На правому фланзі української політики розпочалось нове перегрупування сил
Потужна праворадикальна партія, яка прямо чи приховано виступає з позицій етнічного націоналізму та є носієм авторитарних тенденцій, довгий час була примарою української політики. Такої партії не було, але політики могли лякати нею громадян, а політологи аналізували віртуально-можливі перспективи такої політичної сили.
Надії та розчарування правих
Під час правління президента Віктора Ющенка було модним цитувати політолога Андреаса Умланда, який казав, що Україна є єдиною серед країн Центральної та Східної Європи, яка не має у своєму парламенті праворадикальної фракції. Однак потім така фракція з’явилась.
Підйом популярності Всеукраїнського об’єднання Свобода почався навесні 2009 року. 15 березня 2009 року відбулись позачергові вибори до Тернопільської обласної ради. Вибори були призначені Верховною Радою через недієвість попереднього складу облради. На цих виборах несподівано перемогла \”Свобода\”, яку підтримали 34% виборців.
Потім у 2010-2012 роках ВО \”Свобода\” значно посилила свої позиції на хвилі опору режиму Віктора Януковича. Янукович та його оточення фактично проводили політику російського націоналізму, що було трохи дивно для керівництва такої держави як Україна.
Після непоганого виступу на місцевих виборах восени 2010 року, \”свободівці\” впритул підійшли до можливості створення своєї фракції у Верховній Раді.
28 жовтня 2012 року в Україні відбулись парламентські вибори. На піку розчарувань діяльністю великих \”патріотичних\” партій Свобода частково забрала їхній електорат, отримавши сенсаційні 10 % підтримки.
На початку Революції Гідності \”Свобода\” була однією з трьох головних опозиційних сил і було логічно очікувати, що після повалення Януковича саме \”свободівці\” стануть владою. Однак саме після Євромайдану почався занепад популярності цієї політичної сили.
Під час Євромайдану спалахнула нова політична зірка правих сил, якою став дуже міфологізований \”Правий сектор\” (ПС). Лідера правосеків Дмитра Яроша певний час розглядали як можливого конкурента Олегу Тягнибоку. Однак успіх правосеків виявився ще більш швидкоплинним, ніж у \”свободівців\”.
ПС так і не став впливовою політичною силою, залишившись на маргінесі суспільного життя. Тобто бренд був, але конвертувати його у щось більш вагоме Ярошу не вдалось.
Після невдач цих двох проектів виникли умови для появи нової політичної сили, яка виступала б на правому політичному фланзі, використовуючи радикальну та мілітаристську риторику.
Покрова і партія
Отже 14 жовтня, у свято Покрова, коли Україна відзначає День захисника, представники цивільного корпусу \”Азов\” створили політичну партію \”Національний корпус\”.
Головою партії був обраний народний депутат, колишній командир полку \”Азов\” Андрій Білецький. Термін його повноважень становить чотири роки.
До цього повідомлялось, що ініціативну групу нової політичної партії складають члени громадської організації \”Цивільний корпус \”Азов\”, ветерани полку \”Азов\” Національної гвардії та волонтери.
Новостворена партія \”Національний корпус\” спробує зайняти начебто вільне місце праворадикальної політичної сили, яка не просто існуватиме, а претендуватиме на успіх у політичній боротьбі.
У програмі партії \”Національний корпус\” йдеться про необхідність відновлення ядерного потенціалу України, націоналізацію стратегічних підприємств, легалізацію вогнепальної зброї, створення Українського іноземного легіону, створення \”Балто-Чорноморського союзу\”, необхідність заміни позбавлення волі суспільно корисними роботами, а також відновлення смертної кари.
Цікаво, що президенту країни пропонується надати повноваження і відповідальність Верховного головнокомандувача і голови уряду.
Бачимо, що затверджена програма партії Білецького представляє собою суміш типових правих політичних тез з деяким вкрапленням лівацьких гасел. Так, на перший погляд, все відповідає одне одному, якщо не побачити дивну для правих партій тез про необхідність націоналізації стратегічних підприємств. Це суто соціалістичне гасло. Воно, звісно, може викликати захоплення у тих, хто не може дивитись на прізвища олігархів, але контрастує з іншими програмними тезами партії.
Президента \”азовці\” бачать майже диктатором, який одноосібно керує державою, урядом, армією.
Цікава ідея про Балто-Чорноморський союз зараз є фантастикою. Можливо, на початку дев’яностих років вона мала певну перспективу, однак зараз країни Балтії вже чітко визначились з власними проамериканськими пріоритетами і можуть рухатись далі без української підтримки.
У Білорусі панує проросійський режим Олександра Лукашенка, до повалення якого будь-які думки про Балто-Чорноморську вісь є беззмістовними. На загал, виникає враження, що зараз крім України мало кому цікаві розмови про цей міфічний міждержавний союз.
Гасла про легалізацію вогнепальної зброї та відновлення смертної кари добре відповідають радикальному іміджу прибічників Білецького та авторитарним очікуванням щодо нього самого.
Заявка на вакантне місце українських правих зроблена. Однак попередній досвід української політичної боротьби показує, що амбітні та агресивні проекти часто-густо поступаються більш аморфним в ідейному плані об’єднанням.
В українських умовах велику роль грає адміністративний ресурс, а з ним у партії \”Національний корпус\” не все добре. Тому зараз передчасно говорити, що партія Білецького зможе повторити хоча б успіх Тягнибока, не кажучи вже про щось більш вагоме на загальнодержавному рівні.
ЮРІЙ КОРОГОДСЬКИЙ
peredplata
