Не піддамося на провокації ворога

Я довго думав, чи потрібно говорити привселюдно про свою волонтерсько-добровільно-благодійну діяльність. Стримувався скільки міг. Бо вважав, вважаю і надалі на тому стою, що кожна благодійна діяльність – свята. Про неї не варто кричати на всіх кутках. Цьому вчить нас Святе Письмо, до цього спонукає й виховання.

Але тепер змушений трохи привідкрити справи волонтерства, яким займаюся з початку війни на Донбасі. Спонукали мене до цього Путін і його пропагандистська машина. Вона зараз розкрутилася в Україні на повні оберти. Однією зі складових перемоги фашистів на Донбасі та в Криму є завдання ідеологів Москви вбити клин між українською владою і її народом, посіяти зерна недовіри людей до всіх гілок влади на всіх рівнях, принизити і спаплюжити тих, хто у непростих умовах керує в Україні. Чи це у столиці, чи у найвіддаленішому хуторі, чи в лісах Рівненщини, чи у Фалькові в Карпатах.

Коли люди не будуть довіряти владі і її представникам на місцях, вони відмовляться воювати з ворогом, відмовляться волонтери допомагати українському війську. І запанує у державі хаос. Саме цього хочуть Путін і його кліка.

На жаль, їхні пропагандистські зерна іноді знаходять сприятливий ґрунт у душах українських людей. Останнім часом усе частіше звучать образливі слова проти керівників. Ніби ті, хто сьогодні при владі, це не такі ж самі українці, як ті, хто не при керівництві селами, містами, державою. Та Україна для всіх нас одна. Іншої ми не маємо. Тож мусимо захистити її всіма засобами і всіма силами. Інакше перетворимося у рабів, «підніжки, грязь Москви…», як говорив великий Тарас. А серед рабів нема гетьманів чи панів. Там усі раби.

Чи хочемо ми такими стати?
Звичайно, ні!
Аби виграти у цій війні, ми всі повинні бути згуртованими, єдиними, довіряти один одному. Після війни розберемося, хто зробив для перемоги багато, а хто мало, хто допомагав Україні, а хто, може, й працював на ворога.

Але це ми зробимо після війни. На війні повинно бути табу для з’ясування амбітних стосунків скрізь по всій Україні. Нині наші помисли і діла повинні злитися в одне велике русло допомоги українському війську. Тим патріотам, які ціною життя відстоюють нашу з вами свободу.
Хто чим може, допомагає українській армії. Кожен на своєму місці.

Ще раз наголошую, якби не розуміння тих процесів, які запустили ідеологічну машину Путіна в Україну, я б ніколи нікому не сказав про свою участь у допомозі армії. Та ще й останнім часом почалися нападки на мене і мені подібних. Мовляв, ті, хто при владі, не допомагають волонтерам, солдатам, Україні. А ми хіба менше за інших любимо свою Державу?.. Чи у нас є інша Україна?..

Тож на самих початках війни, яку ми досі називаємо АТО, власними коштами і силами екіпірував двох бійців спецпідрозділу. Вони одними із перших стали на захист України весною минулого року.

А потім передав на Схід для військовослужбовців Національної гвардії України 11 бронежилетів, 11 кевларових шоломів та 35 пар берців. Разом зі своїми колегами по депутатському корпусу організував збір коштів на потреби наших військових.

Будучи директором філії «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» також ніколи не відмовляв у допомозі. Зокрема, на прохання Геннадія Москаля та Івана Мельничука надав 40 тисяч гривень на придбання зимової камуфльованої форми для військовослужбовців, що тримали оборону на одному з блокпостів Луганщини. А після трагічних подій 24 січня у Маріуполі організував збір гуманітарного вантажу (дефіцитні будівельні матеріали, інструменти, продукти харчування, ліки) вартістю понад 200 тисяч гривень для постраждалого від артилерійського обстрілу міста.

Розумію: можливо, цього недостатньо, тому закликаю усіх буковинців не бути байдужими до першочергових потреб наших військових та спільними зусиллями зміцнювати обороноздатність держави. А любителям зчиняти бурю в склянці води хочу лише нагадати, що гібридна війна Росії з Україною передбачає і внутрішній конфлікт між армією, народом і владою. Не піддаваймося на провокації ворога.
І ми переможемо!
Володимир КУЛІШ

peredplata