І не треба на це закривати очі, затуляти вуха. Війна є війна. На ній вбивають, калічать, руйнують.
Там зовсім інший світ і зовсім інші цінності. Тут, де нема війни, добре, затишно, безпечно, весело. Там, де гримить війна, страшно, брудно, тривожно і боляче.
До всього можна звикнути людині. Тільки неможливо звикнути до болю і війни.
Тож чому ми робимо вигляд, що уже звикли і змирилися з війною?! Бо вона ще нас не зачепила. Поки що… Але це не тому, що добрі, розумні керівники ведуть мудру політику і бережуть нас від того, що відбувається на сході України. Ні! Навпаки, наперекір їхній немудрій політиці кілька тисяч наших бійців-патріотів зупинили і щодня зупиняють ворога, який рветься на наші мирні міста і села.
Ці мужні чоловіки терплять біль і незгоди, жертвують власним життям, аби ми насолоджувалися прожитими без війни днями і ночами.
Ще два роки тому більшість українців переймалися проблемами війни. Путін, як ніхто інший, зцементував, об`єднав українську націю. Хто не йшов на війну, той ставав волонтером. Кожен чим міг допомагав Україні. А тим часом наші зверхники нам безсоромно брехали. Вони продовжували одержувати прибутки зі своїх підприємств у Росії, вони дозволяли загарбникам приватизовувати українські фабрики, заводи, обленерго, шахти. Вони вивозили гроші в офшори. Вони грабували Україну. І тоді зник запал у українців, натомість охопили апатія та байдужість. Підсилили ці відчуття гроші партії регіонів та їхня чорна бухгалтерія. І у якийсь момент ми перестали гордитися чоловіками у камуфляжах. Бо справжні воїни після демобілізації одягають мундири тільки на великі свята.
Несправжні ж бігають у засмальцьованих камуфляжах по майданах і кабінетах чиновників. Думають, що лякають цим їх. А ще чимало таких «камуфляжників» виходять на великі дороги, де рекетують лісників, гравійників і т.п. Вони освоюють для себе хліб і дохідливі місця при різних інспекціях, природоохоронних структурах. Створюють громадські ради, де прагнуть долучатися до розподілу державного пирога з багатств української землі, води і повітря.
Люди бачать таку діяльність «камуфляжників». Тому не тільки перестають їх поважати, а й уже по-справжньому ненавидять.
Депутати, влада і ті, хто примостився біля розподілу багатств, почали красти втричі більше, ніж раніше. Ніби перед кінцем світу і занепаду держави.
Російським загарбникам, особисто Путіну така ситуація тільки на руку. Бо коли нація починає ненавидіти свою владу, вона перестає захищати свою державу.
Складається враження, що й сучасна влада в Україні у цьому підіграє Росії. В останні місяці люди ніби з ланця зірвалися у багатьох селах і містах. Скрізь організовують якісь святкування, фестивалі, фестини, гуляння, видовища… За ними й ховають війну від народу. І людям стає байдужим біль родини, котра втрачає свого сина, брата, батька на війні.
Пам`ятаєте, як усі Чернівці вийшли на вулиці, коли хоронили Героя України з Небесної сотні Олександра Щербанюка?
А бійців, які загинули на Донбасі, провести в останню дорогу тепер приходить вже не більше сотні людей. І то більшість з тих, кому по службі треба з військкоматів чи побратимів-воїнів і волонтерів.
Більше того, іноді може статися так, як було недавно у Вінниці, коли хоронили 19-річного героя. Ось що про це написала громадська активістка з Автомайдану Таїсія Гайда:
Я спізнилась і не встигла підійти та попрощатись з цим ще зовсім юним Героєм. Я сьогодні була без машини. Вийшла в центрі купити квіти, а там – музика на всю вулицю від торгово-економічного університету. У них, бачте, зустріч випускників.
Купила квіти, забігла в університет, влаштувала скандал. Кажу, що на зупинку вище в труні лежить 19-річний пацан, а тут на всю площу гарлапанить музика. Вимкнули, колонки забрали.
Повернулась на зупинку, а тут посеред дороги вирулює патрульна машина, перекриває рух, бо о 12-й почнеться фестиваль якихось велогонок. Пробігла пішки дві зупинки, а там дві сотні людей на колінах – хлопчика уже несуть на вулицю.
Пекучий біль образи на бл…дську місцеву владу, яка не перенесла свято, розривав на частини. Поклала квіти у труну і, знайшовши друзів, стала в колону. Женю вирішили нести через центр, але коли вийшли на центральну вулицю, поліція перекрила дорогу.
Бл…дь, суки, перекрили дорогу похоронній процесії, бо центром мали проїжджати учасники велогонки…
Ми перечікували, поки містом проїде та бл…дська велогоночна колона, і бійці -добровольці, тримаючи труну, дивились, як повз них проїжджає якесь дурнувате велогоночне грандпрі за сприяння губернатора та вінницького мера.
І тоді мені зірвало дах. Просто в дрантя. Так, що запаморочилась голова і спазмами стиснуло горло: не вдихнути, ні видихнути. Похоронна процесія із загиблим на війні 19-річним героєм перечікувала, поки повз них проїде велосипедна колона з паралельного світу. Світу, в якому немає місця загиблим на неоголошеній війні 19-річним хлопчикам.
Через два квартали біля облради в рядок стояли депутати, як на параді першого травня. Ніхто не став на коліна, ніхто навіть не подумав схилити голову перед Героєм. Тільки голова облради хрестився, як на сповіді.
Ми пройшли повз і стали на коліна. Пробач нас, хлопчику, ти був найкращим з найкращих. Пробач, Женю, ми тебе не вберегли. І коли хтось каже, що він загинув, щоб ми могли святкувати якийсь день веліка, мені хочеться дати в морду. Бо 19-річний пацан йшов на війну не для того, щоб загинути. Він, як усі, нереально хотів жити, просто він хотів жити у країні, в якій не тільки не буде війни, а й у якій громадяни пам\’ятатимуть своїх Героїв та схилятимуть голови перед тими, хто віддав заради них найдорожче – своє життя.
Пробач нас, хлопчику, нерозумних… Земля тобі пухом».
А у нашому місті хіба не подібні ситуації виникають, коли ховають героїв?!
Я не закликаю щодня і щогодини думати про війну, відкинути все і тільки пеейматися всіма нещастями, які може принести нам Росія з її захланними забаганками. Ні. Але й ігнорувати те, що робиться на Донбасі, заховатися у свої мушлі фестивалів і велопробігів та робити вигляд, що нас це не стосується, також не можна. Не маємо права. Бо війна, на жаль, стосується кожного з нас.
Петро КОБЕВКО
peredplata
