«Хочу розповісти всьому світові, яким він був насправді…»
Про свого чоловіка, загиблого буковинського нацгвардійця Леоніда Петихачного згадує вірна супутниця його життя Валентина.
Старший лейтенант батальйону «Донбас» Національної гвардії України Леонід Михайлович Петихачний (позивний «Броня») народився 16 лютого 1978 року у Чернівцях в родині робітників. Був молодшим – батьки виховували ще й старшого сина Валерія. Базову середню освіту здобув у місцевій ЗОШ №22, а у 1995 році закінчив випускний клас юридичного профілю Чернівецької ЗОШ №5 та вступив на історичний факультет ЧНУ ім.. Ю. Федьковича. Отримавши історичну освіту, згодом закінчив і юридичний факультет цього ж університету, а також військову кафедру. Працював у компанії «Укргазмережі», торував трудовий шлях від інспектора до начальника юридичного відділу підприємства. У 2010 році пройшов кваліфікаційну комісію та отримав ліцензію на адвокатську діяльність. Тож коли в 2011 році було ліквідовано «Укргазмережі», займався адвокатською практикою. Був одружений. У Чернівцях підростають троє дітей Леоніда – Катерина 15 років, 8-літній Олексій (від першого шлюбу) та 4-річна Олександра. У зону проведення АТО потрапив влітку 2014 року як боєць батальйону «Донбас», що згодом ввійшов до складу Нацгвардії України. Загинув у серпні цього ж року під час виходу з Іловайського котла. Як невідомого бійця, Леоніда поховали у м. Дніпропетровську. Був ідентифікований за результатами ДНК- експертизи та перепохований на міському кладовищі у рідних Чернівцях у січні 2015. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно)
…Дружина Леоніда Валентина, ніжно пригортаючи до серця 4-літню мініатюрну батькову копію Олександру, не стримує сліз відчаю. Бо більше за все на світі вона прагнула б сидіти отут, але разом з Ним. Єдиним, дорогим, милим, неповторним, незабутнім, коханим…
Як жартували друзі, Валя з Льонею зустрілися випадково, але дуже якісно. Практикуючий адвокат та викладачка університету, на той час кандидат психологічних наук. Два різних характери, дві різні долі. Колишній «Шалений» (така була хлоп’яча кличка у Льоні) з бульвару Героїв Сталінграду та завжди зразкова, але з помітною «перчинкою» чернівецька відмінниця. На десятий день після знайомства Леонід запропонував їй одружитися. Молода жінка була вражена – вони ж майже не знали одне одного! Однак Валя погодилася, бо чи не одразу покохала цього молодого емоційного чоловіка до нестями. Він же відповів їй ще більшою взаємністю.
«У нас була лише Льоніна думка і неправильна. Обоє дуже швидко спалахували, але так само швидко мирилися, – пригадує Валентина. – Уникнути непорозумінь допомагала жіноча мудрість – ми ж бо зустрілися не в юнацькі роки…».
Інша надзвичайно важлива несподіванка ще більше її вразила – навіть не мріючи про такий «сюрприз» долі, вона завагітніла. А коли про це дізнався коханий, був на сьомому небі від щастя. Льоня враз дуже змінився у прямому сенсі цього слова. Став стриманішим, терплячішим і ще ніжнішим…
Народження донечки Сашеньки виявилося неабиякою подією у сімейному житті Петихачних. А надто тому, що саме Льоня першим побачив та пригорнув крихітку – поки мати відходила від партнерських пологів, медики поклали її на дужі батьківські груди. У нього тоді був такий погляд, неначе тримав на собі цілий Всесвіт та дуже боявся впустити його додолу.
Ростили донечку, раділи кожному новому її слову, маленькому кроку. Багато подорожували. Жодних вихідних родина не проводила вдома, перепоною могла бути хіба що негода. У три місяці дівчинка вже «досліджувала» знаменитий курорт «Буковель». Часто подружжя відпочивало разом з усіма чотирма своїми нащадками – окрім Сашеньки це були дві її старші сестрички та братик. Їздили до Валиних родичів на Житомирщину, і завдяки чоловіковій комунікабельності згодом Валі вже здавалося, що це не її, а його родичі.
Вони дуже поспішали жити. Ніби відчуваючи, що Господь виділив їм для спільного щастя не так вже й багато часу.
Якось на Хрещення Льоня відкрив для себе купання у крижаній воді. У студену ополонку занурилася і Валентина. З того часу купання на Йордана стало невід’ємним також і для всього їхнього оточення.
Валя каже, що зазвичай формує думку про людину, зважаючи на те, чи є у неї друзі дитинства. У Льоні ж хлопців і дівчат, що виросли разом з ним у «бульварних» дворах, було аж надто багато. Досі у телефоні збереглися нагадування про їхні дні народження. Жодної дати ніколи не пропустив, аби не привітати. Радів успіхам, не терпів зазнайства. Тож коли таке траплялося, виказував все, що думає про кар’єриста. Працюючи адвокатом, уникав кримінальних справ. Пояснював, що не може «вигороджувати» людину, знаючи, що вона винна у скоєнні злочину. Останнім часом Леонід Петихачний здружився з о. Дмитрієм з греко-католицької церкви ( трагічно загинув у 2014 році, авт..) Отець Дмитрій хрестив їхню Сашеньку.
А ще чоловік любив готувати. Часом вони, наче діти сперечалися, хто має стати біля плити. «Коронною» стравою був суп-пюре з білими грибами, і «Сашині» битки. Чоловік взагалі «розчинявся» в дітях. Валентина щаслива, що саме Льоня у неї та у очах її старшої доньки Юлі був зразком і чоловіка, і батька, і друга – сильного, доброго, вимогливого, людини-господаря слова.
…Вперше на Майдан до Києва Леонід поїхав у грудні 2013 року і їздив туди тричі – в усі найтяжчі дні надзвичайно буремних для України подій.
Весною і влітку 2014-го він марив батальйоном «Донбас». Казав, що всі патріоти записуються до Семенченка. Це вже пізніше Валентина почала розрізняти, як вона сама каже, «світло» і «тіні» цього батальйону та його командира. А тоді, в кінці червня, її чоловік таки записався добровольцем.
Згодом була поїздка на базу батальйону до Нових Петрівців, коротенька відпустка та передислокація «Донбасу» в село Старе Броварського району.
…3-го серпня Валя з дітьми чергового разу відпочивала на Житомирщині і Льоня знову подарував їм коротке побачення. Тоді вони зустрічалися останній раз. Батальйон переїхав до Артемівська Донецької області, звідти – в Курахове. Кілька разів бійці заходили в Іловайськ…
«Я знала все, – плаче Валя, – і коли він вперше стріляв, і за яких це було обставин – бо така була домовленість: мені треба було знати правду. Він розповідав з таким болем, таким сумом…» Але ніколи ні на що не скаржився. «Солнышко, у меня все хорошо. Я вас люблю», – ці слова Валя з дітьми чула постійно.
Чоловік перебував в Іловайську, а вона, розуміючи, що відбувається, щоразу запитувала, чи надійшла підмога. Чуючи, що її немає, перестала дивитися телевізор, аби не ятрити собі душу. Бо про ніяку підмогу навіть не йшлося – Іловайськ щільним кільцем вже оточили сепаратисти. 28-го серпня коханий раптом з’явився у мережі Інтернет. Вона побачила його виснаженого, стомленого до невпізнання: «Я изменился, солнышко. Я очень тебя люблю…» Навряд чи не відчував її надзвичайно мудрий чоловік, що саме ця розмова буде останньою у їхньому житті. А Валя боялася навіть подумати про таке.
«Вони мали виходити по «зеленому коридору», а вийшли по багряно-кривавому… 29 серпня 2014 року став чорним днем в календарі України: в Іловайську загинуло щонайменше тисяча бійців…»
…Того дня з Льонею вже не було зв’язку. Валентина знала: хто залишився живим після Іловайського котла, скеровують до Дніпропетровська. І вона за 5 годин машиною домчала до Києва, аби бути ближче. Щогодини телефонувала начмеду «Донбасу» Юрію Марченку, з яким познайомилася раніше, відправляючи для Леоніда та побратимів передачі. Юра зустрічав всіх поранених, але Леоніда серед них не було. А невдовзі страшну звістку про загибель «Броні» повідомив його друг Тарас.
Далі почався інший етап у житті Валентини. Вона пішла по «бабках», а ті стверджували, що Льоня живий. Кинулася до церков та монастирів, і там чула це ж саме … У відчаї звернулася до правоохоронців, зустрілася з Президентом… Обіцяли допомогти.
…Його ідентифікували за результатами ДНК-аналізу – батькової копії маленької Сашеньки та матері Леоніда. Але до цього у жовтні останки, як невпізнаного бійця, вже поховали. Побратими ж повідали, як саме він загинув. Спочатку воїнів у КРАЗі обстріляли з крупнокаліберних кулеметів, а згодом добили вже в Краснопіллі. Вибухнула автівка , завантажена боєприпасами …
У січні цього року Валентина отримала заключення, що на 99% є співпадання результатів ДНК і з братом свого чоловіка виїхала до Дніпропетровська. Вони потрапили на те страшне кладовище. Невпізнаних героїв, котрих шукають рідні, чекало ще зо 50 щойно викопаних ям…
Валентині допомагали, її підтримували. Вона всім вдячна за це. Доставку тіла до Чернівців взяла на себе Нацгвардія України. До міста свого дитинства Льоня заїжджав не сам – напередодні брат зібрав друзів, і вони 30-ма машинами з ввімкненими «аварійками» супроводжували тіло Героя. На міському кладовищі його поховали 29 січня 2015 року.
Окрім того, що Леонід віддав життя за Батьківщину, він зробив ще один неоціненний подвиг: завдяки інформації та його запитам на війну було відправлено, щоправда, лише частину (близько 100 одиниць) добре обладнаної, з великою прохідністю законсервованої техніки, що належала «Нафтогазу України» та стояла у Чернівцях без діла.
…Маленька Сашенька враз подорослішала. Дівчинка знала, що татко був на війні, що захищав діток . Що він – Герой. Але він став ангелом і тепер дивиться на них з неба. Валя часто бере донечку на кладовище: поправляють квіти на могилі та запалюють свічечки: таткові світло, і він посміхається їм. Попри біль непоправної втрати ледь посміхається і Валя: Господь забрав у неї велике і палке кохання, але натомість жінка має його точнісіньку копію. І саме заради двох донечок їй треба бути сильною. Аби не зрадити принципам, за якими вони з Леонідом йшли по житті. Попри посмертну відзнаку він для них навіки буде найгероїчнішим Героєм. А саме це вище будь якої державної нагороди.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
