдухів, які в перших лавах прийняли на себе бій, повернувся і відбив цей напад.
На світанку Хрещатик спорожнів, а ті, хто залишилися, ледве пересували ноги, зносячи на передову все, що тільки могло горіти. Близько п’ятої години ранку становище стало розпачливим, бо бійців потіснили знову. Барикади на Прорізній та в Пасажі залишилися зовсім без охорони, і ми чекали звідти головорізів-тітушок. Коли беркутівці витіснили людей від «Глобусу», всі три сторони «підкови» залишилися відкритими для атаки. Якби ця атака відбулася одночасно з усіх напрямків, Майдан не встояв би. Крім того, згори «Глобусу» в людей безнастанно стріляли, тож зайняти «підкову» було просто неможливо. Всі розуміли, що втримати Хрещатик уже немає шансу. Коли після восьмої години люди почали розходитися, назустріч їм, із боку Бессарабки, вибігла велика група, озброєна битами. До ста осіб. На мить здалося, що це кінець. Хлопці взялися за каміння і кинулися підпалювати коктейлі. Група наближалася з блискавичною швидкістю, та коли стало видно їхні обличчя, всі зрозуміли, що це наші. Чоловіки сорока-п’ятдесяти років підбігли, вишикувалися в колону і, грюкнувши щитами, впали на коліна. Те, що ми почули, сколихнуло свідомість: «Брати! Пробачте, що так довго їхали». Плакали всі. Це була Львівська сотня. Вони побігли на передову й розповіли історію про, те як добиралися. Через годину прибув Тернопіль.
Я не знаю, чи зрозуміємо ми, кого втратили, але певний, що саме з цих сміливців не лише хронологічно, а й психологічно розпочнеться новий тип української людини. Цілеспрямованої та свідомо дієвої.
Через день після протистояння, коли в Україні було оголошено день жалоби, ми піднялися на пагорб до щойно звільненого Жовтневого палацу. Підійшли майже впритул до барикади. Навперейми нам кинувся чоловік: «Вам жити набридло?». І показав прострелений шолом. Ми зачепилися словом, розговорилися, а коли прощалися, побажали йому повернутися додому живим і здоровим. Коли відійшли метрів на десять, із готелю «Україна» пролунав постріл. Як грім. Потім крик. Зчинилася метушня. На бруківці залишився червоний струмок. Чи зможе хто-небудь відтерти ту кляту бруківку?
Геройський чин, як і причастя, потребує постійного підживлення. Нове покоління української молоді, найідеаістичнішої молоді в Європі, ще живить підґрунтя майже вичерпаного Старого Світу. На втоптаному в бруд синьо-жовтому прапорі ми принесли до міста над Дніпром справжню, а не уявну свободу. Тривожну, як порив вітру, юність революції. Незламну, як залізо, волю до змін. І всі, хто живі, причастилися з жертви тих, які впали, бо прийняли її як причастя після трьох місяців безнастанної сповіді на барикадах. Прийняли для свого спасіння. Щоб прожити дароване Богом життя, скільки б воно не тривало, так, ніби проживаєш сотні років за всю Небесну Сотню.
Уклонімося їхнім батькам і матерям. Напишімо їхні імена на пам’ять іще не народженим. Бо пам’ять про подвиг Героїв не має права зникнути. Адже без неї не буде історії. Не буде народу. Не буде країни. Вона світитиме нам завжди, бо кров, пролита за свободу, не всихає, а герої, відходячи до вічності, не помирають.
5 березня 2014 р.
Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України
peredplata
