Опозиція випускає пар для Віктора Януковича

Опозиція випускає пар для Віктора Януковича… Першими паркан на площі перед будівлею Верховної ради проривали «афганці». Натовп войовничих ветеранів і налякані «регіонали», наспіх зривають з себе значки в курилці парламенту, стали символом безпорадності влади і народного обурення.

Слідом за «афганцями» виросли барикади навколо Ради штурмом брали «чорнобильці». Розібраний триметровий паркан, по обидві сторони якого бездіяльно розгулювали пільговики і Олег Ляшко виглядав вже менш символічно.

За ніч кована огорожа спішно повернули на місце. Чому паркан недостатньо зміцнили – незрозуміло. У те, що «не вміють», не віриться. Зате створюється чітке відчуття, що «штурм парламенту» з ПП обома сторонами свідомо перетворюється на легкий спорт для заспокоєння нервів. А знесення паркану – ознакою перемоги у нелегкій боротьбі.

З боку це виглядає досить комічно. Спочатку лідери натовпу непереконливо, але демонстративно – щоб «бачили» камери – вмовляють рвуться в бій паркан не чіпати. Потім командири кудись зникають, і натовп як би мимоволі переходить до активної боротьби, штурмує і перемагає.

Але до «взяття Зимового» кожен раз не вистачає якихось десять метрів до стін парламенту. Там їх зустрічає Беркут, який весь цей час спостерігав вичікувально важку боротьбу натовпу з ледь укріпленим парканом.

Чергова армія незадоволених воювала із забором вранці 3 листопада. «Якщо афганці та чорнобильці – груба сила громадянського суспільства, то\” Вперед! \” – Його розум! », – Написала на своїй стіні у Facebook Наталія Королевська. «Розум громадянського суспільства» підійшов до паркану Верховної ради в образі прогресивних бабусь, багато з яких до цього мирно облягали Печерський суд.

Втретє залізну огорожу навколо парламенту звалювали веселіше, з культурною програмою. Перед тим як натовп кинувся назустріч Беркуту, паркан прикрасили іменними гарбузами. Послання зачитувалися голосно і весело – під задерикуватий шум обуреної юрби.

– Ці люди, я говорю зараз про Азарова, ніколи не створили ні одного робочого місця, і вони знаходяться зараз при владі. Азарова геть! Азарова у відставку! .., – Кричали з трибуни і на паркан натикали гарбуз з ім\’ям прем\’єр-міністра.

Дісталося всім: і Ахметову, і Чечетову, і Єфремову, і Богословської, і Тігіпко, і навіть Губському.

Місця не виявилося тільки для тих, хто насправді бере практично всі важливі рішення в країні. Для Віктора Януковича та керівників його адміністрації. За весь час виступів з трибуни ні разу не прозвучали ні ім\’я Сергія Льовочкіна, ні Ірини Акімової, ні когось іншого з Банкової. Вся міць народного обурення вилилася у розпуск парламенту і звільнення прем\’єр-міністра.

Увечері у випуску новин заклики про розпуск парламенту і звільнення уряду показали практично всі телеканали. У тому числі державні і провладні. Вся увага суспільства виявилося сконцентрованим на «продажних кнопкодавів» і «заїлися уряді».

Відчуття легкого абсурду не покидало ще й тому, що до цього два дні підряд всі телеканали дружно демонстрували ті ж до болю знайомі гасла та заклики, але вже з вуст зовсім інших людей. Спочатку про це з лопатою в руках кричав самопроголошений лідер «чорнобильців» Олег Ляшко.

А трохи пізніше – під час розширеного засідання уряду – вся вина за те, що відбувається в країні лягла на плечі Кабінету міністрів і Верховної Ради з вуст самого Віктора Януковича.

Але що дивно, під девізом відставки уряду і розпуску Верховної Ради проходять практично всі вуличні акції в країні. Ці гасла чітко формуються як головні вимоги позапарламентської опозиції, яка з завидною впертістю ігнорує факт існування Віктора Януковича і його адміністрації. Створюється враження, що всі народні спікери на всіх площах – від Луганська до Чернівців – вважають, що головна проблема в країні знаходиться на вулиці Грушевського.

Тим часом рік тому, восени 2010-го карта політичного життя Україна зазнала кардинальних змін. Рішенням Конституційного суду України повернулася до президентсько-парламентської моделі часів Леоніда Кучми. З того дня відповідальність за діяльність виконавчої влади лягла на плечі Віктора Януковича. Більшість у Верховній Раді на чолі з Партією регіонів припускала також відповідальність президента та його адміністрації за роботу законодавчої влади.

Але минув рік. Юлія Тимошенко та Юрій Луценко опинилися за гратами. Залишилися на волі лідери опозиції невпинно твердять про політичне підгрунтя кримінальних переслідувань, ініціатором яких незмінно називають главу держави. Вони ж під час зустрічей із західними дипломатами всю провину те, що відбувається в країні покладають на адміністрацію Віктора Януковича. Під час цих розмов рідко згадується Азаров, майже не звучать прізвище Тігіпка і вже точно не вважають за потрібне згадати Чечетова або Єфремова.

Але якимсь дивним чином в інформаційне поле потрапляють обвинувачення лише на адресу уряду і парламенту. У будь-якій іншій країні з президентською формою правління протести не на адресу першої особи виглядали б комічними.

Наприклад, складно уявити собі мітинги із закликом звільнити членів Конгресу або гнівними акціями проти прем\’єр-міністра Франції Франсуа Фійона. Для справжньої опозиції очевидно, що за все відповідає Барак Обама і Ніколя Саркозі.

В Україну ж опозиція – принаймні, та її частина, яка зараз на вулицях, – звертається до Віктора Януковича з ввічливим проханням накласти вето на черговий неправильний закон, який ухвалила «злочинна Верховна Рада» під диктовку «совкового Кабінету міністрів».

За часів президентства Віктора Ющенка опозиція була куди сміливіше: дострокові парламентські вибори 2007 року стали можливі внаслідок стандартного набору блокад, погроз і домовленостей. Чому такі ж ультимативні вимоги не звучать до нинішнього президента – незрозуміло. Їх не озвучує ні Арсеній Яценюк, ні лідери БЮТ, ні Наталія Королевська, ні Олег Ляшко.

Хоча, нагадаємо, згідно з чинною Конституцією, прем\’єр-міністр і члени уряду призначаються президентом України. Він же – єдиний суб\’єкт, який має право достроково припинити повноваження Верховної Ради. Згідно зі ст. 90 Конституції, таке право з\’являється у президента, якщо протягом тридцяти днів парламент не може відкрити своє засідання. Інших законних інструментів розпуску Верховної ради не існує.

Така ситуація була б зрозуміла, якби опозиція – парламентська і позапарламентська – взагалі не діяла. Тим часом на вуличні акції та протести – виключно (!) Проти уряду і Верховної Ради – з одного боку вимагають витрати чималих ресурсів, а з іншого – автоматично виводять Віктора Януковича і його адміністрацію за дужки подій. Що заважає главі держави зійти до милості?

Якби не було вуличної опозиції, Сергію Льовочкіну довелося б її придумувати. Кращого «керманича» народного гніву в адміністрації президента на сьогоднішній день немає.

Самі по собі парламент і уряд – дуже сумнівні громовідводи. Звинувачення на адресу підлеглих, які потенційно можуть перерости в підкилимну гризню, не личить главі держави. Для цього потрібні зовнішні акумулятори соціальної напруги.

Аналітикам на Банковій залишається лише правильно розрахувати момент і напрям розрядки. Ролі козлів відпущення вже розподілені. У цьому в «опозиції» і глави держави розбіжностей немає – очистити потрібно Кабінет міністрів і парламент.

Решта – справа техніки. Оновлення уряду імовірно призначено на весну. За два майбутні сесії парламент прийме всі можливі непопулярні закони, пік народного обурення доведеться на літо. А після красиво проведеної кампанії – планове або в крайньому випадку непланове очищення Верховної Ради шляхом парламентських виборів. Грамотний баланс цих процесів дасть хороший результат у вигляді стабільного парламенту, єдиним завданням якого стане збереження стабільності до 2015 року …

І якщо цей сценарій десь написано, нинішні акції протесту – це всього лише добре зрежисований випуск пари. З гарною постановкою, голосним піаром і великими перспективами. Для Віктора Януковича.

Насправді, складно сказати, чи є мовчазний змову опозиції не зачіпати Віктора Януковича результатом домовленостей з його адміністрацією. Цілком можливо, що це випадковий збіг.

Але навіть якщо це так, питання в тому, чи є у опозиції свій сценарій? Хоча б приблизний. Бо насправді відсутність такого сценарію може не просто зіграти на руку опонентам, а й привести до згубної розрізненості і втрати орієнтації серед потенційних виборців.

Мустафа Найєм, УП

peredplata