Сержант 3-ї роти 1-го аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир) Василь Миколайович Миханюк народився 20 січня 1968 року в селі Рідківці Новоселицького району в дружній багатодітній родині. Батьки виховували сімох дітей – п`ятьох синів та двох донечок. Навчався у Рідківській середній школі. У 1984 році був призваний на строкову військову службу. Після демобілізації впродовж кількох років працював в управлінні внутрішніх справ. Згодом вирішив займатися бізнесом та часто виїжджав на заробітки за кордон. У січні 2015 року пішов боронити Україну від російських терористів.
Загинув 5 травня цього ж року поблизу Авдіївки, що на Донеччині, під час переміщення особового складу на БТРі (бойова машина підірвалася на фугасі). Із екіпажу БТРа вижив лише один боєць. Похований Герой на кладовищі в рідних Рідківцях. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно)
Цей хлопець народився у Різдвяні свята, тож сам Всевишній підібрав йому ім`я – Василь. Але в родині Ванди Миханюк та Миколи Кошмана Василем звали старшого сина, тому батьки вирішили третю дитину називати Іваном. Тож ріс Василь (Іван) Миханюк у великій селянській родині зі старшими Василем і Світланою та молодшими Віталієм, Валентиною, Григорієм, Валентином. Всі діти родини Миханюк були дуже дружними й любили один одного. Ваня постійно тягнувся за старшим братом і сестрою й допомагав молодшеньким. «Він усе вмів робити, – розповідає про нього брат Григорій. – Робота біля хати, худоба, птиця, город… Настанови батька-матері сприймав належно і ніколи нічому не противився…». Його молодших братів ніхто не ображав, бо всі знали: справу матимуть з Іваном.
У школі хлопець мав стільки друзів, що навіть не встигав усім приділити увагу. Із задоволенням брав участь в позакласних заходах, де проявляв себе як талановита особистість. А ще захоплювався малюванням. Художні роботи хлопця високо оцінювали не лише члени його родини, а й односельці.
Велике значення Іван приділяв спорту. З дитячих років наполегливо тренувався, загартовуючись та вдосконалюючи фізичну форму. Однолітки інколи навіть не розуміли його, коли у морози, роздягнений до нижньої білизни, хлопець з розгону стрибав у кучугури снігу чи обливався крижаною холоднющою водою.
А потім до родини прийшла біда. Не витримавши тяжкої хвороби, пішов з життя невтомний трудівник, глава великої родини, їхній батько. 15-річний Іван, як і всі його брати та сестри, тяжко переживав втрату рідної людини. З тих пір на нього лягла ще більша відповідальність – тепер вже і за матусю, що залишилася вдовою, і за молодших братів та сестер.
Після закінчення школи хлопця призвали на строкову військову службу. Служив у повітряно-десантних військах у Німеччині. Майже тридцять спусків з парашутом здійснив молодий десантник з Буковини Василь Миханюк. До рідних Рідківців юнак повернувся зовсім дорослим. Зважаючи на відмінну фізичну форму та спортивні досягнення, його запросили працювати до органів внутрішніх справ. Робота подобалася, однак розпочалися складні 90-і, коли зарплатню або подовгу затримували, або видавали замість неї горілку, тому Іван прийняв радикальне для себе рішення звільнитися з міліції. Зайнявся підприємницькою діяльністю, а коли й тут не отримав бажаного результату, поїхав за кордон на заробітки.
У 1999 році молодий чоловік одружився, переїхавши жити до Чернівців. Згодом дружина подарувала йому чудову маленьку донечку, дуже схожу на татуся, яку він назвав Ангелінкою. З її появою у Івана з`явився новий стимул трудитися, лише б родина була усім забезпеченою, і він з іще більшим завзяттям взявся їздити на заробітки за кордон. Та сподівання молодого чоловіка на міцну родину не витримали випробування часом і сім`я розпалася. Ангелінка ж надалі залишалася для Івана невичерпною оазою щастя, і кожна зустріч дитини з батьком завше перетворювалася у справжнє свято.
«Для мене саме батько був і другом, і порадником, і вихователем водночас, – пригадує нині вже першокурсниця медичного коледжу Ангеліна Миханюк. – З дитинства він скрізь мене водив, допомагав вчити уроки, коли я навчалася у школі, терпляче ставився до численних дитячих забаганок. А як смачно готував – пальчики оближеш!»
У кінці 2013 року в столиці повстав Майдан, і Іван, який з ранніх років мав загострене почуття справедливості, не залишився осторонь важливих для країни подій. Разом з однодумцями їздив до Києва, аби підтримати народний спротив ненависному режиму Януковича та скинути його. На дзвінки, тривожні благання рідних та доньки-школярки, аби повертався додому, відповідав, хоча це й не було правдою, що він перебуває у безпеці.
А коли Майдан розійшовся й невдовзі розпочалися тривожні події на Сході країни, попросився добровольцем у зону бойових дій. Всі вже знали про Кримський псевдореферендум, нахабну анексію півострова, про початок воєнних дій на Донбасі. «Не можу чекати, – сказав Іван рідним. – Мушу їхати…». І на початку 2015 року таки випросив у воєнкома повістку.
На той час він вже переїхав жити до матері, і аби вона не хвилювалася, просив братів не повідомляти їй про своє рішення. Тож ненька знала, що син чергового разу поїхав «на роботу». А «робота» Івана привела його на військові навчання. Спочатку – на Яворівський полігон, згодом – до Житомира. Звідти у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади Василь (Іван) Миханюк потрапив на буремний Схід.
Додому телефонував рідко. Частіше зв`язувалася з ним донечка Ангелінка та брати. Просив не тривожитися за нього і берегти матір. Братові Григорію лише якось зізнався, що він на війні. Коли той почув по телефону постріли, по-справжньому злякався за нього. Минали дні, місяці. Ваня казав, що ось-ось має приїхати додому на ротацію. Тим більше, що у родині готувалися до весілля – заміж виходила Іванова племінниця.
4 травня 2015 року брат Григорій чув голос Івана востаннє. «Я хочу будувати хату, Гріша, коли повернуся. З мансардою. Допоможеш?»
Добре розуміючись у будівельній справі, брат, звісно, підтримав та заохотив Івана: «Аякже, зберемося разом, все зробимо. Родина у нас велика – буде тобі і хата, й мансарда».
5 травня після уроків зателефонувала батькові донечка. Вони довго спілкувалися – Іван наказував дівчинці, яку запросили бути на весіллі дружкою, щоб вона гарно вдяглася, купила хороший подарунок, квіти і щоб обов`язково сфотографувалася з молодятами. Бо, мовляв, якщо він не зможе приїхати, то хоче, аби донечка вислала йому на телефон весільні фото, на яких обов*язково була б і вона.. Адже він дуже скучив за донею і хоче її побачити… Дівчина здивувалася – вона ж чекала батька додому!
Наступного дня татків телефон задзвонив знову. Ангелінка зраділа, а почувши незнайомий голос, неабияк стривожилася. Якийсь чоловік питав її, чи знає вона Миханюка Василя, хто вона йому, коли він народився… Дівчина підняла на ноги ледь не всю школу – тут щось не те, чому у неї випитують про тата? Вона боїться! Чому і як телефон її найріднішої у цілім світі людини опинився в чужих руках? А може, це «сепари»? Найперше зійшлися на думці, що телефон Іван загубив. Ангеліна знала – цього не може бути.
Серденько дівчинки шалено билося – вона відчувала: усе неспроста, з її татом щось трапилося. А коли зателефонувала з Рідківців тітка й сказала, що за нею заїдуть та заберуть в село, з очей ринули рясні сльози…
…У бабусі вдома всі плакали. Сказали дівчинці, що її тато загинув та по черзі жалісливо пригортали її. Як дівчина пережила це, не пам`ятає.
За тілом Героя до Дніпропетровської судово-медичної експертизи їздили сільський голова, військові та волонтери. Скорботний «вантаж-200» прибув у село 8 травня. Його зустрічали з квітами та свічками, стоячи навколішки та безперервно вигукуючи «Герої не вмирають!» Про обставини загибелі Івана розповів його побратим. БТР, у якому був Іван та інші військові, «під час переміщення особового складу для заміни спостережного посту батальйонної тактичної групи підірвався на фугасі». Тоді, окрім нього, загинуло ще четверо бійців. За непідтвердженими даними, Івана викинуло з бойової машини, але вона ж на нього наїхала, провалившись у вирву. Помер боєць від больового шоку, спричиненого тупими переламами усіх ділянок тіла.
Поховали Героя з усіма військовими почестями у рідному селі.
Іноді він приходить до них у снах. Матері казав, що йому там добре, бо має багато друзів. Братів і сестер іноді у снах просить, аби допомогли звестися на ноги його кровиночці – єдиній любій донечці. Бо для неї і для всієї родини відтепер він буде ангелом і, поки буде світ і світитиме сонце, охоронятиме їхній спокій. І вони відчуватимуть, що він з ними. Герої не вмирають…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
