\”Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя\”

"Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя" Таким був життєвий дороговказ юного захисника рідної землі, вірного сина Буковини Кості Лук`янюка

Військовослужбовець військової служби за контрактом 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів) Костянтин Костянтинович Лук\’янюк народився 26 листопада 1993 року в смт Глибока Чернівецької області. Зростав разом зі старшою на рік сестрою Аліною. У 1999 році пішов до місцевої школи. Батьки хлопця були військовими, тож, здобувши загальну середню освіту, Костянтин не довго думав, куди податися далі – також вирішив присвятити себе військовій службі у Збройних Силах України, підписав контракт. Влітку 2014 року потрапив на Схід, у зону бойових дій з російськими найманцями. Загинув 17 серпня 2014 р. під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу бойової позиції підрозділу поблизу м. Лутугине Луганської області. Похований у селі Карапчів Глибоцького району, де мешкає бабуся по материній лінії. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

"Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя"

…Йому б, цьому симпатичному двадцятилітньому хлопчині, з молодечим завзяттям бігати зараз по дискотеках та закохуватися у чарівних красунь-буковиночок. І радіти кожному прийдешньому дню, поступово навчаючись життєвої мудрості. Натомість він склав свою голову, захищаючи свободу і незалежність кожного з нас від підступного ненависного ворога, що своїм брудним кованим чоботом уже встиг так гріховно осквернити святу нашу українську землю.
Костя з дитинства вирізнявся з-поміж ровесників – завдяки рідкісний аналітичний розум завжди видавався старшим. «Він змалку знав, чого хоче, і вже змалку знав, що обов`язково буде військовим», – пригадує його мати Ольга Іллівна.

"Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя"

До речі, ця тендітна жінка також присвятила себе військовій справі – служила на кордоні з сусідньою Румунією. Тому донька і син, розуміючи, що у матусі важлива робота, намагалися всіляко підтримати її. Костикові дуже подобалося її формене обмундирування, яке дуже личило жінці, і подумки він не раз приміряв військові строї на себе. А коли підріс, почав заводити серйозні розмови на кшталт того, що жінкам, мовляв, не місце на військовій службі. «Ось я стану справжнім офіцером, і ти гордитимешся мною», – пригадує пані Ольга синові слова.

Зараз вона картає себе за те, що через напружений графік роботи не могла приділяти дітям максимум уваги. Так само був зайнятий і чоловік, який, за її словами, навіть коли випадали вільні дні чи години, не особливо переймався долею власних нащадків та ще подеколи норовив образити дружину. Попри все, діти дуже любили матір, котра нікому і ніколи не скаржилася, не нарікала на життєві проблеми. Вона навчилася справлятися з ними самотужки і до цього привчала Алінку та Костика.

Отож коли мами не було вдома, саме сестричка вміло замінювала її хлопчикові. Дівчинка готувала їсти, прала, прасувала… А зовнішній вигляд для Кості завжди мав неабияке значення. З самого дитинства хлопець знав, що справжній чоловік завжди має бути охайним, і повсякчас слідував цьому правилу.
Костя мав небагато друзів. Але ті, з ким він дружив, були перевіреними та відданими – воістину справжніми. Бо хлопець вимогливо ставився не лише до себе, а й до оточуючих. І не терпів несправедливості. Коли одного разу, за словами Ольги Іллівни, вчителька незаслужено поставила синові погану оцінку, попросив перевести його до іншого закладу. І тут також проявив себе як непересічна особистість. Любив математику, але й історія ніколи не була для нього байдужою. Часто купував книги для поповнення власної бібліотеки. А щойно випадала нагода поїхати з мамою до Чернівців, вони обов`язково заходили до книжкових крамниць, щоб придбати нову літературу. Мати зазвичай цікавилася детективами, а Костик — книжками з військової справи, романами про війну. Важкі фоліанти з біографіями воєначальників були його настільними книгами. Він вивчав ці життєписи, шукав у діяльності видатних людей позитиви і негативи. До прикладу, чому той чи інший військовий керівник отримав під час бою поразку? Чи оминула б невдача військо, якби командувач не припустився тієї чи іншої помилки тощо. Тобто хлопець змалечку готував себе до служби. І що найстрашніше – до служби в умовах війни… Навіть пісні він слухав особливі – улюбленими виконавцями були гурт «Любе», Віктор Цой… Слова «Війна – справа молодих» він сприймав буквально…

Коли хлопчик навчався у восьмому класі, Ольга Іллівна наважилася на рішучий крок – подала документи на розлучення. Діти підтримали матір. А потім у родині з`явився чоловік, який виявляв насправді щирі почуття до їхньої матері. Для них він став найкращим другом, порадником і …батьком.
Костя не мав часу на кохання. Не заводив «легких романів», бо вважав, що для серйозних стосунків з дівчатами треба надійніше «стояти на ногах». Вітчим, також військовий, задля набуття хлопчиною певного досвіду за нагоди брав його з собою на роботу.

"Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя"

По закінченні школи юнак підписав контракт на службу в армії. Почалися військові будні. Вдома бував усе рідше і рідше.
Події кінця 2013 року зустрів з пересторогою, однак старався зайве не тривожити матір та сестру. Алінка саме зібралася заміж, тож мати з вітчимом виїхали за кордон, аби заробити грошей на весілля.

Але пані Ольга знала від доньки, що в Україні неспокійно, тож під час телефонних розмов щоразу намагалася застерегти сина від необачних вчинків, просила берегти себе. Перебуваючи в Ізраїлі, навідувалася до Стіни плачу та молилася, аби Бог допоміг та захистив Костика.
«Я приїхала додому в березні 2014-го, – пригадує Ольга Іллівна. – Зателефонувала – він був у Сумській області. Пізніше ж жодного разу навіть не натякнув, що перебуває на Сході, – постійно уникав прямих запитань – мовляв, не знає, де саме перебуває».

У червні гуляли сестрине весілля. Напередодні батьки казали синові, що спробують звернутися до командування, аби відпустило військового на декілька днів додому. Однак Костя не погодився: «Як я буду веселитися і наїдатися, коли хлопцям не вистачає навіть води?» (Пізніше родина дізналася, що Костя з побратимами пили воду з придорожніх калюж, а щоб не втратити свідомості від голоду, ловили та їли плазунів). Отож він зворушливо привітав рідну сестричку з видатною подією в житті через Інтернет.

"Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити, у неї має бути те, за що варто віддати життя"

Минуло півроку перебування Костика на Сході. Разом з іншими батьками Ольга Іллівна поїхала до Києва, аби випросити для хлопців ротацію. Тим більше, усі знали, що військові ТАМ не просто перебувають, захищаючи свою землю. Їх вбивають російські найманці, бо ж там ніяка не АТО, а справжня війна… А коли «вантажі-200» почали прибувати на Буковину, жінка зовсім втратила спокій.

Час від часу вона чула стривожений, що боляче краяв стомлене материнське серце, голос сина. Бачила погані сни, про які нікому, боячись, аби не здійснилися, не розповідала. Часто бігала до сусідки, син якої також воював на сході України, запитуючи про новини. Сина ж просила думати та чинити так, як підказує серце. У відповідь чула, що без хлопців він додому не повернеться. Тільки разом. До кінця… «Я горджуся тобою, сину, і твоїми побратимами, – казала вона. – Вірю у вас і обіцяю, коли ви приїдете, зустрічати вас у Яворові і кричати, аби всі генерали віддавали вам честь. Бо ви – Герої. Ви повернетеся…»

16-го серпня від Кості був останній дзвінок. Він ще говорив з вітчимом, і той просив телефонувати частіше. А потім дзвінки припинилися. Їх не було 17, 18, 19, 20-го серпня…

Двадцять першого Ольга чергового разу побігла до сусідки запитати, чи, бува, не телефонував її Сергій, бо чомусь немає дзвінка від Кості. «Костя є в списках загиблих», – почула у відповідь. Це повідомлення вирвало з її грудей відчайдушний зойк: «Не може бути! Ні! Це неправда!». Мчала додому. Падала долу, вклякала на коліна і молилася. Не все виходило – перед очима постійно з`являлася чорна стрічка: «Лук`янюк Костянтин Костянтинович…загинув…17-го серпня». Мати перебирала у голові розмови з сином, намагалася пригадати останні слова… Як це – загинув сімнадцятого?! Чому ніхто не повідомив? Адже у Костика на грудях було аж два «фірмових» жетони військового!

Телефонувала чоловікові, доньці, зятю. Ті – військовим. Ніхто нічого не знав, а тіло сина тим часом впродовж 3-х днів перебувало у Харківському морзі. З іменними жетонами…

…Костика з Харкова забирав вітчим Валерій. Впізнав понівечене тіло за татуюванням – на лівій руці виднілося зображення хреста святого Костянтина – борця за справедливість. Ольга погано пам`ятає, як зустріла «вантаж-200». Одразу забрала його додому у Вадул-Сірет. Згодом стали відомі обставини загибелі сина – це був артилерійський обстріл військової позиції поблизу Лутугиного на Луганщині. Їх було п`ятеро, хто щойно піднявся з підземелля. Вдарили «Гради». Троє бійців загинуло, двоє вижили. Одного з них Костя закрив своїм тілом…

Поховали юного бійця у селі Карапчів, на батьківщині матері, 24-го серпня 2014 року. У День Незалежності України, що дуже символічно. Бо саме її, незалежність, він відвойовував там, на далекому буремному Сході.

…Мати часто просить пробачення, що не вберегла, не зуміла захистити свою кровиночку. І бачить сина у снах. Якось він навіть оповідав їй, як боляче били «Гради», як вони впали, мов билинки, підкошені смертоносним ворожим вогнем. Жінка мовчки – бо що тепер слова – схиляє у скорботі голову. Щиро молиться та просить, аби Господь тримав її Костика біля себе.
Наталія БРЯНСЬКА

peredplata