Важка дорога, омита сльозами…

Терміново зібравши найнеобхідніше (ліки, теплі речі, трохи солодощів для солдатів), ми вирушили на Схід. Цього разу нашою метою було добратись до медроти на Дебальцівській трасі. Також ми везли індивідуальні посилки для двох наших волонтерів, які на цей час перебували у розташуванні військових.

Олег Ревега та Теодор Кукурузяк поїхали на Дебальцеве ще минулого тижня, щоб передати автомобіль, придбаний за кошти з благодійного аукціону, 128-й бригаді. Але позаяк там велися запеклі бої, дістатись до чернівецьких військових вони не змогли. Отож, поки не відкриють дорогу на Дебальцеве, ці безстрашні волонтери залишились перевозити поранених. Страшні речі їм довелось там побачити. Але більш за все вражала байдужість командування, яке не вживало жодних заходів для покращення взаємозв\’язку та координації між різними військовими угрупуваннями.

Важка дорога, омита сльозами...

Важка дорога, омита сльозами...

Важка дорога, омита сльозами...

Коли ми врешті дістались місця призначення та розвантажили машину, хлопці пригостили нас армійським чаєм зі згущеним молоком. Ми довго говорили про війну, про проблеми військово-медичної організації допомоги, про те, яка зараз ситуація тут, під Дебальцевим. Потім одного з лікарів, Сергія Захлібняка, покликали на приймальне відділення частини — туди звернувся хворий військовий. Я напросилась самостійно його оглянути. То був кремезний молодий хлопець, майор спецслужби. Сказав, що тривалий час йому дошкуляє кашель, але за медичною допомогою вирішив звернутися лише тоді, коли затихнуть вибухи. Послухавши легені, я встановила діагноз — у військового був «бронхіт». Разом з Сергієм ми видали йому необхідні ліки. Цікава лікарська практика на війні — за відсутності спецзасобів діагностики встановлювати діагноз доводиться опираючись винятково на власні знання та досвід. А досвід у наших лікарів медроти — уже більше півроку.

Далі ми з водієм вирушили на Дніпропетровськ. Там нас чекала найважча за весь цей час місія… Дорогою на Донбас мені повідомили про загибель Владика Трепка. Це був лікар медроти, до якого я і їхала того дня. Але не склалось… Після цієї звістки дорога стала нестерпно важкою. Тепер, перебуваючи на Сході, я побачила ще один бік волонтерства. Нам за тисячі кілометрів цього не видно, але є волонтери, котрі виконують важку, але святу справу: вони вивозять з полів боїв і доправляють до моргів загиблих воїнів. Це дуже вразило: окрім повного забезпечення бійців — від шкарпеток до амуніції, від безпілотників до авт, — наші волонтери не тільки вивозять поранених, а ще й розвозять тіла загиблих.

Уже діставшись Дніпропетровська й об’їхавши три міські морги, я таки знайшла Владика. По телефону зв’язалась із завматскладом Дніпропетровського військкомату — потрібно було до моргу (який є цивільним) доставити труну та одяг. Попросила його допомогти. Почуте у відповідь вразило: чоловік відповів, що склад закритий, бо у нього вихідний (то була субота).

Чуже місто, майже безвихідна ситуація, відчуття скорботи за другом… Попри все, я мусила взяти себе в руки. Ми знайшли і гарну нову форму, і труну, берці дістала моя подруга, волонтерка з Дніпропетровська. Далі була біганина держструктурами за довідками-дозволами на транспортування тіла, адже їхала на Схід я з однією метою, а повертатись доводилось з іншою, сумною місією доправлення на батьківщину тіла загиблого друга.

Ще у жовтні я везла з війни Владика у відпустку, а тепер супроводжувала в останню путь… Він був дуже життєрадісним, завжди мене підтримував і хвилювався, коли я їхала на Донбас. Тепер я тихо сиділа в машині біля труни друга, намагаючись не плакати. Міркуючи дорогою про діяльність волонтерів, про те, що та як ми робимо, як, ризикуючи життям, доставляємо бійцям необхідне, задалась риторичним питанням: а чим же займається військове командування, для котрого війна війною, а субота – вихідний?…

Від інших волонтерів дізналася, що з Дебальцівського напрямку вже вивезли усіх командирів та генералів, а хлопцям навіть не дають наказу на захист. Видається, що вищі чини тільки чекають, аби всіх героїв просто знищили. Адже вони чітко розуміють, що майбутні зміни у державі проведуть волонтери та бійці. Бо ми знаємо, що саме потрібно робити, аби наші діти жили у світлій і чистій державі, де поважають цінності людського життя.
За цей рік ми, люди різних професій та різного віку, змогли об’єднатись у потужну силу, яка уже так довго протистоїть величезній агресивній російській армії.

І такі як Влад Трепко, котрий віддав своє життя, рятуючи бойових товаришів, понад усе хотіли би бачити, як Україна почне процвітати. Тому нам не можна опускати рук.
Дякую усім, хто долучився до допомоги воїнам. Дякую волонтерам Буковини та інших міст, які допомогли мені в цій поїздці. Дякую школярам та посадовцям, які збирають речі й кошти для військових. Дякую громадам Італії, Болгарії, Америки та Канади, які не забувають про наших солдатів.
Лише разом — до перемоги дорогою добра!

Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Чернівці – Дебальцеве – Дніпропетровськ

Від редакції. Коли Ольга везла тіло загиблого лікаря-воїна, було свято Валентина. У чернівецьких барах, кафе та ресторанах ніде було яблуку впасти. Молодь гуляла-веселилася-пила-їла-кохалася…. А у військкоматі – поодинокі добровольці. Мобілізаційні плани виконані менш ніж на 50 відсотків.
Кращі воїни гинуть на фронтах. Волонтери виснажені та збіднілі. Хто захистить Батьківщину?!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.