Солдат Володимир Бузенко народився 28 липня 1988 року у с. Великий Кучурів Сторожинецького району у багатодітній родині. Батьки ще виховували двох старших Володиних сестричок та молодшого брата. Навчався у Великокучурівській школі І-ІІІ ступенів, по закінченні якої вступив до професійно-технічного училища. Там здобув фах автомеханіка. У 2006 році був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Служив у Львові в аеромобільних військах.
Після служби працював у приватних структурах з ремонту автомобілів. У 2010 році громада рідного села обрала Володимира Бузенка своїм депутатом. У зв’язку з військовими діями на сході України у серпні 2014 року за повісткою знову потрапив до війська. Служив у 80-й аеромобільній бригаді, згодом переведений у 122-й окремий аеромобільний батальйон 81-ї десантно-штурмової бригади. Захищав Донецький аеропорт. Загинув 20 січня 2015-го року. Впродовж тривалого часу значився як зниклий безвісти. Ідентифікований за результатами ДНК-експертизи. Похований на кладовищі у рідному селі, поруч з могилою батька, який, тяжко переживаючи за сина, не дожив до його похорону і помер від серцевого нападу. Наразі готуються документи для представлення кіборга до державної нагороди.
… Володя був третьою дитиною у великій дружній родині Петра Тодоровича та Марії Георгіївни Бузенків. Ріс разом зі старшими сестричками Оксаною, Олею та молодшим братиком Костею. Діти завжди були доглянутими, ввічливими. Мати присвятила себе їх вихованню, прищеплюючи найважливіші людські чесноти. Вчила поважати людей, бути вимогливими до себе та оточуючих, принциповими, слухняними, добрими. А ще – великими правдолюбами. У родині панували довірливі стосунки, в ній не було місця найменшому обману. Слово батька чи матері для Володі, як і для його братика та сестричок, було законом, не дотриматися якого права ніхто не мав. Велика увага приділялася й зовнішності членів сім’ї, тому змалечку і дівчатка, й хлопчики скрупульозно стежили за собою та завше мали охайний вигляд. «Володя змалку був дуже акуратним та таким кумедним – мав гарні кучері, які нам навіть шкода було зістригати, і рівні-рівні ноги. Всі жартували, що в майбутньому він може навіть займатися балетом…», – пригадує Марія Георгіївна.
Непомітно спливали шкільні роки. Діти Бузенків змалку були привчені до самостійності, й зазвичай ніхто нікого не будив уранці, не нагадував, що потрібно йти на заняття. Володимир найбільше дружив з рідною сестрою Олею і двоюрідним братом Павлом, з яким вони навіть були однокласниками. У школі вчився добре, хоча відмінником не був. Найбільше хлопчику подобалися точні предмети, математика та фізика зокрема.
Ще зі шкільних років полюбив техніку. Разом з друзями розбирали-збирали, ремонтували мотоцикли та легковики. Тож не дивно, що після здобуття середньої освіти юнак одразу вступив до професійного училища, аби здобути фах автомеханіка.
А потім була строкова служба у Збройних Силах України. Обов’язок перед Батьківщиною, якій щиро присягав на вірність, Володя виконував на Львівщині у десантних військах.
До рідного дому з армії хлопець повернувся ще серйознішим, стриманішим і…зовсім дорослим. Разом з друзями пішов працювати, аби менше залежати від батьків та самотужки заробляти на прожиття. Вродливий юнак постійно був об’єктом дівочих мрій і сподівань. Красуні вилися довкола, неначе бджілки біля медоносів. Пригадуючи, що до сина додому часто приходили дівчата, мати ледь помітно посміхається: значить, її Володя заслужив таку прихильність… І прихильними до молодого чоловіка були не лише його ровесники. Помітивши позитивні риси характеру, організаторські здібності, вміння відстоювати порушені права, у 2010 році великокучурівська громада віддала свої голоси за 22-літнього Володимира Бузенка, обравши його депутатом сільської ради. З того часу односельці з ним постійно радилися, просили допомоги у вирішенні злободенних питань.
…Події у столичному Києві кінця 2013 року хлопець, як і всі свідомі українці, зустрів з пересторогою: хіба можна в демократичному суспільстві зі зброєю в руках розганяти мирні протести? Він розумів, що далі так бути не може, потрібні негайні зміни. Але ніяк не сподівався, що, добиваючись цих змін, Україна може втратити Крим та що «північний брат» посміє ступити на донецьку і луганську землю.
Коли в країні почалася мобілізація, Володя не ховався за кордоном чи деінде, хоча можливість така була. У серпні цей процес «наздогнав» і його. І щойно до сільради надійшла повістка, наступного ж дня юнак з’явився до військового комісара.
Його відправили до Львова. Там разом з побратимами відточував на полігоні військову майстерність. А потім хлопців відправили на Схід, у Костянтинівку, де вони впродовж тривалого часу тримали оборону. Військовий постійно заспокоював рідних, які дуже за нього хвилювалися, і часто телефонував додому. Подробиць служби не розповідав, посилаючись на військову таємницю. Нічого ніколи не просив, не скаржився на нелегкі будні в умовах справжньої жахливої війни.
«У листопаді 2014-го сина перевели до 122-го аеромобільного батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади, а 6 січня 2015-го року вони зайшли до Донецького аеропорту, – розповідає Марія Георгіївна. – Страшно й згадувати розповіді бойових побратимів про те, яке пекло там було… Як «кіборгів» зусібіч оточили вороги. Залишившись без засобів для існування та ведення бою, вони мужньо тримали оборону…»
Дізнавшись з новин, що справи кепські, Оля зателефонувала спочатку Володі, а згодом матері: «Моліться, мамо, їх оточили чеченці». Ворог, підступаючи все ближче, закидав вибухівкою будівлю аеропорту, перетворюючи її у кам`яну руїну-пастку, знавісніло кричав: «Виходітє, хохли, будєм вас рєзать…»
Дух війни, де був Володимир, заполонив і його домівку. Рідним не хотілося ні їсти, ні пити. І сестри, і стомлена постійною тривого за сина мати безупину читали псалми та акафести – до Святого Георгія, до Миколая, Міни. Молитви тривалий час допомагали її синові та його побратимам вижити. Але важкі конструкції, пошкоджені вибухівкою, часто обвалювалися, заживо ховаючи під своєю вагою бійців-захисників. 19 чи 20 січня Володя виніс з-під завалів свого командира роти, а потім повернувся рятувати інших побратимів. На руїнах кіборгам доводилося навіть битися врукопашну.
…Останнього разу рідні розмовляли з Володимиром на Водохреща. Він вийшов на зв’язок з нового терміналу Донецького аеропорту вранці 19 січня. Мати трохи заспокоїлася: слава Богу, живий. Але тривога відступила ненадовго. Обідньої пори того ж дня трапився масштабний обвал. Зв’язок із сином припинився…
Вони зверталися до військових, до СБУ, міліції. Сподівалися, що Володя, ймовірно, потрапив у полон і невдовзі повернеться. Його офіційно визнали зниклим безвісти, впродовж півроку три вли пошуки. У батька та матері брали зразки для ДНК- експертизи. Тим часом фрагменти тіл загиблих військових побратими знайшли і у терміналі, де тримав оборону Володя.
У Запоріжжі було проведено експертизу, збіг склав 99,98%. Батько та мати, не повіривши цим результатам, за власні кошти замовили ще одну експертизу в Дніпропетровську. «Я хотіла знати, кого насправді ховаю, щоб біля мене була саме моя дитина, – пояснює Марія Георгіївна. – А відповідь виявилася ідентичною…» Володимира Бузенка визнали загиблим на офіційному рівні.
У червні труну з фрагментами тіла рідні привезли до бюро судово-медичної експертизи в Чернівці. Але поховати Героя не могли. У військовій частині, де служив кіборг, він ще значився безвісти зниклим… Лише за кілька місяців родина змогла отримати свідоцтво про загибель Володі з гербовою печаткою. Тяганина та невизначеність, туга за сином звели в домовину молодого ще батька славного кіборга: Петро Тодорович помер …….. (число) від серцевого нападу.
Нині на сільському цвинтарі вони покояться поруч: Батько і його Син-герой. Вітер розвіває полотнище Прапора. На могилках квіти, вінки і свічі, що не гаснуть з моменту поховання цих двох рідних людей.
Вдома не згасає лампадка біля портрета сина Марії Георгіївни. Сина великої, незалежно-залежної, зболеної України. Вона, як і згорьована ненька Володі, вочевидь не йме віри, що сини не повернуться. І чекає, чекає…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
