Про безстрашного героя Петра Танасійчука, який поліг за Україну, розповідають його старші брати Юрій та Олексій
Військовослужбовець 56-ї бригади 23-го батальйону Збройних Сил України Петро Іванович ТАНАСІЙЧУК народився 12 липня 1989 року в старовинному буковинському селі Василів Заставнівського району і був у родині наймолодшим з трьох дітей. Крім нього, батьки виховували ще двох синів – старшого на 7 років Юрія та на один рік – Олексія.
З 1996-го по 2006 р. навчався у Василівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Отримавши атестат про середню освіту, вступив до Кіцманського сільськогосподарського технікуму, який успішно закінчив у 2009 році.
В студентські роки одружився. В кінці 2009 народився Петрів первісток Вадимчик, а у 2012-му на світ з`явилася друга дитина – донечка Діаночка.
Оскільки роботи за спеціальністю не було, спочатку торгував у Чернівцях на Калинівському ринку, згодом займався будівельною справою, працював на підприємстві з виготовлення та встановлення металопластикових вікон і дверей. Останніми роками ремонтував меблі.
У листопаді 2014 року сім`я розпалася. На початку літа 2015 Петро Танасійчук добровільно пішов захищати Україну від російських терористів, підписавши однорічний контракт на службу в Збройних Силах.
Загинув 6 червня 2016 року при виконанні бойового завдання під Маріуполем. Залишилися батьки, брати та двоє малолітніх дітей. Похований на цвинтарі у рідному селі Василів
…Петро ріс настільки жвавим хлопчиком, що, за словами братів, «його всюди було повно». Батьки тяжко і подовгу працювали у колгоспі, отож дітям самотужки доводилось займатися необхідною хатньою роботою. Як наймолодшого, усі в сім`ї Петрика дуже любили й жаліли, а тому старші діти зазвичай виконували домашні доручення і за себе, і за нього. Коли ж випадала нагода погуляти з однолітками, Юра з Олексієм брали з собою й молодшого. Надивившись з раннього віку фільмів про Другу Світову війну, хлопчаки допізна гасали сільськими вуличками, влаштовуючи й собі масові «битви», «засади», попередньо розділившись на команди «наших» та «ворогів». «Зброю» зазвичай майстрували самі, і у цьому рівних не було Петрові. Спочатку за пістолети-автомати-ножі правили дерев`яні палиці та дощечки, а згодом, коли хлопець став школярем, «зброя» стала осучаснюватися – у столярній майстерні, за дозволу і під наглядом вчителя трудового навчання. Петрові Танасійчуку часто заздрили ровесники, настільки його атрибути для військової гри були зовнішньо «досконалими». Хлопець неабияк цим пишався і щоразу вигадував щось нове. До всього, аби мати спеціальну кишеню для дерев`яного «ножика» чи «кобуру» для такого ж пістолета, він міг навіть пожертвувати джинсовими штанами чи й шкіряними черевиками, також самотужки виготовляючи з них необхідну для гри «амуніцію».
Зі шкільних років Петро займався спортом. Він знав, що це потрібно насамперед для здоров`я, тому тренуванням присвячував чимало вільного від навчання часу. Юнак неодноразово захищав честь своєї школи і на районних, і на обласних змаганнях, на багатьох навіть виборював перемогу та отримував нагороди.
Аби син відпочив перед навчальним роком та оздоровився, якось на канікулах мати віддала його до спортивного табору відпочинку до не менш мальовничого за рідний Василів села Репуженці, на теренах якого на березі Дністра давно діють такі заклади. Там у Петра з`явилося багато друзів, в тому числі й спортсменів.
Отримавши атестат про закінчення школи, юнак вступив до сільськогосподарського технікуму, що в сусідньому райцентрі Кіцмань – вирішив присвятити себе роботі на землі та стати землевпорядником. Оскільки хлопець мав добрі успіхи у школі, до технікуму його взяли на держзамовлення. Стипендія за старанне навчання була його першим офіційним прибутком та фінансовим полегшенням для родини.
У студентські роки Петро продовжував займатися спортом. У Кіцмані подружився з нашим краянином, відомим легкоатлетом Іваном Гешком. Відомий спортсмен розповідав про перемоги у спорті та тернистий шлях до спортивного Олімпу. А тому для більшості хлопчаків, в тому числі й для Петра, був прикладом для наслідування.
У технікумі Петро познайомився з дівчиною з сусіднього села. Вони разом навчалися, тож часто зустрічалися і в маршрутках, якими щотижня діставалися на навчання чи поверталися додому, і в гуртожитку, де мешкали. Селяночка Наталя так сподобалася юнакові, що якоїсь миті він відчув: без неї вже не зможе. І хоча старші брати не підтримували цих стосунків – мовляв, ви ще надто молоді, не поспішайте з одруженням, більше дізнайтеся одне про одного, – він твердо вирішив взяти її за дружину. Зіграли студентське весілля, і на третьому курсі юному подружжю адміністрація навчального закладу виділила в гуртожитку окрему кімнату.
Однак, отримавши диплом, молодий спеціаліст-сільськогосподарник не зміг влаштуватися на роботу. Тому, аби забезпечувати щойно створену родину матеріально, був змушений піти працювати продавцем на Калинівський ринок, що в обласному центрі. Підприємство щороку розширювалося, тож робочі руки тут були потрібні постійно.
Молода сім`я оселилася в батьківському домі Петра, тож щодня удосвіта на роботу, а ввечері з роботи він діставався автобусом. Ніколи не нарікав на незручності, хоча у планах обов`язково придбати помешкання в Чернівцях та переїхати туди.
31 грудня 2009 року дружина подарувала Петрові синочка. Молодий батько був на сьомому небі від щастя. За спільною згодою маля назвали Вадимом. «Вадим Петрович», – «доповідав» ще зовсім юний татусь, коли хтось із рідних чи друзів навідував молодят.
Наталя доглядала дитину, а Петро продовжував працювати. Не гребував ніякою роботою, аби лишень вона була прибутковою. З легкістю освоїв і професію продавця, і майстра з виготовлення та встановлення сучасних металопластикових вікон. Дуже швидко навчився й ремонтувати та замінювати обшивку меблів, і в його руках старі дивани й крісла перетворювалися на новенькі, гарні та зручні.
Влітку 2012 року на світ з`явилося ще одне татусеве сонечко – малесенька крихітка-доня Діаночка. Подружжя переїхало до Наталиного дому. Але…сім`я Петра та Наталі, на жаль, не витримала іспиту на зрілість та через деякий час розпалася…
[/center]
Молодий чоловік мусив повернутися до свого родинного гнізда, до матері, котра доглядала стареньку бабусю (батько покинув синів ще маленькими та завів іншу сім`ю). Петро не хотів повторення такої ж долі для своїх дітей, а тому намагався помиритися з Наталею і відновити сімейні стосунки.
…Настав 2013 рік, за ним – буремний 2014. Дізнавшись, що на Майдан у Києві з`їжджаються небайдужі українці, аби скинути ненависний януковський режим та вибороти гідне майбутнє, Петро також вирішив туди поїхати. Брати зупинили його: давай поки що допомагатимемо на відстані, адже революційним майданівцям багато чого потрібно – їжа, теплий одяг, медикаменти, тож комусь і це треба робити.
А коли так звані «зелені чоловічки» нахабно захопили український Крим, а згодом розпочалися бойові дії на Сході, Петро серйозно замислився над долею – своєю, своїх дітей і України. Навесні 2015 року він чергового разу здійснив спробу примиритися з дружиною. Однак, за словами братів, жінка відмовила…
Зрештою, на початку літа-2015 чоловік добровільно пішов до військкомату та попросив скерувати його на медкомісію, бо бажає, мовляв, йти захищати Україну від ненависного ворога. Все обдумав і чекати повістки більше не хоче. Або тепер, або ніколи… Про його намір ніхто з рідних не знав до того дня, коли він попросив неньку зібрати йому в дорогу речі. Марія Григорівна плакала та відмовляла сина: «Ти ж маєш двох маленьких діток, а ТАМ – війна, гинуть люди.»
«Ось саме тому і йду служити, щоб захистити сина, донечку, і Вас, мамо. Аби знавіснілі «сепари», борони, Боже, сюди не дійшли…», – рішуче мовив син.
…2 червня 2015 р. він підписав контракт на річну військову службу. Разом з побратимами його відправили на навчання до Яворова, а потім – на полігон до Миколаєва. Перед від`їздом на Схід, вже у серпні, він зміг відпроситися у командира, аби побачитися з родиною. Удома розповів, що попереду – служба у зоні АТО, що багато чому вже навчився і там буде сапером…
Перебуваючи на Сході, часто телефонував братам, матері та дітям. Про службу розповідав мало, посилаючись на військову таємницю. Рідні іноді передавали гроші, одяг, взуття, харчі. А він завжди просив їх усіх берегти себе. Особливо матусю, яку дуже любив.
[/center]
…6 червня він востаннє розмовляв з Марією Григорівною. На її мобільнику зафіксовано час – 9 год. 54 хвилини. Жінка запитувала, чому він досі не вдома, адже має демобілізуватися – мовляв, уже виповнився рік, як воює.
«А хіба мене хтось чекає?», – перепитав Петро, вже напевне знаючи, що ось-ось поїде на рідну Буковину. «Чекає, – відповіла йому мати. – Я, діти, городи також чекають твоїх рук…» – «Не переживайте, завтра я вже виїжджаю», – відповів син. І це була остання розмова, яку жінка тепер не забуде довіку. Бо того самого дня, 6 червня, її дитини не стало. Близько 15-ї години він ще з двома військовими пішов на завдання, з якого не повернувся.
…Того ж дня братам до Чернівців почали надходити телефонні дзвінки від сільських активістів із запитаннями, чи правда, що Петро загинув. Ошелешені почутим, хлопці зверталися, куди лишень могли. Ніхто нічого не знав. Мовчали й у військкоматі. Юрій та Олексій через мережу Інтернет знайшли контакти побратимів Петра. Уже вночі сумна трагічна звістка, на жаль, підтвердилася. З`ясувалося, що він підірвався на протитанковому фугасі…
7 червня до Василева виїхали військові, представники райдержадміністрації, прибули й працівники сільради. Юрій та Олексій також примчали з Чернівців, аби підтримати матір при звістці про загибель брата. Побачивши людей у військовому строї, вона подумала, що так треба і зараз за ними зайде й Петро. Аби більше ніколи її не покидати. Бо саме на нього мати покладає надію на спокій у старості…
Звістка ж, яку принесли ці люди, не одразу дійшла до свідомості. Як загинув? Коли? Він обіцяв, що ось-ось виїжджає… Чим вона так провинилася перед Всевишнім? За віщо така кара?
…Хоронили Петра Танасійчука на кладовищі у рідному селі 10 червня. Віддати останню шану та провести його до місця вічного спочинку йшли і йшли люди. Дорога, якою рухалася траурна процесія, була встелена живими квітами. Люди стояли навколішки зі свічками та лампадками в руках, раз по раз вигукуючи «Герої не вмирають!»
…. Рідні часто відвідують могилу свого героя. Розповідають про життя-буття без нього, запалюють свічечки та просять, аби пробачив, що не змогли вберегти його. А Марія Григорівна досі намагається знайти відповідь на запитання, яке постійно ятрить зболену душу: чому Господь забрав її надію на спокійну старість?
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
