Матір загиблого героя розповідає, що Петро мав приїхати додому у відпустку у зв’язку з її хворобою, навіть казав, що домовився про це з керівництвом, адже прослужив у зоні АТО більше трьох місяців. Проте боєць передумав, пояснивши свій вчинок так: «Мені треба ще бути на передовій, бо нас (українських військових) – дуже мало, а заміни – нема».
Марія Боднар виховала п’ятьох дітей та дочекалася шістьох онуків. Сестра Петра Бондаря Юлія відзначила, що її брат успадкував від матері відповідальність та терплячість, яка проявилась у тому, що хлопець перебував на полі бою до кінця.
Марія Михайлівна з сумом зітхає: «Пам’ятаю кожен день його життя, бо Петро найдовше з усіх дітей був біля мене – женився недавно, три роки тому, в той час як його брати та сестри вже мали родини і шукали свій шлях у житті. Безмежно любив свою донечку Анастасію».
«Петро ріс спокійною дитиною, дуже любив відпочивати на лоні природи, грати з друзями у футбол, – додає пані Марія. – У школі він був тихим і добрим. Добре вчився, уроків не пропускав. А після занять завжди старався допомогти бабусі: обійти господарство, відкинути сніг… Він вмів практично все і не цурався будь-якої роботи. П’ять років тому разом зі своїм братом навіть долучився до побудови храму Святого Миколи Чудотворця в селі Малореченське в Криму.
Коли Марія Михайлівна працювала верстатницею у Сторожинецькому держспецлісгоспі агропромислового комплексу, хлопець вирішив допомогти матері та після закінчення школи влаштувався замість матері на посаду рамника та налагоджувача обладнання. Там працював два роки до армії, а відслуживши – ще більше десяти. Полюбив лагодити техніку, автомобілі, щось майструвати з дерева та заліза. Тому й здобув середню спеціальну освіту за фахом механіка. Його поважали люди, бо був працелюбним та відповідальним.
«10 липня цього року Петру мало б виповнитись 38 років, – продовжує розповідь матір Петра Боднаря. –А загинув він 28 червня, у День Конституції України, коли оголосили, так зване перемир’я. Це трапилося поблизу Слов’янська, на Донеччині. О 14.45 бойовики мінометним обстрілом обірвали його життя».
«Син був справжнім патріотом. Хотів їхати на Майдан, дуже переживав через несправедливість, яку бачив на екрані телевізора, але ми його відговорили… На жаль, не зуміли вберегти…Петро був одним із перших, хто прийшов за повісткою до сільської ради. Не ухилився, хоч мав можливість:напередодні тривалий час був на заробітках у Москві і збирався знову туди їхати. Був впевнений, що мусить відстояти гарне, квітуче майбутнє для своєї маленької донечки. На другий день після отримання повістки він вже проходив військові навчання у Чернівцях. Згодом його направили у військову частину в Житомир, відтак – у Миколаївську область. Останнім часом Петро перебував у складі мінометного розрахунку на блок-постах у Семенівці та Карпівці, поблизу Слов’янська».
За словами його матері, в день, коли Петро Бондар загинув, родина отримала своєрідний тривожний знак: донька сестри Юлії, яку він хрестив, під час свого відпочинку помітила, як промені сонця з вікна «вимальовують» у кімнаті на підлозі дві свічки. Здивована внучка сфотографувала це і показала родині, яка на той час ще не знала про загибель хлопця і отримала погану звістку лише наступного дня.
«Командир Петра також розповідав, що навіть коли до військових приїжджали журналісти з телебачення, вони ховали свої обличчя від камер, щоб, бува, вороги не впізнали їх і згодом не поквиталися з їхніми сім’ями, – каже матір загиблого. Навіть тоді, коли лунали постріли і вибухи, Петро думав про безпеку своїх рідних…»
peredplata
