Шокуюча правда: Що роблять з людьми в катівнях “ДНР”

Шокуюча правда: Що роблять з людьми в катівнях “ДНР”Розповів один із тих, хто відчув все на собі.

Великий відсоток дружковчан, які не змінили свої погляди після подій весни-літа минулого року, найчастіше пояснюється тим, що тут, мовляв, не відчули, що таке «ДНР». У цьому є частка істини. Але ця розповідь про людей, кому пам’ять про той час залишиться шрамом на все життя – в прямому і переносному сенсі.

Василь Зандер, сторож котельні тепломережі, живе в сільській місцевості. Бурхливі події весни 2014 він пропустив, бо довго перебував на лікарняному. А коли вийшов на роботу, в місті вже з’явилися блокпости. Це його здивувало і обурило. А ще більшим шоком стало те, що на цих блокпостах, як йому розповіли, стоять товариші по роботі.

І от коли один з них підійшов привітатися, Василь руки не подав і сказав: Я зрадникам руку не подаю … Не подобається Україна – їдь туди, звідки приїхав, а мою Батьківщину шматувати на частини, на якісь «Новоросії» не дозволю.

Вони бурхливо посперечалися, і в бік Василя полетіли відверті погрози. До речі, в суперечках Зандер апелював до фактів, бо з молодості цікавився історичною літературою. Практично всі товариші, з якими він ходив на полювання, які приходили провідувати його в лікарню, виявилося інших поглядів і були проти нього. Це не збентежило Василя, і як і раніше, приходячи на роботу, він вітав їх «Слава Україні!» і в суперечках намагався до них достукатися: «Я свою землю захищаю, а ви?!» За це отримав прізвиська «бандерівець» і «український фашист».

А головні опоненти, бігали на блокпости, таємно знімали все на відео і передавали «куди треба» в Горлівку …

Так минуло три тижні. 17 червня, коли Зандер був на нічній зміні, о пів на четверту ранку, почувся гавкіт собак. Він вийшов і побачив людину з автоматом, яка підняла руку вгору:

Лягай! – скомандував той.

Це мені? – здивувався Василь.

Так, – відповів непроханий гість і для переконливості вистрілив двічі вгору.
Зандер присів. Звідкись вискочили двоє з автоматами, збили з ніг, зав’язали руки скотчем, накинули мішок на голову і повели до машини.

Його привезли в колишню будівлю міліції, що розташована за виконкомом. Історію цієї зловісної будівлі ще належить описати місцевим краєзнавцям: до революції поруч, в нинішній музичній школі, був поліцейський «закуток», у війну – гестапо, в 70-х роках в його камерах побували Олекса Тихий і Микола Руденко. А «ополченці» невипадково назвали будівлю «НКВД», мимоволі відродивши асоціації з 1937 роком.

Василя Зандера кинули в підвал, де вже було троє осіб: наркоман з Костянтинівки, якийсь чоловік з простреленою ногою (начебто за бійку) і один з кримінального світу.

За «традицією НКВД», не вистачало політичних в’язнів – Зандер якраз потрапив на цю роль. У кофті-олімпійці залишився телефон, тому Василь найперше зателефонував дружині. Та приїхала і побачила, як чоловіка виводили за територію. Вдень затриманих повезли в профілакторій – вантажити матраци, ліжка та інші меблі. Тут він ближче познайомився з охоронцями і, на подив, виявив, що вони не знають, що означає слово «НКВД» …

Для нього став зрозумілий рівень розвитку цих людей. Потім їх привезли назад і відвели в камеру, а годині об одинадцятій ночі увійшли кілька людей у ​​балаклавах, стали бити, а потім повели в камеру тортур. Його почали звинувачувати, що він знімав блокпости, що його син служить у батальйоні «Азов» (у Зандера сина немає взагалі – дочка).

По «традиції НКВД» залишалося змусити його зізнатися, що він американський шпигун. Руки його були в наручниках, але перший час вдавалося ухилятися від ударів і якось пом’якшувати їх. Поступово, за характером зппитань, він зрозумів, хто його катує з особливою пристрастю.
«Він був у балаклаві, але я бачив очі і по них знайду його серед тисячі осіб», – каже Василь Зандер.
Зрештою, садист встромив у стегно арештанту багнет-ніж по саму рукоятку. Кров хлинула струменем.

– Через 15 хвилин тебе розстріляють! – закричав кат.

Зандера повели в камеру, дали бинт. Він перев’язав, як зміг, рану поверх просочене кров’ю трико. Через 15 хвилин його знову потягли в камеру і стали бити вже спеціально по рані.

«Від ударів я був не синій, а чорний», – згадує Василь.

Він намагався не втрачати свідомість, згадував, що читав з цього приводу про ГУЛАГ і найбільше боявся, що йому зламають кістки. Він налаштував себе так, що на біль не реагував, проте в голові все вже пливло. Його відтягли в сусідню камеру, залиту сечею і кров’ю. Він зняв з стегна бинт, підклав під голову і ліг на бетонну підлогу біля стіни. Було чутно, як в катівні допитують якусь людину.

Василь згадав, що вдень, коли замітав двір, бачив її. Це був якийсь підприємець, який нібито перерахував гроші українській армії. Він почув за стіною, що йому вирішили відрізати геніталії, і наказали роздягтися.
Коли Василя притягли знову на тортури, він побачив тільки взуття і одяг цієї людини, а його самого вже ніколи не бачив. Пізніше він дізнався, що за греблею розстріляли трьох людей – можливо, серед них був і цей . Не знав він, що і його доля висить на волосині. Виявилося, що у його справі зібрався «трибунал». Старшим був «комендант Дружківки «Васильович».
Вирішували – розстріляти Зандера чи помилувати. Голоси розділилися порівну. Це і врятувало йому життя. Дружина, яка чергувала біля «дружківського гестапо», каже, що побачила, як звідти вийшов один з братів Зінов’євих (дочка Зандера вчилася з ними в одному класі). Вона підійшла, попросила заступитися за чоловіка. У відповідь почула добірні мати і вирок:
«Якщо б він так вітався з моїми хлопцями як в тепломережі, я б його сам розстріляв!»
Рана запалювалася все більше, сили покидали його, а «кати-садисти» через кожні дві-три години (мабуть, заради задоволення) заходили і били ногами.

Коли він став втрачати свідомість, його вирішили відвезти до лікарні. Там рану промили і перев’язали. Він попросив не віддавати його назад, але лікарі сказали, що не можуть, так як у лікарні чекають охоронці. Так Зандера відвезли знову в «НКВД», і тортури продовжилися.
Поступово сили покидали його, свідомість все більше затуманювалась. Чотири дні він не пив і не їв, валявся на бетонній підлозі і повільно помирав. У його камеру кинули двох алкоголіків. Стояла спека, запах гниючого тіла був нестерпний, і вони стали тарабанити у двері:
«Гаразд, ви нас за горілку посадили, але приберіть труп!»
Охоронці викликали швидку допомогу. Коли «труп» почали виносити, він подав ознаки життя.
– Він начебто живий, – сказав лікар швидкої допомоги, – але боюся, що до лікарні ми його не довеземо.
Забирайте і викиньте десь, як собаку, – відповіли їм «ополченці».
Зандера відвезли в лікарню і змогли не тільки вилікувати, але і зробити все, щоб він знову не потрапив в лапи катів.
До речі, досі його справа розслідується. Садиста, очі якого він запам’ятав на все життя, заарештовували двічі. І тільки з другого разу він почав давати свідчення.
Потім його обміняли на когось з українських військовополонених. А Василь Зандер ще більше зміцнів у своїй любові до Батьківщини. А коли недавно, на зборах проукраїнської громади, його стоячи вітали, як героя, сказав:
«Ніякий я не герой. У Дружківці є люди, які перетерпіли набагато більше, ніж я, наприклад Олекса Тихий».
До речі, з роботи його хотіли звільнити за те, що він … самовільно залишив робоче місце. Тільки втручання юриста врятувало ситуацію. А у товаришів по роботі погляди не змінилися.
«Тільки я з ними вже не сперечаюсь і не кажу їм: «Слава Україні!» Стосунки у нас зіпсувалися», – каже Василь Зандер.

Євген Фіалко, Радіо Свобода
Джерело: http://patrioty.org.ua/shokuyucha-pravda-shho-roblyat-z-lyudmi-v-kativniyah-dnr/

peredplata