«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли…

«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли… Військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве) Вадим Юрійович Ситніков народився 30 листопада 1970 року у місті Чернівці. Навчався в загальноосвітній школі №15. Після 9 класу вступив до механіко-технологічного технікуму. Продовжив освіту в Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті за спеціальністю «інженер-конструктор», який закінчив у 1996 році. Працював у місцевому акціонерному товаристві «Розма», освоїв професію торгового агента. Згодом організував приватний бізнес.

У зв`язку з бойовими діями на Сході, весною 2015 року (4 хвиля мобілізації) мобілізований до Збройних Сил України. Проходив навчання у Рівному й у складі роти 128-го гірсько-піхотного батальйону поїхав на Луганщину на заміну іншому підрозділу. Загинув 14 липня 2015 року під час перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене Луганської області. Залишилися мати, дружина та неповнолітня донька. Родина очікує визнання подвигу героя на державному рівні.

Вадим був єдиною і дуже бажаною дитиною у сім`ї Юрія Єгоровича та Любові Самійлівни Ситнікових. Мати впродовж всього трудового шляху працювала на місцевому гумовзуттєвому заводі (реорганізованому на початку 90-х років в акціонерне товариство «Розма»), а батько – машиністом тепловоза локомотивного депо. Хлопчик з дитинства ріс дуже слухняним, ввічливим, скромним. Змалечку любив читати книжки, пізнавати світ. У 1977 році пішов до першого класу однієї з найкращих на той період шкіл міста. Навчався гарно і наполегливо. За словами матері Любові Самійлівни, син був дитиною, з якою проблем не було ніколи… У старших класах і в позаурочний час хлопець, окрім шкільної програми, додатково вивчав англійську мову та займався спортом. Любив позакласні заходи. Він був більше гуманітарієм та навіть романтиком, але батьки вирішили повести хлопця технічним шляхом і порадили вступати до механіко-технологічного технікуму. По закінченні цього навчального закладу Вадим поїхав до Дніпропетровська, аби здобути вищу освіту в хіміко-технологічному університеті. Саме у «Дніпрі», далеко від рідного дому та люблячих батьків, відбувалося справжнє становлення й гартування юнака. Адже потрібно було не лише належно справлятися з програмними завданнями, а й самому себе обслуговувати: готувати їжу, прати, прасувати. Як різнобічно освічена молода людина, Вадим був активним і незмінним учасником університетського КВК, часто ходив до театру та в кіно. До всього, у студентські роки ще й зумів влаштуватися на роботу, щоб мати власні кошти. Писав до рідних Чернівців невеличкі листи – мовляв, все у мене добре. І цього було достатньо для тата й матусі, які дуже хвилювалися за сина. Тим часом Вадим щороку ставав усе дорослішим та самостійнішим.

У 1996 році з дипломом інженера-конструктора юнак повернувся на Буковину. Оскільки він здобував освіту за скеруванням підприємства, де працювала Любов Самійлівна, пішов працювати на «Розму». Однак уже невдовзі через скорочення виробництва завод почав простоювати по декілька місяців, що, звісно, одразу позначилося на зарплаті працівників. Отож хлопець зайнявся підприємництвом – разом з такими ж, як сам, ентузіастами, став одним із продавців Калинівського ринку, що був попередником навіть усім відомого нині «Сьомого кілометра» на Одещині…

А потім до Вадима прийшло кохання. З випускницею Чернівецького університету красунею Іриною, донькою військовослужбовця з Підмосков`я, його познайомили друзі. Дівчина саме закінчила вуз і працювала з колегою над кандидатською дисертацією. Вони зустрілися на одній із кафедр її рідного біофаку, й спочатку Ірина видалася хлопцеві аж надто серйозною…

Згодом молоді люди познайомилися ближче, а через рік одружилися. У 2000-му Ірина подарувала чоловікові чудову донечку, яку щасливі батьки назвали Наталочкою.
«Він обожнював доню, – розповідає Ірина. – Ми були дуже дружною сім`єю, не сварилися ніколи, а будь-які проблеми навчилися вирішувати разом. Вадим багато працював, тривалий час перебував у роз`їздах. Я не ображалася – з дитиною допомагали батьки. Коли ж він повертався додому, то старався якомога більше часу проводити з Наташею, часто гуляв з нею. Донечка пішла до школи, і ми по черзі її туди водили, стежили за навчанням, допомагали. У середніх класах завжди обговорювали твори, які треба було прочитати».

Молодий батько продовжував захоплюватися поезією, багато читав, був напрочуд артистичним. Одним із улюблених видів дозвілля стали відвідини драматичного театру. Якось студентка-практикантка, помітивши у Наталі артистичні здібності, записала її до студії, котру організувала при університеті. Вадим водив туди доню й чекав завершення занять, щоб відвести додому. У студії якраз підшукували кандидатуру на роль Шевченка, і чоловік погодився зіграти великого Кобзаря. Причім зробив це настільки майстерно, як професійний артист. А ще Вадим був першим помічником дружини по господарству. До прикладу, вмів швидко і смачно приготувати їжу, консервувати на зиму овочі, фрукти, навіть навчав свою Ірину, як краще це зробити.

«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли…

Взагалі він був непересічною особистістю: цікавився різними сферами життя, постійно прагнув пізнати щось нове, мав багато захоплень. Ірина пригадує, як Вадим вирішив на Водохреще зануритися у крижану воду, і коли йому вдалося, ця процедура стала систематичною. Паралельно з основною роботою займався на дачній ділянці органічним землеробством, потім – так званим екологічним будівництвом. Врешті втілив свій винахідницький талант у виготовлення блоків для будівництва за новітніми технологіям та організував на цьому бізнес.

Виробничими та родинними клопотами був заповнений весь життєвий простір чоловіка, а тим часом настали тривожні місяці кінця 2013 – початку 2014 року. Вадимові, який добре знав історію та був справжнім патріотом своєї країни, цей період приніс багато тривог. Одразу вирішив їхати на Майдан. Дружина, добре знаючи, що насправді відбувається у столиці, постійно відмовляла чоловіка. Тож він прийняв рішення тримати зв`язок з майданівцями, а згодом – з бійцями, які брали участь у боях з терористами на Cході, через волонтерів: передавав туди, за можливості, речі та медикаменти. Багато спілкувався з друзями й знайомими не тільки вживу, а й через комп`ютер, і рідні часто чули, як він їх у чомусь переконував… Але були спокійними – знали, що за станом здоров`я він не підлягав навіть строковій службі, а отже, не може брати участі й у нинішніх бойових діях у зоні АТО…

«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли…

«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли…

«Ми навіть не знали, що Вадим уже на війні…» Мати Любов Ситнікова та дружина Героя докоряють собі, що не зупинили його, не вберегли…

Якось Вадим, нічого не сказавши матері, дружині та доньці, почав проходити медичний огляд. Згодом з`ясувалося, що він вирішив добровільно йти захищати Україну…

Пішов у лютому 2015 року, з четвертою хвилею мобілізації. Спочатку разом з побратимами їх відправили на Рівненщину на навчання. Після тримісячних тренувань у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади військових відправили до Мукачевого, на Закарпаття. З Мукачевого – до Виноградового, де дислокувався інженерний батальйон «Тиса». Тоді, із Закарпаття, Вадим приїжджав додому на Великодні свята. Побув з рідними кілька днів та знову поїхав.
…Коли і як він опинився на Сході, вдома ніхто не знав. По телефону казав своїм близьким, що продовжує навчання у Виноградовому. Підозр це не викликало, адже чоловік не мав жодного військового досвіду.

…Аби остаточно не заплутатися у розповідях та необачно не виказати себе (бо на той час він вже перебував на сході країни), Вадим повідомив рідним, що частина його бригади поїхала за технікою в Чугуєве (через Харків), а він з іншою частиною залишився. І попередив, що їх ймовірно перекинуть в зону АТО…
За даними дружини, чоловік потрапив туди у травні 2015 року, однак продовжував мовчати. Подружжя по кілька разів на день спілкувалося по телефону, частіше вечорами. «Казав, що в основному вони з хлопцями ходять в наряди. Нічого не просив – мовляв, отримує зарплатню. Це видалося підозрілим – раніше він приймав посилки з дому…», – тяжко переводить подих Ірина.

З донькою Наталею, з якою тримав зв’язок через соцмережі, у батька були свої «секрети». Похвалився новим татуюванням – написом на плечі синьо-жовтого кольору «Слава Україні!» Ніхто навіть не думав покартати військового – його рішення завше беззаперечно визнавали…

Якось чоловік зателефонував до Ірини: «Я хочу з тобою поговорити». Саме тоді жінка вперше дізналася, що коханий перебуває в Луганській області. Але про те, що працює сапером, не зізнався.Тим часом про cаперські будні Вадимового батальйону знали товариші, з якими він спілкувався «ВКонтакті»
7 липня Любов Самійлівна відзначала ювілейну дату народження. Син вітав її по телефону та дякував за отримані посилки. 12-го захворіла Наташа, і Вадим просив дружину берегти донечку. Жартував, розповідав про бабаків, котрих там багато: мовляв, пророчать погоду… А вже з 13 на 14 увечері його не стало. Заклопотана здоров`ям доньки, Ірина думала, що відчуття тривоги пов`язане саме з цим. 14 липня їй зателефонував незнайомець: «Ситніков – ваш чоловік? Він загинув…»

Це було настільки неочікувано, що жінка не повірила. Потім був ще один дзвінок… Украй розгубившись і не знаючи, що робити, тремтячим голосом вона запитала, чи це, бува, не помилка. Розповіла донечці, братові, поїхала до матері чоловіка. Як вона це пережила, словами не передати. «Краще, щоб я цього не чула й не бачила, – гірко плакала під час розмови літня жінка. – Немає більшого горя, ніж втрата єдиної дитини…»
Уже згодом рідні дізналися, що Вадим разом з побратимами пішов на завдання із розмінування й підірвався на розтяжці біля станиці Луганської (село Болотене).

До Чернівців сапер Ситніков повертався сумним і скорботним «вантажем-200». Прощалися зі славним сином України у «Юності Буковини». Було багато побратимів, небайдужих людей, море квітів та вінків. Поховали Героя 17 липня на Центральному кладовищі на Алеї Слави зі всіма військовими почестями.
…Родина часто відвідує його могилу. Мати каже, що у снах бачить Вадима живим і веселим. І сподівається, що її синові ТАМ добре. Бо він – справжній Герой. Для таких на Небі вочевидь відведено найкращі місця…
Наталія БРЯНСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.