Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

Молодший сержант 3 батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Ігор Іванович КРИСОВАТИЙ народився 2 лютого 1992 року в місті Чернівці. Зростав разом зі своєю старшою сестрою Мариною. Через тяжку хворобу рано пішов з життя батько Іван Максимович, тому сина й доньку виховувала мати Олена. Ігор навчався у ЗОШ с. Карапчів Вижницького району, де жила його бабуся по матері й куди мати змушена була переїхати, аби її доглядати. У 2009 році закінчив школу та оселився в місті, в котрому народився. У Чернівцях вступив до професійно-технічного училища №15, по закінченні якого здобув спеціальність комп’ютерника. У 2011 році був призваний на строкову службу, служив у Львові в десантних військах. У зв’язку з подіями на сході України мобілізований до війська у травні 2014 року. Загинув 17-го червня цього ж року у бою з російськими терористами неподалік міста Щастя Луганської області. Свою надію і опору в житті втратила мати, люблячого ніжного брата – сестра. Похований Герой у рідних Чернівцях на центральному міському кладовищі. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно).

Йому б жити і жити, народжувати дітей, працювати і радіти життю… Про свого брата, який був для неї водночас і сином, і другом, Ігоря Крисоватого, згадує його сестра Марина.

Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

…Аби розпочати нелегку розмову, намагаюся якось відволікти молоду жінку, очі якої сповнені сльозами. Поступово вона трохи опановує тяжкі емоції та хвилювання. Запевняє, що може говорити про Ігорька не годинами чи днями, а тижнями, місяцями, роками… без упину. Бо ніколи і нізащо його не зможе забути. Бо з втратою брата вона втратила частину себе, і біль від цієї втрати постійно пронизує усе її єство…

Після закінчення строкової військової служби Ігор влаштувався на роботу: не любив сидіти без діла, а тому одразу прийняв пропозицію заробляти на прожиття реалізацією сантехнічного обладнання на ринку «Газкомплектприлад». Мешкав у батьківській квартирі по вулиці Червоноармійській (нині – імені Героїв Майдану, а значить, і його імені) разом із сестрою, її чоловіком та сином Вадимом. Професійно займався спортом – з-поміж усіх видів надавав перевагу футболу й пауерліфтингу. «Переможних» грамот, медалей, дипломів отримував багато — ними заставлена чи не вся його кімната.

«Він був якимсь не таким, як більшість його ровесників, — каже Марина. — Ніколи не дозволяв собі випалити цигарку чи випити бодай склянку пива. Завше був підтягнутим, охайним. Мав без ліку друзів не лише серед хлопців, а й серед дівчат. У 22 роки Ігорьок ще навіть не встиг подумати про найважливіші речі, які має виконати на цій землі кожний чоловік, — не встиг він посадити дерево, виростити сина і збудувати дім… Зважаючи на юний вік, він просто жив і радів цьому життю».

Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

Син Марини усього на кілька років молодший, тож Ігор був для неї та її чоловіка фактично другою дитиною. Жінка пригадує, як він турбувався про їхню неньку, котра залишилася жити в бабусиному домі на Вижниччині, як їздив, допомагав, телефонував. Як він, уже дорослий юнак, не соромився постійно говорити сестрі як сильно її любить, як з нею усім ділився та радився, просив не хвилюватись, коли затримувався, як носив цілими оберемками квіти…

А якось узимку зліпив зі снігу для неї величезне серце і приніс його до квартири. Марина подякувала та запитала, що їй робити з таким подарунком. А її не за віком мудрий брат, посміхаючись, відповів: «Поклади в умивальник: воно поволі танутиме, а ти будеш дивитися і думати про те, як сильно я тебе люблю…»

…Коли здійнялася на київському Майдані хвиля народного протесту, хлопець пройнявся тривогою. А коли вона прокотилася всією Україною, не міг залишатись байдужим і одразу став одним з активістів Майдану чернівецького.

«У нас друзі волонтерством займалися з самих перших днів тих буремних подій – возили майданівцям печиво, воду. Якось з ними до Києва попросився і Ігор. Я відпустила його за умови повернення з цими ж волонтерами, — розповідає Марина. – А вийшло так, що потрапили вони до столиці у розпал жахливих подій, що призвели до перших смертей… Упродовж трьох днів не могли звідти виїхати. Я не могла спати, кусала лікті: чому відпустила?»

…Ігор повернувся з Києва геть іншим – пройнятим патріотичним духом, внутрішньо дорослим і серйозним. На це звернула увагу й Маринина подруга-волонтер Настя: «Він у тебе такий… безстрашний».

А далі були дні місцевого Майдану. Ігор з Прапором України ходив туди постійно, був на усіх протестних зібраннях. Агітував друзів, телефонував Марині: «Чому ти ще не тут? Яка може бути робота, коли вирішується доля країни?» І вона йшла на чернівецький Майдан і навіть, набравшись від брата революційного запалу, також агітувала друзів та знайомих…

Після неочікуваної анексії Криму почалися так само неочікувані події на Сході. Хлопець у справах на деякий час виїхав за межі України, і саме тоді в батьківський дім прийшла перша повістка. «Я так зраділа, що його немає вдома, – витирає сльози згорьована сестра Ігоря Крисоватого, – серце підказувало, що з повісткою може прийти біда…»

Але невдовзі він повернувся, і другу повістку вже отримав сам. Поїхав до військової частини проходити медогляд, і лише потім зателефонував рідним.
Спочатку Ігоря направили до військової частини на території колишнього 300-го полку в Чернівцях, були виїзди на сторожинецький полігон на навчання.

Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

Перед 9-м травня 2014 року йому дали два дні відпустки. Хлопець не встиг і півдня пробути вдома, як викликали назад до військової частини. Тоді Марина з родиною бачили Ігоря востаннє. Саме в день 9-го травня минулого року мобілізованих відправили на схід України.

Їх доправляли поїздом, а сестра місця собі не знаходила та все запитувала по телефону де вони, повз які населені пункти проїжджають. Ігор заспокоював сестру, але нічого конкретно повідомити не міг: мовляв, бачу ліс, бачу поле… Потім говорив, що перебуває з хлопцями на якомусь блокпосту. Марина знала, що брат зумисне мало що їй розповідає, аби зберегти спокій.

Постійно просив сестру зателефонувати в село матері й сказати, що у нього все гаразд – не міг з ненькою спілкуватися, бо, вона, почувши його голос, завжди плакала. Ігорю несила було це витримати…

Він телефонував часто. Коли не було змоги скористатися своїм мобільним, просив у побратимів, командирів. Марині було достатньо 2-3-х сказаних братом слів. А якось вона попросила чоловіка, аби допоміг їхньому Ігорьку приїхати на кілька днів додому, і той сказав йому про це. Відповідь хлопця СМС-кою (чого він ніколи не робив) вразила родину до глибини душі: «Ти добре придумав, дякую. Але поки тут мої хлопці, у котрих по 2-3 дітей, я нікуди не поїду. Ми поїдемо звідси хіба що всі разом…» Крізь сльози молода жінка водночас і нервувала, і дуже гордилася своїм Ігорем. Та дивувалася: звідки у зовсім ще молодого хлопця таке щире і велике серце?

…Востаннє він дзвонив 16-го червня увечері. Поговоривши з Мариною, попросив дати слухавку чоловікові, Віталію. А наступного дня сестра на роботі впродовж всього дня намагалася зв’язатися з Ігорем – намарне, зв’язку не було. Вона знайшла телефони всіх хлопців, котрі з ним були, у зоні доступу був лише мобільний Іллі Валявського, однак телефон то не відповідав, то був постійно зайнятий – вочевидь, і земляку-побратиму безрезультатно намагалися додзвонитися рідні.

18-го червня Марина не розуміла, що з нею коїться. На непритаманну їй поведінку звернув увагу і чоловік: дружина металася з кутка в куток, плакала… Пояснення скорботною темною хмарою закрило довколишній світ: Віталію повідомили спіробітники про загибель буковинських військових. У мережі Інтернет було лише прізвище Ігоря Крисоватого… Далі ж повідомлялося, що інших треба ідентифікувати…

Марина пригадує, як не своїм голосом кричала командиру, щоб сказав, де її брат, але той відповідав, що не знає. Далі – суцільна темрява і голос її мудрого та виваженого чоловіка: «Мусиш триматися, бо відправлять до лікарні, мусиш тримати себе в руках». А як тримати, коли руки опустилися безсило? Коли душу пронизав пекучий і нестерпний біль? Найстрашнішим було повідомити про ЦЕ матері. Виконати нелегку місію допоміг чоловік Віталій. Разом вони поїхали зустрічати той страшний «Вантаж-200», але на впізнання чоловік пішов сам – Марину довелося на руках віднести до «Швидкої допомоги». Чітких подробиць загибелі вона не знає досі – чула, що колона військових їхала на допомогу «айдарівцям», збилася з дороги та натрапила на засідку терористів. Хлопці горіли, а їх ще й розстрілювали російські фашисти. За що? Вони ж захищали свою землю…

Ігоря разом з побратимами на кладовищі у Чернівцях хоронили 22 червня. Марина каже, що тут присутня якась містика: брат народився 2-го числа 2-го місяця, йому було 22 роки, і навіть меморіальну дошку на його честь на фасаді школи у Коритному встановлювали 22-го – вже на її день народження…
«У моєму житті відбулася серйозна переоцінка цінностей, – стомлено мовить молода жінка. — Досі я була геть іншою. Втратила частинку себе. Часто думаю: чим я так завинила перед Господом, що він забрав мого Ігорька?

…Вона щодня ходить на кладовище його провідати. Точніше, вони всі: і Маринин син, 18-річний Вадим, і коханий чоловік Віталій – не змовляючись, приходять до Ігоря один за одним. Запалюють свічечки, розмовляють з ним. Син Марини (вперше без її згоди!) в пам’ять про дядька, котрий був для нього водночас і старшим братом, і другом, зробив собі на руці татуювання – дві заповітні літери «І. К.» — «Ігор Крисоватий». Каже, що це такий пошанівок їхньому Ігорьку – коли запитуватимуть, що ці літери означають, він усім про нього розповідатиме.

Марина ж у батьківському домі зробила ремонт та облаштувала цілу Ігореву кімнату: його світлини, речі, нагороди. Вона думає, що так її брат назавше буде ближче до родини – до матері та особисто до неї. Бо біль цієї втрати аж надто нестерпний, і навряд чи й час загоїть рани. Марина каже, що на неї ці ліки не діють…

Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

Наталія БРЯНСЬКА

0 thoughts on “Сестра загиблого героя Ігоря КРИСОВАТОГО: «Не любити його було неможливо…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.