Воюють три солдати

Щодня я спілкуюся з трьома воїнами України. Це молоді хлопці-чоловіки від 27 до 32 років.

Воюють три солдати

Один, Остап, воює у якомусь спецзагоні десь під Маріуполем на півдні Донецької області.

Воюють три солдати

Другий, Ярослав, — кіборг-десантник 95-ї аеромобільної бригади. Воював у Донецькому аеропорту та Пісках. «Ходив» рейдом влітку від Маріуполя до Луганська. Тоді, казав, могли звільнити Україну від російських фашистів та терористів. І одними силами його бригади. Але хтось там, нагорі, віддав якийсь незрозумілий наказ зупинити рейд і повернув бригаду на базу дислокації. Після цього Росія і терористи зайняли велику частину Луганської та Донецької областей. Але бійці та командири 95-ї аеромобільної бригади овіяли славою українську десантуру. Військові експерти Америки та Європи цю бригаду вважають на сьогодні однією з найкращих у світі. Ярослав — солдат цієї бригади. Він – мій племінник. І я дуже ним пишаюся й тривожуся за нього. Бо він дуже мовчазний і майже нічого мені не розповідає. Я ніколи не знаю, де він буває, що робить і як до нього доїхати, аби привезти якусь посилку. Коли останнього разу я був на війні й хотів з ним зустрітися, то не зміг. Він тоді був в оточенні. Але про це мені не сказав. Зараз я теж не знаю, де перебуває Ярослав. Учора на запитання «Ти де?» він відповів коротко і зрозуміло: «Не маю права сказати!» На жаль, під час цієї розмови я чув звуки пострілів, вибухів бомб і голосні накази командирів. Сьогодні було тихо там, де перебуває Ярослав.

Воюють три солдати

І ще у мене є один солдат – Іван. Дуже сильний воїн. Він завжди посміхається і не має жодного сумніву, що ми переможемо фашистську Росію і будемо гнати ворога «до самих до окраїн». Щоправда, він не каже, де ті окраїни. А ще у нього є багато справ у житті. Тому він навіть не думає загинути. Бо, каже, за Україну вже треба вбивати.

— Якщо ми загинемо за Україну, то хто її буде захищати? — запитує Іван.

А я не маю відповіді. Бо досі скрізь чую: «Душу й тіло ми положим…». Добре було б, якби почали ми всі у ворогів проклятих забирати душу і тіло.
Іван завжди там, де важко, де стріляють. Він вважає: якщо ти пішов на війну, то мусиш воювати якісно. Інакше сиди вдома і скигли або викрикуй пустопорожні гасла.

Завжди я йому телефоную. А вчора Іван сам зателефонував і з обуренням сказав про те, що побачив сюжет по «1+1», де бійці «Айдару» пікетували міністерство оборони. Телевізор йому вдалося побачити тоді, коли відвозив поранених до госпіталю в Артемівськ. А обурили Івана слова жінки, котра говорила з екрана, що міністерство покинуло солдатів під Дебальцевим без зброї та набоїв.

Воюють три солдати

Воюють три солдати

— То неправда! — завжди життєрадісний Іван не на жарт розізлився. — Прошу вас, передайте всій Україні: ніхто нас не покинув! У нас достатньо зброї, снарядів, гранат, танків, артилерії, набоїв. У нас є все для того, аби розбити ворога. І ми його розіб’ємо.

Всім таким жіночкам та іншим плаксіям і боягузам передайте, аби вони припинили сіяти паніку. Українська армія стала сильною. І ті воїни, котрі зараз на передовій, не думають віддати ворогові ні п’яді української землі. Прошу не вважати мої слова пустобрехливими гаслами.

Іване, аби ти був здоровий! Я вірю, що ти і твої побратими зробите все для перемоги України над ворогом. А після неї ми вже якось розберемося зі своєю владою і тими боягузами, котрі ще пороху не понюхали, а верещать по всіх кутках, як ті щури недорізані.

Ось такі на війні є бійці. Вони щодня роблять святу справу для нації і Держави. А нам у тилу залишається їх підтримати всім, чим можемо. І не скиглити, і не плакати, а вірити: допоки є Іван, Остап, Ярослав і тисячі таких, як вони, цю націю жоден ворог не переможе!

У нації прокинувся ген великих героїв. Ген сміливих русичів, козаків, унівців.

Слава нації!
Смерть ворогам!

Петро КОБЕВКО