Сержант 24-ї аеромобільної бригади, командир бойової машини радіоцентру польового вузла зв’язку штабного батальйону Олександр Олександрович Паламар народився 15 вересня 1991 року в смт. Кельменці. У 1998 році хлопчик пішов до першого класу місцевої ЗОШ І-ІІІ ступенів і навчався там включно до 9 класу.
Після здобуття базової середньої освіти вступив до професійно-технічного училища і став навчатися на тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва.
Строкову службу в лавах Збройних Сил України проходив у Яворові Львівської області, був військовим зв’язківцем. Події, під час яких було анексовано український Крим, а згодом і вторгнення російських найманців на Луганщину та Донеччину, зустрів, продовжуючи військову службу за контрактом. На Схід, у горнило бойових дій, потрапив у червні 2014-го року. Загинув 8-го серпня цього ж року. Похований у рідних Кельменцях на місцевому кладовищі. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня та відзнакою Міністерства оборони України (посмертно).
У школі та професійно-технічному училищі, де навчався Сашко, на його честь встановлено меморіальні дошки. Наразі родина порушила клопотання про присвоєння одній з вулиць райцентру Кельменці імені свого славного Героя.
Олександр Олександрович Паламар – ровесник незалежності України. Він народився погожого осіннього вересневого дня. А оскільки батьки вже виховували 11-місячну доньку Світланку, синочок став для родини справжнім подарунком долі. Обоє дітей росли дружними і дуже поважали одне одного та батьків. З малих років почали відвідувати дитсадочок, бо тато й мама працювали, а бабусі теж були зайняті. Спокійному та урівноваженому Сашкові іноді доводилося поступатися більш настирливій та трохи старшій сестрі. Однак тривало це не завше: коли хлопчик підріс, почав диктувати Світланці власні правила співжиття.
Вдосконалюючись, залюбки займався спортом, улюбленим його видом стала боротьба. Їздив на змагання та навіть виборов одного разу призове місце. У школі хлопець вчився не вельми старанно, але й задніх ніколи не пас. Після уроків часто допомагав удома по господарству, та й на городі з мамою доводилося часто поратися. Жодним зі шкільних предметів особливо не захоплювався, проявляючи змалечку величезний інтерес до різної техніки. Хлопчина з такою цікавістю бавився з «трансформерами», що навіть батько Олександр Васильович почасти не міг втриматися від спокуси перетворення цієї пізнавальної іграшки. Саме тому, не роздумуючи, юнак визначився і з майбутньою професією – вступив до ПТУ, аби здобути фах тракториста, адже був певен, що земля потребує молодих і вправних господарів.
Проте попрацювати на землі одразу після здобуття спеціальності Олександр не встиг – призвали на строкову службу до Збройних Сил. Декілька місяців Сашко навчався – звикав до військових буднів у Кам’янці-Подільському, там отримав звання молодшого сержанта та закінчив курси електриків. Невдовзі його разом з товаришами по службі відправили до Яворова на Львівщину, де хлопець проходив шлях військового зв’язківця.
Відслуживши півтора року, Сашко повернувся додому. Дорослішим і змужнілим. І помітно серйознішим. Військова справа захопила молодого кельменчанина, і він, порадившись з родиною, вирішив продовжити службу та підписав контракт терміном на 5 років. Районний військовий комісар посприяв, аби молодого «дембеля» взяли на роботу до обласного військкомату. Так він став дизелістом, до обов’язків якого входило підключення додаткового джерела постачання електроенергії, коли з якоїсь причини зникав струм. У підпорядкуванні досить молодого хлопця працювало кілька людей, але він був таким вправним наставником, що ніхто не мав найменшого приводу бодай із чимсь не погодитися.
«Він рідко бував удома, – пригадує мати хлопця Наталія Василівна. – часто залишався на роботі, аби вихідний отримали насамперед друзі, котрі вже мали свої сім’ї, дітей». Своїми ж справами, в тому числі й «сердечними», молодий військовий мало ділився з родиною. Попри це, всі знали, що їхній Сашко закоханий у дівчину з сусіднього села. І познайомилися вони, коли Віка навчалася у Чернівцях…
З плином часу нагрянуло скорочення у Збройних Силах. Сашко перевівся до 300-го полку, що дислокувався у Чернівцях. Оскільки він служив на території області, мати мала змогу хоч іноді передавати синові його улюблені смаколики. Найчастіше хлопець просив спекти піцу та приготувати вареники зі сметаною. І з вдячністю потім телефонував додому й казав, що смачні домашні харчі вдалося поїсти ще теплими…
А коли розпочалося розформування полку, юнак попросився до Яворова, де раніше проходив строкову службу.
… Як син потрапив на Схід (а сталося це у червні 2014-го), ні Олександр Васильович, ні Наталія Василівна, ані старша донька Паламарів Світлана достеменно не знали. Хлопець і до цього не особливо спілкувався з рідними стосовно початку і ходу там бойових дій, аби вони не хвилювалися. Він до щему в серці любив татуся, матусю та сестричку, заспокоював їх і пояснював у коротких телефонних розмовах, що йому з побратимами лише трохи треба тут відслужити, аби отримати документ учасника бойових дій. І тоді він матиме добру зарплату, привілеї і статус… Не розповідав, чим конкретно займається. Не просив у рідних нового обмундирування, передач-посилок. А коли Наталія Василівна висловлювала своє занепокоєння, знаючи, що військові ТАМ гинуть, Сашко запевняв, що служить біля командирів. Вони ж перебувають у безпеці, а отже, нічого поганого не трапиться і з ним.
28-го липня 2014-го року, коли в селі відзначали свято, батьки зателефонували Сашкові, аби запитати, як у нього справи, яка там погода, бо тут, на Кельменеччині, град пішов таким шквалом… Військовий тоді попросив дати слухавку батькові й уперше за весь період служби сказав: «А у нас тут інший «Град», тату…» Олександр Васильович чітко почув страшні звуки залпів та пострілів. Почув голос війни… Непередбачуваної, жорстокої. І з жахом уявив, у якому пеклі може перебувати зараз його любий син.
Згадалося, що він вже чув про Щастя, Іловайськ… Про те, як військові, аби хоч якось протриматися, зливали пальне з підбитих бойових машин, про те, як наражали себе на смертельну небезпеку, збираючи довкола розкидані після боїв гранати…
Син служив на Луганщині. Того дня, 28-го липня, він попередив, аби йому не телефонували, бо вони з побратимами виїжджають на зачистку «сепарів» до Донецької області. Тоді рідні чули голос свого Саші востаннє.
Далі дзвінки припинилися. Як не намагалися батьки та сестра зв’язатися з Олександром, їхній абонент був поза зоною досяжності. Це тривало кілька днів. Відчуваючи незрозумілу тривогу, пані Наталя так часто телефонувала синові, що цього дня телефон раптом… задзвонив з його номера. Але зі слухавки чомусь долинув голос не її Сашка. Жінка, з усіх сил долаючи хвилювання та нестерпний біль, який раптом чомусь пронизав усе її тіло, до кінця навіть не усвідомлюючи, що відбувається, рішуче наказала, аби господар того голосу віддав слухавку синові…«ВИ – мати? – почулося у відповідь. – То чому не приїжджаєте забрати тіло свого сина? Його вбили, він вже майже тиждень лежить у морзі в Маріуполі. Я – працівник моргу…»
Як вона встояла на ногах від тих страшних слів, жінка зараз вже не пам’ятає. Покликала чоловіка, бо здавалося, що весь світ звалився на неї таким непомірно важким вантажем, який втримати несила.
Поїхали до військкомату. Там ніхто нічого не знав(?!). Зажевріла було надія, що найжахливіше для них повідомлення – то якась безглузда помилка. Бо ж їхній син постійно стверджував, що він перебуває у безпеці!
Однак кілька телефонних дзвінків – до обласного військкомату та до Яворова, звідки йшов на війну Олександр, обнадійливі сумніви жорстоко розвіяли: вони таки втратили свою дитину. То чому про це ніхто не повідомив одразу? Адже Сашко мав при собі всі необхідні документи…
За півтори доби тіло славного Сина Буковини, їхнього Сина скорботним «вантажем-200» доправили на малу батьківщину. Від побратимів батьки дізналися, що він загинув 8-го серпня. Бійці потрапили у засідку, було багато «300-их». Саша почув стогони одного з друзів, підійшов і підняв його, пораненого, на руки, аби допомогти та врятувати. У ту ж мить хлопця вразила куля ворожого снайпера. Пострілом у скроню цей нелюд забрав життя молодого захисника рідної української землі.
…Батько й мати попросили присутніх військових та працівників судово-медичної експертизи відкрити домовину. Вони ледь впізнали сина за особливою прикметою. У його скроні зловісно зяяв (чорнів) отвір від ворожої кулі.
Поховали славного Героя 13 серпня у рідних Кельменцях з усіма військовими почестями. Спілкуючись з побратимами, мати і батько Сашка Паламаря дізналися багато такого, чого раніше не відали. Складалося враження, що його і друзів по службі спеціально кидали у «точки», які не залишали шансів на повернення. Бо ці молоді військові надто багато знали і розуміли…
Зараз на могилі Олександра встановлено пам’ятник у повний зріст. Тож коли рідні приходять провідати його могилу, здалеку бачать, як син посміхається, наче радіючи зустрічі з ними. Мати щиро молиться за нього Богу та розповідає, як тужать всі вони за ним. І як одна половинка її вірить, що поховала сина, а інша продовжує його чекати…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
