Неперервність гуцульського Різдва

Неперервність гуцульського РіздваКоли паде сніг, гуцул чує Різдво. З першою сніжинкою в голові починає коляда гудіти, а в роті присмак куті відчувається. Однак приготування до цього найбільш культивованого у горах свята починається задовго до того. Або взагалі є неперервним.

Бо вже від Стрітення Господнього, коли відбувається «розколяда» і в останній хаті колядники залишають всі інструмент (трембіти, роги тощо), які служили їм впродовж коляди, ґазда цієї хати знає, що наступного року від нього починатимуть, а тому треба приготувати бай. І якщо запитати у пересічного гуцула, що таке бай, то не довго думаючи, він скаже – застілля. Певна річ, стіл має бути пишно накритий, хоча суть баю полягає аж ніяк не у споживанні харчів чи алкоголю, бо, як кажуть у нас в селі, в свєта кубаси нихто не жіден. Суть у атмосфері, яку породжує самé дещо захмеліле, втомлене, перемерзле, захрипле колядництво. Якоюсь мірою – забава. Якоюсь мірою – обряд. І знаючи, що на наступне Різдво від нього починатимуть, ґазда вже думає, аби всього достачити, бо хоч багато не їстимуть (кожен від хати прийде ситий), однак перелік страв і напоїв запам’ятають. Особливо за цим стежитиме господар, який є наступним у маршруті коляди, аби в себе щось гонорніше на стіл подати.

Якщо ж брати конкретні часові межі, то приготування до зимових свят мимоволі починається з першими грибами (десь на початку червня). Гриби конче потрібні до пісного борщу, що подається на Святвечір. І добре, якщо сушені на сонці, а не на печі чи в духовці, бо сонце – то є тепло від Бога.

Раніше і мак завчасу вирощували, доки не почав продаватися на базарі в упаковках. Однак основна завзятість припадає на осінь, коли заготівля йде не лиш до Різдва, а й до всієї зими. Бо зимою гуцул мало що робить, лиш худобу нагодує та дров принесе до хати і по всьому. (Принаймні, так було, доки не їздили на заробітки, але то вже інша розмова.) А от восени працює завзято, бо там і картоплю викопати, і горіхи зібрати, та й яблука пару днів треба рвати, бо це ніби ковток свіжого повітря і взимку добре замість води, бо студеною водою можна простудитися. А на Святвечір із сушениць варять узвар, який чомусь називається просто «вар». Фрукти також сушать на сонці, або в лозницях (спеціальні дерев’яні конструкції).

А ще за кілька тижнів до свят кожен ґазда ставить закваску на самогонку. Найпростіший рецепт: 5 кг цукру і 0,5 кг дріжджів залити теплою водою і покласти бродити на тепле місце (здебільшого опецок). За два-три тижні суміш сягне кондиції і стане солодкавою, тоді можна буде нагнати п’ять літрів самогонки. Якщо пустити більше, втратить міцність і посивіє, тому важливо не бути надто пожадливим і вчасно зупинитися. Коли це зробити, підкаже банальна арифметика – скільки кг цукру, стільки ж літер напою має бути. Хіба ще півлітра можна пустити в окрему посудину (якби маржина заслабла, то на лік буде). Що ж до смакових якостей, то перед тим, як гнати, можна вкидати у брагу шкірки апельсин чи лимонів. Набагато марудніша, але, певна річ, виправдана справа – гнати самогон із садовини (грушок, сливок, черешень тощо) – тоді можна сягнути подеколи непередбачуваних смакових результатів, коли в захваті і бувалі гурмани. Власне, суть гоніння самогону якраз і полягає у експериментаторстві, але аж ніяк не є метою самé споживання, про що й свідчить фольклор:

Ой горівка, бракі, пйеси,

Горівка минеси!

Як за любку нагадаю,

Серце ми кінеси!

Однак, бувають і такі жартівливі пісенні виправдовування:

Ой горівка-шандарівка,

А пиво варене!

Я не винна, шо я п’єна,

Бо пили до мене!

А як є горілка, то й закуски треба. Що ж може бути смачнішим за свинину? Десь так перед святом Миколая в гуцульських селах ріжуть поросят. Передовсім із обсмаженої туші знімають сало широкими повздовжніми пасами разом зі шкірою. Згодом їх ділять на куски, щедро обсипають сіллю і кладуть на зберігання у бирбиниці (вузькі дерев’яні бочки). Тоді відбирають од хребта дві найніжніших м’ясні смуги – шинку, після чого розчленовують всі інші органи, настільки ретельно підходячи до справи, що майже нічого не йде у віпс (відходи). Підвечір господині вже миють кишки на ковбасу, а на вечерю запрошують сусідів пробувати смаженої свіжини. На другий день відбувається консервування всіляких паштетів і тушонок, а на третій – ставлять біля хати бужарку (спеціальна металева конструкція), розпалюють в ній легеньку ватру і на диму вудять сало, шинку, рулети і ковбасу – харчі вже до різдвяного столу.

Самé Різдво захоплює напруженістю, а водночас медитативністю коляди, яка подеколи може тривати півгодини, а то й більше. Відтак це не лише розвага, – ходити в колядники, – а доволі важкий труд. Тому і розтягується процес на всі зимові свята – від Різдва Христового до Стрітення Господнього. А гуцульська коляда залазить в душу і там залишається навіки, навіть якщо її почув лиш один раз. Як зараз пригадую:

Новая й рада, новая й рада світу ся з’явила –

Пречиста діва, пречиста діва сина породила…

Василь Карп\’юк, Брустури

Джерело

peredplata