Це було тепер уже далекого 1990 року. До Незалежності України ще один рік і один день.
Саме 23 серпня 1990 року вийшов перший відроджений номер газети «Час». Відроджений тому, що ця газета виходила на теренах Буковини у період румунської окупації. Народженням «Часу» вважається 2 жовтня 1928 року. Тоді були об`єднанні дві газети в одну – тижневик «Рідний край» і щоденник «Час». Спочатку було кілька редакторів. А згодом і до закриття у 1940 році газету редагував український адвокат Лев Когут.
«Час» тоді відстоював інтереси українців на окупованій боярською Румунією території.
У перший день, коли прийшла радянська влада, 28 червня 1940 року редакція газети «Час» була розгромлена. А Лева Когута арештовано і засуджено до страти. Йому вдалося оминути смерть тільки завдяки тому, що напередодні війни згідно з договором Молотова-Ріббентропа етнічні німці з СССР могли виїхати на свою історичну батьківщину. Якимось чином українські націоналісти роздобули документи німця для Лева Когута, який на той час чекав смерті у таборі під Одесою, і вивезли його до Австрії. Війну перший редактор «Часу» перебув в Австрії, де помер наприкінці 40-х років.
А «Час» зупинився. Совіти думали, що назавжди. Тільки Василь Кожелянко, Тарас Кияк, Леонтій Сандуляк, Олег Панчук і я були іншої думки. На зорі незалежності, коли створювалися новітні організації, як альтернатива комуністам, виникла нагальна потреба друкованого органу.
У перші дні Руху – це кінець 80-х років ХХ століття, на Буковині виходили самвидавівські «Вісник Руху» та «Вижницька ватра». Володимир Старик і Володимир Клим возили ці газети у чемоданах з подвійним дном з Вільнюса.
Але події розвивалися настільки бурхливо і стрімко, що газети які друкувалися далеко від України не встигали за ними.
На перших зібранням Руху було вирішено випускати газету вдома на Буковині. Тим паче, що Василь Кожелянко та я уже давно підготували перші випуски газети. Спочатку наші статті публікували у самвидавах, готували ротопринтерні листівки і розліплювали їх по парканах.
На початку серпня 1990 року за ініціативи Тараса Кияка ми зібралися на нелегальній квартирі для заснування майбутньої газети. Тоді були професори Тарас Кияк, Леонтій Сандуляк, Олег Панчук, журналісти Петро Кобевко та Василь Кожелянко і лікар Ростислав Тимчук. Окрім останнього, всі відомі. Але саме панові Тимчуку буде завдячувати Буковина тим, що він став ініціатором відновленої назви газети «Час».
Професори спочатку зійшлися на думці, що нова рухівська газета називатиметься «Буковина» (тоді комуністична ще була «Радянська Буковина»). Попросив слова Ростислав Тимчук:
– Мій тато друкував газету «Час» у 30-х роках, – сказав пан Ростислав. – Я пам`ятаю, що заходив колись до нього у друкарню, яка знаходилася на вулиці Петровича,4, поряд з редакцією. Його й арештували разом з Левом Когутом. До речі, у теперішній обласній друкарні є верстат, на якому друкували «Час». Давайте назвемо газету «Час».
Чомусь без заперечень і навіть без обговорень прийняли цю назву. І відразу професори нам з Кожелянком дали вказівку готувати перший номер. Вони тоді ще не знали, що у нас газета вже була готова. Я працював у редакції «Молодого буковинця», а Василь редагував багатотиражку «Машинобудівник». Вечорами, після роботи ми потайки від усіх у «Молодому буковинці» писали статті до нової газети. Тож готові були хоч наступного дня випускати «Час». Але професор Кияк зупинив наш порив:
– Ви двоє в області відомі журналісти-антикомуністи, – сказав Тарас Кияк. – Якщо будете робити газету і про це дізнаються в обкомі Компартії, в КДБ все зроблять, аби знищити газету у зародку. Тому головним редактором буде Галина Тарасюк. Вона зуміє обійти пастки комуністів. А ви її слухайтеся.
Ми слухалися?..
Тим часом Тарас Кияк зумів якимось чином добитися дозволу на випуск першого числа газети у Сторожинецькій районній друкарні. Тоді керівником тієї структури, яка давала дозволи для друкування, був однокурсник Кияка Бурковський. Вони вчилися на різних факультетах. Але якийсь час жили в одному гуртожитку. Напевне, це й допомогло.
А Галина Тарасюк партійним бонзам також навішала локшини на вуха. Вона сказала в обкомі, що газета буде висвітлювати проблеми літератури, культури і мистецтва. І вона не буде громадсько-політичною, антикомуністичною та антирадянською.
Не знаю, чи повірили їй, але сама Тарасюк попросила нас з Василем не підводити її. Ми майже в один голос запевнили:
– Не підведемо!
Хоча знали наперед, що випускатимемо антикомуністичну газету. У цьому нам знову допоміг Тарас Кияк. Він тоді керував «Просвітою» (на той час Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка). І до нього звернулися україномовні письменники Румунії з проханням прислати з України когось, хто б допомагав їм. Не задумуючись, Тарас Кияк рекомендував Галину Тарасюк.
І вона подалася до Румунії на кілька місяців. Тільки Галина виїхала до Румунії, ми відразу взялися за випуск газети.
Заступник голови НРУ за перебудову Володимир Жорін видав мені з каси 140 рублів (карбованців). І з цими грошима я поїхав до Сторожинця. Віз мене Василь Бойчук на своєму старому «Москвичі» (це авто недавно Василь передав воїнам АТО на передову. Досі служить Україні). Поїхала з нами і Леся Федоренко (Рак). Вона була першим коректором «Часу».
Директор друкарні та друкарі зустріли нас привітно. Вони активно взялися до праці. Виділили найкращий папір та спеціалістів. «Час» верстався швидко та якісно. Тож ще до півночі мені вдалося підписати газету до друку (без підпису відповідальної особи тоді газету не друкували).
Коли я вийшов з друкарні на вулицю, побачив якусь тінь маленького чоловіка, яка метнулася за ріг будинку. Звідки тоді мені було знати, що то один із колег чатував, коли я покину друкарню. Він мав завдання від першого секретаря райкому компартії Жука викрасти гранки газети і занести йому. І він таки це зробив. Кажуть, що й наступні гранки викрадав та носив до райкому партії. Парадокс, але першим читачем газети був комуніст Жук. Згодом він ув`язався у дискусію на шпальтах газети з тодішнім молодим митником Миколою Салагором, головою Сторожинецької та Глибоцької організації НРУ. І комуніст тоді вже нічого не міг вдіяти: 23 серпня 1990 року вийшов перший номер відродженої газети «Час».
А через рік і один день 24 серпня 1991 року було проголошено Незалежність України.
Петро Кобевко
peredplata
