Ці останні слова відчаю молодшого синочка рідні Павла Конопльова вже не забудуть довіку
Солдат 1-го батальйону 2-ї гаубичної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади Павло Костянтинович Конопльов народився 15 січня 1984 року в Чернівцях у родині робітників. Мати хлопця працювала на «Електронмаші», «Гравітоні», «Вимірювачі». Батько більшу частину трудового періоду також присвятив заводу «Вимірювач». На час народження довгоочікуваного синочка у родині зростала старша від нього на 9 років донечка Ольга. У 1991 році Павлик пішов до першого класу ЗОШ №28. Після отримання базової середньої освіти навчався у Чернівецькому ПТУ, в якому опановував професію столяра.
2001-го був призваний до лав Збройних Сил України на строкову військову службу. Служив у Закарпатті в десантних військах. Трудовий шлях розпочав на ґумовзуттєвому підприємстві «РОЗМА» у Чернівцях. Коли ж відбулося скорочення виробництва, підшуковував більш «дохідні» робочі місця. Після анексії Криму, 8 квітня 2014 року, військового запасу мобілізували, і вже невдовзі він потрапив до зони проведення АТО. Загинув 13 липня 2014 в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугиного на Луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї. На місці бою залишились обгорілі тіла, які через кілька діб було доставлено до моргу і згодом ідентифіковано. 12 листопада на території військової частини А 2582, що по вул. Московської Олімпіади, відбулось прощання з Павлом Конопльовим. Похоронений герой на центральному міському кладовищі (с. Годилів), на Алеї Слави. Згідно з Указом Президента №708/2014 від 8 вересня 2014 року нагороджений орденом \”За мужність\” ІІІ ступеня (посмертно).
…Павлик ріс слухняним і дуже допитливим хлопчиком. Залюбки відвідував дитячий садочок, любив різні, а особливо розвивальні, ігри. Мав чудову пам`ять, багато читав. Це допомагало гарно вчитися – у початкових класах він був відмінником. А ще – улюбленцем і всього вчительського, і технічного персоналу школи. Дуже захоплювався малюванням. Мати Тетяна Нілівна пригадує, що у них з чоловіком Костянтином Павловичем проблем з дітьми не було ніколи.
До прикладу, у квартирі завше прибирали донька і син самотужки. Причому так якісно, що батьки не могли мати до них жодних претензій. Павлик обожнював сестру і намагався постійно прислухатися до її «дорослих» порад. А ще любив смачно попоїсти, особливо плов та манти (страви узбецької кухні). Не гребував, звісно, і чисто українськими варениками.
Вдома у Конопльових була велика бібліотека, тож хлопець зачитувався так, що іноді відірвати його від книжки навіть заради відпочинку було непросто. У Павла з дитинства було добре розвинене логічне мислення. Він також дуже полюбляв розгадувати та розв`язувати різноманітні кросворди, головоломки, ребуси. Залюбки грав у нарди, шахи.
Оскільки родина мешкає поблизу річки Прут, батько привчив сина до риболовлі. Тож навіть ставши дорослим, Павло часто просив Тетяну Нілівну та Костянтина Павловича розбудити його вдосвіта «на рибу».
Особливо ж любив Павло двох своїх племінниць, сестриних донечок. Після заміжжя сестри вони мешкали в іншому районі міста, і кожні відвідини Олею з дітьми батьків перетворювалися для Конопльових-старших та для Павла на справжнє родинне свято.
Армійські роки загартували хлопця. Він став самостійнішим, навчився приймати правильні та виважені рішення. Кошти на прожиття, починаючи з першого робочого місця, заробляв сам. Батьки раділи – справжній чоловік, мовляв, росте…
Події на київському Майдані Павло особливо не обговорював з родиною. Відстежуючи новини, намагався вірити, що «кошмар» цей невдовзі минеться. Але він, як і більшість з нас, помилявся.
8 квітня 2014 року юнака викликали до міського військового комісаріату. Двічі за повістками він з`являвся до комісара і двічі, після з`ясування окремих питань, повертався додому. «Третього разу він зателефонував та повідомив, що з військової частини вже нікого не відпускають. Попросив привезти найнеобхідніше», – гірко мовить мати Павла.
Спочатку хлопець проходив «перепідготовку» на Сторожинецькому, потім – на Яворівському полігоні, що на Львівщині. За цей час декілька разів зміг навіть приїхати додому.
А якось зателефонував та повідомив, що його з хлопцями відправляють на Схід. Почувши ці слова, Тетяна Нілівна разом з чоловіком стривожилися не на жарт. Однак не дозволяли собі навіть помислу, що з їхнім сином, як і, зрештою, з його побратимами, може трапитися непоправне. «Щодня ми спілкувались. Павлик казав, щоб йому не телефонувати, і ми чекали дзвінка від нього. Вони ТАМ не мали змоги довго спілкуватися, аби телефонами не «наводити» на своє місцеперебування ворожих розвідників, отож ми просили сина казати всього два слова – «живий-здоровий». Але водночас із такими звісточками Конопльови дізналися, що їхній Павлик звільняв від терористів Слов`янськ, інші населені пункти.
«На початку липня ми відправили посилку. Син отримав її 12 липня, якраз на свій День Ангела – Петра і Павла. – Передали чоботи, куртку, солодощі, цигарки. Він зателефонував цього дня увечері. Дякував, розпитував про наше життя-буття, просив берегти себе. А ввечері 13-го липня ми чули його востаннє: «Ми під Слов`янськом, – звертаючись до батька, стривоженим голосом сказав Павлик, – і я уже додому не повернусь. Ми під «Градами». І все. Секунди — і все. О 21:20 розмова припинилась». Невдовзі родина дізналася, що це був дзвінок додому з перехрестя польової дороги поблизу Луганська. Загін вирушив на завдання до Луганського аеропорту і потрапив у засідку.
…Рідні намарне чекали від сина дзвінка. Потім телефонували самі – зв`язку не було. Думали, що просто там, де зараз Павло, немає належного покриття. Ось переїдуть бійці в інше місце – і вони чергового разу почують заповітне «живий-здоровий». Не судилося…
А потім додому до Конопльових почали телефонувати та приходити Павлові друзі: «Від Паші нічого не чути?» Дзвонила і якась дівчина – хтозна, може, це була його кохана, про яку юнак не встиг поговорити з батьками? Але від горя рідні люди самі не знали, як їм бути.
У відчаї пішли до військового комісара. Нічого не дізналися – того дня прийому не було. По мережі Інтернет відшукали буковинців, з якими Павло ТАМ був разом. Відгукнулася мати бійця Андрія Альошина з Чернівців, дружини Івана Діяконюка та Олександра Колотила зі Сторожинеччини. Відтоді вони вже разом писали до президента, міністра оборони, зверталися до волонтерів з проханням хоч щось прояснити про своїх рідних. Через тиждень стало відомо, що 13 липня колона, що мчала на підмогу до Луганського аеропорту, була обстріляна зі стрілецької зброї, гранатометів та зенітної установки. Двоє військових загинули.13 було поранено, а четверо пропали безвісти. Деякі хлопці встигли вистрибнути з машин, що вибухали, та врятуватися.
17-го липня на тому пекельному місці було знайдено останки кількох тіл. Але ніхто з рідних чотирьох буковинців не хотів вірити, що вони загинули. Може, поранені, може, потрапили в полон, вижили…
Час минав невблаганно. Аби пересвідчитися, кому належать останки, у батьків Павла Конопльова експерти тричі брали зразки ДНК.
Чергове запрошення до військкомату стало найстрашнішою подією у житті безмежно люблячих зниклого на той час сина батьків. «За результатами ДНК-експертизи – це ваш син», – виголосили військові жорстокий вердикт. – Останки наразі у Харкові. В морзі…»
Як і його загиблі побратими, Павло повертався на Буковину, до рідного міста над Прутом, скорботним «вантажем-200». 12 листопада 2014 року його поховали з усіма військовими почестями. У закритій домовині, що дає хоч найменшу, а все ж надію рідним, що хлопець ще може знайтися.
А тим часом вони постійно ходять на могилку. Не хочуть надовго залишати свого героя самого. Тетяна Нілівна запалює свічечку, подумки розмовляючи з Павлушею, зводить очі до неба. Вона благає Всевишнього дарувати її синові вічний спокій у Царстві Небесному. А якщо він живий, просить Господа дати їй хоча б найменшу можливість ще побачити своє дитя живим…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
