Військова справа була його покликанням

Військова справа була його покликанням

Кадровий військовий, майор Збройних сил України Олександр Георгійович Гаденко народився 9 червня 1969 року в м. Сторожинець у родині робітників. Ріс та виховувався разом зі старшою сестрою Людмилою. Навчався у Сторожинецькій ЗОШ№2 (нині гімназія). Закінчив Кам`янець-Подільське вище військове інженерно-командне училище імені маршала Харченка. Одружився, переїхав до місця служби в Алтайський край РФ. З часом повернувся на свою малу батьківщину, до Сторожинця, де продовжив службу.
У зв`язку з військовими подіями на сході України мобілізований до Збройних Сил у серпні 2014 року. Потрапив у танкові війська, з 22 грудня 2014 по 30 вересня 2015 р. брав участь в бойових діях в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей на посаді командира інженерно-саперного взводу механізованого батальйону, позивний «Капкан». Учасник бойових дій.
Демобілізувався. 7 жовтня, після 3 днів по поверненні із зони АТО, де перебував дев`ять з половиною місяців, несподівано помер – чоловікові стало зле під час роботи на городі. Смерть була раптовою… Поховали Олександра Гаденка 9 жовтня 2015 року в райцентрі Сторожинець. Рідні та близькі очікують визнання його внеску у захист України від агресора.

Олександр був другою дитиною в робітничій родині. Батько працював водієм, а мати – на лісокомбінаті. Братика дуже любила старша сестричка Людмила.

Діти росли дружними та не завдавали батькам жодних клопотів. Сашко змалечку був спокійним та урівноваженим, і ці риси характеру проніс крізь усе своє недовге життя. Гарно навчався в школі. Мав багато друзів, котрі поважали його насамперед за вміння дотримуватися слова, вчасно прийти на допомогу, справедливо розв`язувати конфлікти, що іноді виникали між ними. Багато читав, особливо військову літературу. І взагалі, потяг до військової справи проявлявся у Сашка ще з дитячих років, коли він, взувши татові чоботи, починав хвацько «марширувати» по дому.

Батьки дивувалися – у родині на той час жодного військового не було… З юних років гартувався й чоловічий характер сина, визначальними рисами якого стали відповідальність, стриманість, пунктуальність.

У 10 класі хлопець зустрів своє кохання – вродливу сторожинчанку Галину. Вона була на два роки молодшою і навчалася в тій же школі, але близьке знайомство відбулося на дні народження у її однокласника. Дівчина чула про Сашка тільки позитивні відгуки. І з повагою поставилась до його життєвого вибору, дізнавшись, що він вступив до військового училища та прагне в майбутньому стати кадровим офіцером.

Скромна дівчина також неабияк запала у серце юнака, і по приїзді на навчання він одразу ж написав їй листа. Між молодими людьми зав`язалися приязні стосунки, які з часом переросли у справжнє кохання. Коли Олександр був на четвертому курсі, вони побралися. Невдовзі 21-річний Сашко та 19-літня Галя стали батьками – у подружжя народилася донечка, яку назвали Альонкою…

Молодого лейтенанта скерували до Алтайського краю. Галина з малям поїхала за чоловіком. Подружжю одразу ж виділили квартиру у
військовому містечку. «Хоча ми застали залишки того, що мали наші попередники, але безтурботно прослужили на Алтаї два з половиною роки: своя школа, лікарня, міліція», – пригадує початок спільного з чоловіком життя пані Галина. Однак Сашко прагнув повернутися на Батьківщину.

Союз розпався, молода незалежна держава переживала непростий період становлення. Але молодий військовий не полишав мрії служити в рідному містечку. Спочатку військового направили в Одесу, потім – до Білої Церкви, а далі він таки потрапив до Сторожинця. Біля батьків Сашко якось навіть ожив. У 2000 році Галя подарувала коханому другу донечку – Наталочку. Він старався догоджати любим дівчаткам, належно забезпечувати їх. Донечки ж обожнювали свого татка…

Військова справа була його покликанням

Родинна ідилія, на жаль, тривала недовго: у Сторожинці в 2004 році розформували останній танковий полк, і багато військових, в тому числі й Сашко, опинилися «за бортом». У званні майора він залишився без роботи, довгоочікуваної квартири та військової пенсії, адже не вистачило всього кілька літ стажу…

…Він не пішов, як інші військові, що залишилися без роботи, працювати до міліції. Принципово. Порадившись з дружиною та батьками, став на облік у Центрі зайнятості. Їздив на заробітки. Потім влаштувався майстром в райавтодорі. Адже старша донечка підростала, і треба було дбати про те, щоб дати їй освіту. На щастя, дитина гарно вчилася, без проблем вступила до фінансового університету і впродовж усіх п`яти років навчання за свою наполегливість у здобутті освіти отримувала стипендію…

Тим часом настав 2013 рік. Жорсткий розгін силовиками мирного протесту українських студентів, котрі виступили проти неочікуваного рішення Януковича стосовно угод про вступ України до ЄС, подальші буремні події гірким відлунням відізвалися і в серцях родини Гаденків. Далі були анексія українського Криму і початок військових дій на українському Донбасі…

У березні розпочалася перша хвиля часткової мобілізації. Зателефонували й Олександру – мовляв, треба з`явитися до військкомату.

…Упродовж десяти років після звільнення з армії Олександр носив образу ледь не на весь світ, бо, як кадровий офіцер, не отримав ні квартири, ні належних пільг. Родина досі мешкала з його матір`ю (батько помер у 1995 році) та лише сподівалася на визнання. Тепер же у Олександрові прокинувся військовий, яким він був тоді, раніше. І чоловік, незважаючи на спротив рідних, почав проходити медичний огляд. З`ясувалося, що здоров`я трохи дало збій. Першими це угледіли кардіологи. Та чоловік категорично заявив, що все добре, що він не має наміру ховатися за чиїмись спинами і твердо вирішив таки йти на службу, маючи при цьому сподівання ще й на збільшення військового стажу.

19 серпня 2014 року Сашу таки забрали військові. У Чернівцях відбувся розподіл по частинах і він потрапив на перепідготовку до Новоград-Волинського Житомирської області. Тривала вона майже 4 місяці – аж до грудня 2014 року. За той час до чоловіка двічі приїжджала дружина і двічі, за станом здоров`я, він лежав у Новоград-Волинському госпіталі. Потім була двотижнева реабілітація, яку самі ж військові перервали, наказавши негайно прибути на збір – відправку на Схід. 22 грудня Олександр Гаденко вже офіційно перебував у зоні АТО на Луганщині – з технікою та усією амуніцією. Що було далі й чим займався чоловік, Галина не знала – по телефону він її лише заспокоював та переконував, що все добре. Та що розповість про бойові військові будні, коли приїде додому. Тож кохана й донечки знали лише, що він – сапер… «Він був для нас справжнім «Батею», – невдовзі скажуть про нього побратими. І справжнім «Капканом» (позивний військового, Н. Б.) для ворогів».

…Дев`ять з половиною місяців Олександр пробув на війні. Жодного дня ротації, відпустки. Жодного побачення з тими, хто на Буковині щомиті молився за його найшвидше повернення. Бо останніми місяцями він вже іноді натякав рідним, що хоче додому – морально було тяжко. А ще почасти давалася взнаки й «порядки», з якими кадровому офіцеру доводилося боротися ТАМ.

…Він мав повернутися додому 9 серпня 2015 року. Та через перипетії особливого для країни часу родина побачила Олександра лише 4 жовтня.

Військова справа була його покликанням

«Ми зустріли його на залізничному вокзалі в неділю, о 7 годині ранку, і одразу звернули увагу, що Саша дуже змінився. Заледве впізнали…», – пригадує Галина. Однак приїзд відсвяткували – зійшлися родичі, накрили стіл. Всі гомоніли, а він сидів майже весь час мовчки. Рідні сподівалися, що вдома все налагодиться й чоловік забуде про війну. Тим більше, що наступного по приїзді дня він став у військкоматі на облік, а на роботі, де працював до мобілізації, написав заяву на відпустку.

…У середу Олександр почувався зле. Боліла голова, але вирішив навести порядок у саду. Дружина прибігла з роботи в обідній час додому і застала чоловіка на городі. Він поскаржився, що тисне в грудях. Галина попросила аби відпочив, полежав. Відчувала тривогу, гнала від себе страшні думи… А під вечір знайшла свого Сашка у саду. Мертвого… Як косив траву, так і впав. Медики «Швидкої» безсило опустили руки – обірвався тромб…

Військова справа була його покликанням

«Всі ті страшні дев`ять з половиною місяців чекання я знала, що чоловік на війні, розуміла, що все може трапитися. Але вже коли прийшов додому… Чому? Як так? За віщо?»

Допомогу від держави родина не отримала. Закон суворий – чоловік уже був демобілізований. Наразі пані Галина намагається оформити пенсію по втраті годувальника матері Олександра та їхній молодшій доньці. Та встановлює судом причинно-наслідковий зв`язок між службою та смертю чоловіка. «Якби не ця війна, – каже, – він був би живим…»

Їй досі здається, що це – страшний сон, який скоро закінчиться. Таке ж відчуття й у доньок. За звичкою, як і тоді, коли Олександр був на війні, всі досі його чекають.

…Вони не встигли відсвяткувати срібне весілля. Збиралися купити нові обручки. Чим далі відходить час, тим більше родина Гаденків не може не думати про Батька. Він залишається незримо присутнім у їхньому житті. «Я не вдова, – каже пані Галина. – Я – дружина Героя»

Наталія БРЯНСЬКА

peredplata