На Буковині солдатські матері хочуть миру

На Буковині солдатські матері хочуть мируГрупами і поодинці галасливі жіночки швидко їздили з одного пікету на інший і розповідали жахливі історії про війну, просили не розходитися і стояти на дорозі до того часу, поки всіх буковинців зі Сходу не повернуть додому.

Були у них і заготовлені питання, і фрази, і відповіді. Їх застосовували до тих, хто намагався правдиво говорити про дійсність, з якою ми стикнулися, про горе і тривогу матерів, сини яких зараз там, на сході України захищають від загарбників нашу землю. Або вміло аргументував, чому Україна посилає воїнів на Донбас. Аби не воювати тут. Росія не зупиниться в Криму, Донбасі. Якщо її не зупинити, прийде до Карпат і до кожного з нас додому. Ми змушені вчитися воювати, аби захистити свій дім, свої родини, свої села і міста, свою Україну. Коли я почав говорити про це з людьми на трасі у Мамаївцях, враз якась жіночка із тих, хто був дуже активним, вигукнула:
– Чому ви це нам говорите? Чому ваш син не воює на Донбасі?
– Мій племінник уже три місяці тримає оборону гори Карачун під Слов’янськом, – відповідаю їй.
– Племінник не рахується. Чому ваш син не на війні?
– Бо я не маю сина, – виставляю останній аргумент. – У мене – донька. Вона з перших днів була лікарем на Майдані. Зараз волонтер. Допомагає українській армії, біженцям зі Сходу, лікує поранених.
– Нас не цікавить ваша донька. Чому ваш син не воює на Донбасі? – чи та жіночка не чула мого аргументу, чи не хотіла чути…
Потім мені колега розповів, що подібна розмова, навіть ці ж питання звучали й на пікеті у Магалі, Боянах, Мамализі, у Атаках. Далі стало ще цікавіше. Один юнак років 28-32 почав говорити російською. Пікетувальники з Мамаївців резонно його самі вже питали:
– Ти хто такий? І що тут робиш?..
– Я з Чернівців. Прийшов вам допомогти.
– А хто тебе сюди кликав?
– Я сам прийшов. Ми скрізь так ходимо…
Куди і коли ці хлопці «скрізь ходять»? Цього я не знав. Але згодом помітив чоловіка з розкішною бородою, який під’їхав на велосипеді зі сторони Чернівців. Він був дуже схожий на священика. Кілька молодиків і разом з ними той хлопець з Чернівців, що «скрізь ходить», підійшли до чоловіка з бородою. Про щось з ним потайки говорили. Підходжу ближче і фотографую.
– Звідки Ви, отче? – запитую.
– Я з Дорошівців, – відповідає.
– То Ви з Київського патріархату.
– Ні, – категорично заперечує.
– У Дорошівцях нема Московського патріархату, – продовжую докопуватись до істини.
– Я паломник. Буваю скрізь. Тепер їду також туди…
– Куди?
Він не відповів. Сів на велосипед і покотив далі. Кажуть, що цього «паломника» бачили чи не на всіх пікетуваннях області. Що він там робив? Які вказівки давав тим хлопцям, котрі довкола нього гуртувалися? Нехай на ці запитання вже відповідають компетентні органи. А насамкінець цей «паломник» пригрозив мені:
– Коли ви мене знимкували, я на вас поклав хрест, – погрожував він. – А від мого хреста може поламатися техніка, чи ще щось статися з вами. Так уже було…
– А з вами нічого не станеться, коли ви на людей хрести накладаєте? – відразу парирував я.
– «Паломник» не відповів.
Бо, що він, сараку, міг сказати на це.
Натомість на переході знову розгорілася дискусія. Якась жіночка розповідала всім, що вона щойно приїхала з Боян. Там перед людьми виступає Ванзуряк, а до Мамаївців не хоче їхати. Тому треба стояти тут всю ніч. Я знав, що губернатор у Києві. Там він вирішував питання у президента і в.о. міністра оборони України, що робити з воїнами з Буковини. Як їх вивести у цей час із зони АТО. Відразу йому зателефонував:
– Пане губернаторе, ви де? – запитую.
– У Києві.
– Тут одна жіночка розповідає, що тепер ви у Боянах.
– Та як я можу бути у Боянах? Тільки що вийшов від в. о. Міністра оборони. Він обіцяв вивести наших солдатів з зони бойових дій…
Я увімкнув звук на мобільному і попросив усіх слухати, що каже губернатор Ванзуряк. Люди задавали йому ще запитання. А та жінка, яка говорила, що Ванзуряк у Боянах, не вгавала. Вона продовжувала нести якусь нісенітницю. Але її вже не слухали.
Люди говорили про те, що не можна на Схід посилати воїнів, котрі не мають відповідної підготовки, озброєння і засобів захисту. Аби убезпечити їх від куль і гранат. І ще у цей час на захист Вітчизни повинні стати всі як один. Не повинні „по блату”, грошима когось відкуповувати від армії, а тих, хто не має грошей чи «волохатої руки», гнати на Донбас, як гарматне м’ясо.
Найкраще, аби приклад такого патріотизму показували наші керівники, депутати і їхні сини. Бо Батьківщина у нас одна на всіх.
Петро Кобевко

peredplata