Він не хотів, аби його дітям нав`язували чужу мову…

Він не хотів, аби його дітям нав`язували чужу мову…Cтарший солдат 25-ї повітряно-десантної бригади Сухопутних військ Збройних сил України Олександр Валентинович Гарбуз народився 10 серпня 1987 року в селі Путрине Кельменецького району. Закінчив початкову школу в рідному селі, продовжив навчання у Лівинецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Здобувши базову середню освіту, вирішив вступати до Кельменецького професійно-технічного училища. У цьому навчальному закладі Олександр отримав диплом кухаря-кондитера та паралельно закінчив автомобільну школу, успішно склавши іспити на водіння автотранспортом категорій «В», «С». Одружився. Проживав у Чернівцях та Путриному. Згодом переїхав на батьківщину своєї матері в село Анадоли Хотинського району, аби доглядати стареньку бабусю. Виховував трьох дітей – двох синочків та донечку. Працював директором підприємства «Люкс-таксі».

На Схід пішов добровольцем весною 2014 року. Воював у складі 25 повітряно-десантної бригади. Загинув 22 січня 2015 року поблизу Авдіївки Донецької області, неподалік Донецького аеропорту, від кулі ворожого снайпера. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). У Путринецькій початковій школі, де навчався Олександр, встановлено меморіальну дошку на його честь.

У родині колгоспників Валентина Івановича та Зінаїди Іванівни Сашко був третім сином. Батько ще з юності мріяв мати багато дітей, тож надзвичайно пишався хлопцями – мовляв, буде і підмога в житті, і належний догляд у старості. Та й різниця у віці у синів була невеличкою – як за замовленням – 2 з половиною роки. Тому всі три «козаки» дружили між собою, разом гралися та займалися спортом. Разом відвідували дитячі ясла та майже одночасно навчалися у школі.

Оскільки у рідному селі школа тільки початкова, продовжити навчання довелося в сусідніх Лівинцях. Хлопці змалку привчилися прибирати, доглядати худобу, обробляти город, ніколи не намагалися ухилитися від роботи по господарству та завше сумлінно виконували вказівки батька й матері. У родині діяв чіткий принцип: «сказано – зроблено». За словами батька Валентина Івановича, Сашко був чи не найспокійнішим серед синів. І з дитинства був чесним, із загостреним почуттям справедливості. Мав багато друзів, причому, не лише серед хлопців, а й серед дівчат. У підлітковому юнак часто приводив цілі гурти товаришів додому, де молоді люди компанією подовгу спілкувались та слухали музику. Ця традиція збереглася й коли Олександр навчався у Кельменецькому ПТУ, яке жартівливо називав «бурсою». Але ніколи ні батько Валентин Іванович, ні мати Зінаїда Іванівна не виказували з цього приводу невдоволення: краще нехай вони будуть вдома, ніж десь… «Син змалку проявляв фанатичну цікавість до техніки: любив велосипеди, мопеди, машини, – пригадує батько. – Тому, навчаючись у ПТУ, одночасно закінчив і автомобільну школу та отримав права водія транспортних засобів категорій «В» та «С».

Коли Сашкові було 14 років, мати виїхала на заробітки за кордон. Тож відтоді Валентин Іванович став хлопцям, а надто наймолодшому, і за тата, і за неньку. На той час чоловік вже працював провідником вагонного депо, і, звісно, за робочим графіком їздив до Чернівців на роботу. При цьому йому доводилося виконувати вдома і свою, і всю «жіночу» роботу: варити їсти, прати, прибирати, пришивати ґудзики. Навіть коли син замовляв, до прикладу, вареники з сиром, люблячий татусь ніколи не відмовляв йому і готував їх.

Студентські роки промайнули швидко. Сашка призвали на строкову військову службу до Збройних Сил України. Спочатку юнак служив на Львівщині, у Стрию, а потім – у Мукачевому на Закарпатті. Встиг застосувати і здобуті за освітою знання (був військовим кухарем), і практичні навички водія, сівши за кермо службової командирської автівки.

Час служби в армії загартував Олександра. І фізично, і морально. Відбувши після служби в запас, він організував власну справу – службу таксі. Намагався сам і вимагав від підлеглих бути справедливими та толерантними до людей, якісно надавати послуги з пасажирських перевезень.

А невдовзі до вродливого юнака прийшло кохання і він вирішив одружитися. На радість молодим батькам, з’явилися на світ два синочки. Родина спочатку мешкала у Чернівцях, згодом переїхала до батька в Путрине. Коли ж занедужала Сашкова бабуся по материній лінії на Хотинщині, йому довелося переїхати до Анадолів її доглядати. Можливо, так розпорядився Всевишній, але молода сім`я не витримала життєвих випробувань та розпалася. У Анадолах вродливий та працьовитий Саша не довго був самотнім. Він зійшовся з дівчиною, яка невдовзі народила йому крихітку-донечку Софійку.

А далі був Майдан. Смерті ні в чому не винних людей. Небесна Сотня. Анексія Криму. Референдум. Біженці, що боялися військових заворушень. І початок військових дій на українському Сході, який боляче відізвався у душі та серці Сашка. І в березні 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Дізнавшись про це, батько ледь не втратив дар мови: «Саша, у тебе ж троє дітей…» – «А саме тому і йду, аби моїх дітей ніхто не посмів змусити розмовляти чужою мовою. І щоб ворожі танки ніколи не стояли у нас під вікнами…», – так, за словами пана Валентина, відповів його наймолодший, але на той час вже зовсім дорослий та самостійний син…

Він не хотів, аби його дітям нав`язували чужу мову…

Спочатку він проходив навчання у Білій Церкві, служив у військах ППО. Потрапивши на початку літа 2014 на Схід, впродовж тривалого часу возив у зону боїв боєприпаси з військових складів. Кілька разів був поранений, тричі приїжджав додому на реабілітацію. У короткі періоди розмов з рідними як у телефонних розмовах з фронту, так і перебуваючи вдома, про війну не говорив нічого. Щоправда, якось розповів про те, як вони з побратимами побили знавіснілих «бабаїв». Батько каже, що син був таким патріотом, що умовляти його залишитись вдома було безнадійною справою. А міг би залишитися, бо ж на утриманні мав аж трьох малолітніх нащадків…

Він не хотів, аби його дітям нав`язували чужу мову…

…Востаннє Валентин Іванович розмовляв із Сашком по телефону 16 січня 2015 року. Тоді вже молодий військовий служив у 25-й повітряно-десантній бригаді. Відповідаючи на запитання, чим він з побратимами займається, коротко відповів, що всі готуються до бою. Будучи на той час кулеметником, похвалився, що начистив зброю аж до блиску. А ще, аби применшити хвилювання рідних та відволікти їхню увагу від тривожних тем, повідомив, що їм видали нову термобілизну. На Донеччині тоді випав сніг, було пронизливо вогко і холодно. Пізніше простелилися густі тумани, і через погану видимість багато наших хлопців потрапили в полон до ворога… Розмова тривала довго – Саша витратив весь свій особистий час. Надалі просив його не турбувати – мовляв, сам зателефонує, щойно випаде нагода.

Але дзвінка більше не було. Коли 23 січня Валентин Іванович їхав зі зміни додому, йому зателефонувала сестра з Путриного: «Чула, що когось вже везуть в Дарабани (попередня назва Анадолів, – авт.), не знаю кого». Серце чоловіка шалено забилося. Одразу ж поїхав до військового комісара в Хотин. Почуте «зник безвісти» ошелешило, але давало бодай невеличку, та все ж надію, що син живий. Що знайдеться обов`язково. Бо ж на нього чекають. Найперше – його синочки та донечка. І вся велика родина з Кельменецького й Хотинського районів.

Дні пролітали з шаленою швидкістю. Кожна звісточка для батька і рідних була надважливою, але нового – нічого. А 27 січня 2015 року у нього знову задзвонив телефон. «Є «похоронка». «Це точно?» – перепитав, не чуючи власного голосу, чоловік.
Коли ж побачив біля свого будинку двох працівників з військкомату, все зрозумів: Саші нема.

29 січня Валентин Іванович, заледве взявши себе в руки, поїхав до Дніпропетровська на впізнання. Дорогою чоловік в душі просив Господа, аби це було помилкою. Але… Натомість його вразила правда – страшна, болюча і підступна. Це справді був його Сашко… Ворожий снайпер влучив хлопцеві у сонну артерію, смерть виявилася миттєвою.

Згодом рідні дізналися подробиці загибелі Олександра. Тоді вони з побратимами витісняли «сепарів» біля Авдіївки, поспішаючи на підмогу бійцям до аеропорту. Зав`язався бій, Саша отримав багато поранень. Від сильного крововиливу він помер на місці…

Наступного дня машиною, яку виділили з області, у супроводі фельдшера та сільського голови Анадолів, останнього місця проживання Олександра, батько «вантажем-200» доправляв його тіло додому. Почесний караул, море вінків, квітів. Люди з усього села, а також навколишніх населених пунктів прийшли провести Героя-земляка в останню дорогу. Приїхали військові побратими, друзі. Багато добрих слів почули про Сашу рідні та знайомі.

…Поховали Олександра на сільському цвинтарі в Анадолах. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» 3-го ступеня. А на рідній школі у Путриному встановлено меморіальну дошку на честь колишнього учня, який віддав своє молоде життя за Україну.

Осиротіла родина молиться за Героя. Всі, хто його знав і любив, упевнені, що відтепер їхній Сашко житиме у своїх дітях, які, сподіваються, любитимуть свою землю так віддано, як любив її ВІН.
Наталія БРЯНСЬКА