Так часто звертається до матусі маленький Павлик, син загиблого за Україну буковинця Іллі Валявського.
Солдат 3-го Чернівецького батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Ілля Васильович ВАЛЯВСЬКИЙ народився 28 липня 1978 року у с. Заволока Сторожинецького району в багатодітній селянській родині. Батько трудився на пекарні, мати – на рукавично-трикотажній фабриці у Чернівцях. Разом з Іллею у родині зростали двоє братів і молодша сестра Наталя, яких він дуже любив.
Загальноосвітню школу закінчив у сусідній Михальчі. Здобувати вищу освіту не став – змалечку був привчений до праці, тож з юних літ почав самотужки заробляти на прожиття. У 1996 році призваний на строкову службу до Збройних Сил України, відслужив 5 місяців та був комісований за станом здоров’я. Любив техніку, автомобілі.
Упродовж тривалого часу працював водієм «Швидкої допомоги» в одній з лікарень обласного центру, а також на підприємстві, що утилізує та вивозить тверді побутові відходи. У зв’язку з подіями на сході України навесні 2014 року мобілізований до війська. Загинув 17 червня цього ж року в бою з російськими терористами неподалік м. Щастя Луганської області. Вдовою залишилася молода дружина Марія, без батька – маленький синочок Павлик. Похований Герой у рідному селі Заволока. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно).
28-річна Марія Валявська бережно розгортає з м’якого рушника (аби не розбився, боронь Боже) портрет чоловіка, який вона принесла разом з іншими нечисленними знімками – на фотографування у них особливо часу не було. Вдивляється у рідні риси, ніжно пригортає до серця, цілує… На молоденькому личку – біль непоправної втрати, на очі навертаються сльози, але вона справляється з ними.
Марія родом з новоселицьких Рідківців, тож запитую, де і як вона зустріла Іллюшу.
«Я працювала у одному з чернівецьких барів. Окрім обслуговування, мені почасти доводилося спілкуватися з відвідувачами, – розповідає молода жінка. – Одного разу до закладу зайшов і Іллюша. Він був якийсь зовсім не такий, як усі, і відразу припав мені до душі».
Порозмовляли, зав’язалися стосунки. Не дивлячись на різницю у віці (чоловікові було 33, а Марії – всього 25), Ілля вже через місяць запропонував цій симпатичній чорнявій рідків-чанці свою руку і серце. Уже пізніше він розповідав, що не одружувався, бо довго шукав свою майбутню «половинку»: ще задовго до знайомства з Машею вона йому наснилася. А коли побачив та ще й дізнався, що ім’я дівчини – Марія, був неабияк вражений: все сходилося, а отже, це — доля…
Одружившись, молодята оселились в сусідньому селі Дубове в Іллюшиної бабці. Чоловік завів господарство, він все хотів мати. Все вмів та робив самотужки. З великою любов’ю обробляв землю, вони мали аж трьох корів! Саме чоловік навчив молоденьку дружину їх доїти та поратися біля худоби. Тримали також кроликів, курей. А ще Іллюша дуже любив голубів. Ці птахи, особливо білі, були неабиякою пристрастю чоловіка.
Він дуже хотів синочка. Всю вагітність ледь не на руках носив свою Маринку (саме так зазвичай її називав). Тож не дивно, що до Сторожинецького пологового будинку вони поїхали разом. І хоч нелегко довелося породіллі, але вона майже не відчувала болю: за руку її ніжно і водночас упевнено тримав Іллюша. Малий з’явився на світ у квітні 2011 року. Щасливий чоловік не відходив від коханої дружини та свого первістка. Ім’я хлопчикові вибирали разом – Павлик, Паша. Саме так, до речі, звали і Іллюшиного дідуся, батькового батька.
Буденні справи не впливали на стосунки подружжя. Жили, як кажуть, «душа в душу». А коли й траплялися розбіжності у поглядах, суперечки «заради справи», старались швидко їх залагодити.
«Зазвичай я просила у нього пробачення, бо була впевнена, що сама винна, — пригадує Марійка. — І картала себе: навіщо було припускатися такої помилки? Іноді перепрошував і Іллюша…»
Жінка каже, що вони доповнювали одне одного. Чоловік був надзвичайно позитивним: глибоко і по-справжньому вірив у Бога, ходив до церкви, ревно молився за своїх рідних. Іноді передбачав майбутнє. Частіше – не зовсім втішне. У Заволоці біля власного ставу він посадив дерево. І якось тужливо мовив дружині: «Ось будете на нього колись дивитися і мене згадувати…».
Марина каже, що останнім часом Іллюшу не тільки переслідували тривожні передчуття, а й підстерігала небезпека. Якось пішов на став – заледве не потонув, їхали машиною в село до батьків – на ходу різко відкрився капот автомобіля і дивом вдалося уникнути дорожньої пригоди, поверталися від її батьків з Рідківців – ледь не впали у провалля…
Але ріс синочок, його надія, і треба було берегтися, аби встигнути виростити його. Щасливий батько часто брав малого та йшов до свого ставу «на рибу». Він насолоджувався життям, намагався побільше часу проводити з сім’єю, часто вони відвідували батьків, а ті гостювали у молодої родини.
Події київського Майдану зустрів насторожено. Все переживав, думав… Майже нічого не їв, обмежившись тільки кавою та цигарками, які стали своєрідним допінгом. «Я поїду, Маринко. Це так просто і мирно вже не закінчиться… Це буде війна. Мене заберуть першим, я – водій бойової машини, а таких завжди треба…»
Саме тоді уперше за невеликий період їхнього спільного життя Марина злякалася за чоловіка. Але тішила себе надією, що його до війська не заберуть – на той час Ілля мав проблеми з серцем, і про це не могли не знати у військкоматі…
14-15 квітня за повісткою він з’явився до 80-ї аеромо-більної бригади (колишній 300-й полк). Телефонував Маринці та заспокоював: «Не хвилюйся, рідненька, нас забрали всього на кілька днів, будемо у Чер-нівцях та в Сторожинці на по-лігоні, обіцяють часто відпускати додому, це ж близько». Але військові обіцянок не дотримали.
У квітні 2014 року напередодні Христового Воскресіння Ілля врешті приїхав додому, і це був день, коли рідні бачили його востаннє. Зібрався і пішов до Заволоки на Всенощну до церкви, взяв на освячення великодній кошик з паскою. Марина просилася також — чоловік відмовив: відпочивай, моя любове, стомишся всю ніч стояти… Батько й мати також були у церкві, тож уже згодом пригадували, як уважно їхній син слухав богослужіння, як молився, як просив Бога про щось, про що знав тільки сам.
А потім посеред ночі був його тривожний дзвінок додому, який молода жінка вже ніколи не зможе забути: «Нас кудись везуть, Маринко. Мабуть, на Схід. Завантажили у «товарняки», нічого не видно…»
І це справді був Схід, Луганщина.
Пізніше дружина дізналася, що Іллюша з хлопцями опинилися у чистому полі: ні наметів, ні належного спорядження — бронежилетів, касок – нічого… Видали тільки військову форму і зброю. Та ще пайки: кілька в томатному соусі на сніданок, обід та вечерю.
Це було селище Металіст. Місцеві проганяли, кляли їх, обзивали вбивцями. Інші ж приносили їжу.
Він телефонував зазвичай тричі на день. Просив Маринку берегти себе і Павлика. А потім дзвінки різко припинилися. Зв’язок зник з 16 на 17-те червня. Маринка пішла до Іллюшиних батьків, але вони також не мали від нього звісточки. Мати одразу відчула біду: «Здається, дитино, немає вже нашого Іллюші…». Саме тоді з’явилася інформація про загибель під Щастям восьми буковинців, але прізвищ ніхто не називав. Ще жевріла надія, а родина відчайдушно штурмувала військових: скажіть правду, не мовчіть. Батько Василь Павлович поїхав до Сторожинця – мій син живий, чи ні? Відповідь була скорботною: «Вашого сина вже немає».
Вони не знали, як про це сказати Марині. Наважилася сестра Іллі. І молода жінка, притиснувши дитя до грудей, пішла до них додому. Там вже дала волю сльозам відчаю та безвиході. Хоча до останнього сподівалася, що це якась страшна безглузда помилка. Бо так не могло трапитися з її чоловіком… Бо вони так мало прожили разом… Бо, зрештою, він не міг їх покинути…
Але, на жаль, її сподівання не справдилися. Подробиці загибелі Іллі Валявського та ще семи його побратимів-земляків стали відомі, коли «вантаж 200» того страшного червневого дня прибув до Чернівців. Розповідали, що колона бойових машин, водієм однієї з яких був Ілля Валявський, відправилась на завдання поблизу селища Металіст Луганської області. Але чомусь ця колона, скеровувана командуванням, пішла не тією дорогою і потрапила у засідку російських терористів. Ілля Валявський загинув 17 червня 2014 року разом з побратимами в палаючому БТРі.
Родина вирішила поховати бійця у рідній Заволоці. 22 червня 2014 року відбувся велелюдний похорон. Марина взяла із собою сина – саме завдяки йому жінка трималася тоді на ногах. Вона не бачила свого Іллюші в домовині, тому досі має передчуття, що він повернеться. І не може зрозуміти, чому так жорстоко вчинила з нею та її синочком доля.
Після похорону молода жінка зібрала дитину та залишила дім в Дубовому, в якому зі своїм коханим була дуже щасливою. Каже, що не може там без нього бути. Не може дивитися на речі, яких він торкався. На його машини, на стежинки, якими він ходив. Тому в Чернівцях орендує квартиру та сподівається на допомогу від держави. А синочок, мов дві краплі води схожий на батька, все більше тягнеться до чоловіків. Зараз уже ходить до дитсадочка, а коли повертається додому, цілує портрет Іллюші та по-дитячому з ним розмовляє: «Татку, ти у Бозі?». Потім звертається до Марини: «Мамочко, я татка дуже люблю, він на небі, а я хочу, аби він був дома… Його нема, і тепер я тебе буду захищати…»
17 липня цього року минуло 4 роки, як Марина та Іллюша побралися. Вона знає, що вже ніколи не отримає від чоловіка вітання з днем весілля. Але він залишив їй найцінніший скарб — своє відображення, Павлика. І тепер вона мусить для сина бути і батьком, і матір’ю…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
