З початку АТО на Донбасі загинули 38 військових медиків, понад 200 – отримали поранення.
Про операції без світла, евакуацію під кулями, поранення, ампутації і про те, як це пережити, ВВС Україна поговорила з медиками, які працююють в АТО.
Це історії військового хірурга, медсестри, лікаря швидкої і волонтера медбатальйону \”Госпітальєри\”.
Володимир Притула – військовий хірург зі Львова. В АТО працює з 2015 року по три місяці у відрядженнях. Був у Кураховому, Авдіївці, Селідовому.
Під час обстрілів в Авдіївці часто зникало світло. Якось в лютому, поки не включили генератор, довелось оперувати з ліхтариками на лобі. Та людина вижила.
В Авдіївці було найскладніше.
Іноді ухвалювати рішення щодо поранених доводилось максимально швидко, бо допомога потрібна негайно.
Робили мінімум обстежень, щоб не витрачати часу. Покладались лише на свої руки, вуха і очі.
Найбільше запам\’ятався такий момент: привезли 19-річного хлопця. Він був у БТР, коли той підірвався на фугасі. Його затисло.
Він кричав: \”Я не помру, я не помру! Я буду жити!\”. Реагувати було дуже тяжко. Що йому говорити, що відповідати?
Ми зробили все, що можна, прооперували, відправили його у госпіталь, але він помер.
А от одного разу ми оперували дуже велике поранення грудної клітки і живота. Були пошкоджені легені, діафрагма, шлунок, печінка. Ми йому все зашили. А згодом я зустрів цього бійця у іншому госпіталі.
Він сам прийшов за випискою. Після нас йому вже не робили жодних операцій. Я навіть фото собі на пам\’ять зробив. Мені було дуже приємно його побачити. Приємно, що це все було недарма і що ця людина вижила.
Ще один екстремальний випадок був мобільному госпіталі: ми витягли кулю з живота чоловіка, який навіть не знав, що вона там.
Куля зрикошетила з бронежилета, залишила слід на шкірі. Він ходив, не відчував навіть болю в животі. Згодом йому зробили рентген і витягли з кишки здоровенну кулю 7,62 мм.
В таких складних ситуаціях, як в АТО, люди дуже гуртуються і виходить класна командна робота. Зараз поранених набагато менше, ніж 2014 році, але так само є тяжкі.
Перші дні після повернення з АТО у мирне життя буває важко адаптуватися через різку зміну обстановки. Тут ми всі разом, постійно в напрузі, є цілодобова готовність, а там все інакше.
Але я легко повертаюсь. У мене маленький синочок і дружина, вони чекають мене, і мені легше переключитись.
Кава (Олена), власниця кав\’ярні у Сєвєродонецьку, є членом волонтерського медичного батальйону \”Госпітальєри\”, який з 2014 року допомагає пораненим. В АТО їздить вісім місяців. Працювала у Мар\’їнці, Красногорівці і в Авдіївці – у промзоні і в лікарні.
Нам телефонують військові і добровольці, просять забрати поранених. У Мар\’їнці і Красногорівці забираємо прямо з нуля, з-під вогню. За три секунди збираємось і виїжджаємо.
Все відбувається швидко.
Наше завдання – це перша допомога: зупинити кровотечу, обробити рани і довезти живим. А далі вже робота медиків.
Коли веземо пораненого, то все вже залежить від водія.
Поки ми займаємось пораненим, водій по ямах, часом без світла, під обстрілами летить і навіть не пригинається.
На промці – війна, обстріли, ти ніби з якогось пекла вириваєшся. А тільки в\’їжджаєш у Авдіївку – тут люди з візками, на світлофорах треба всіх пропустити.
Поранених привозимо у стабілізаційний пункт в Авдіївці – це таке невелике приміщення, крило міської лікарні.
Тут народжують дітей, проводять планові операції, а поряд приймають поранених.
З 29 січня по 1 березня через наш стабпункт пройшло 176 поранених. Там працюють неймовірні медики. І сюди часом долітають снаряди.
Ми, \”Госпітальєри\”, все робимо, як медсестри: ставимо крапельниці, допомагаємо під час операцій.
Трапляється дуже багато поранень легень, ампутації. Я допомагала при ампутації, тримала відрізану стопу.
Мене вчили не відвертатися, коли відбувається найстрашніше.
У стабпункті ми стабілізуємо поранених і відправляємо далі, сподіваючись, що з ними все буде добре. Але що там далі відбувається, не знаємо.
Нещодавно шість годин оперували поранення черевної порожнини. Хірург, обливаючись потом, стояв в крові, але не зупинявся.
Одного разу привезли військового, який наступив на міну і сам собі наклав джгута. Не міг докричатися про допомогу, то доповз до позицій, і вже там його знайшли. Йому ампутували частину ноги. Він вижив.
Проживати це все дуже складно. Коли повертаюсь з АТО у мирне життя, то перебуваю ніби у підвішеному стані. Два-три дні взагалі ні з ким говорити не хочеться.
Мені тут, у мирному житті, складніше, ніж там, в АТО.
Слава Водолад з Лисичанська понад 20 років пропрацював на швидкій допомозі. У 2014 році як цивільний медик вивозив поранених з Дебальцевого, Лисичанська, Камишивахи. У 2015-2016 роках працював військовим медиком в АТО в Мар\’їнці і Докучаєвську.
Влітку 2014, коли Лисичанськ був під обстрілами, ми чергували неподалік лінії вогню. Не кожен хоче їхати на виклик, коли гаряче. Часом доводилось їздити під обстрілами. У нашій міській лікарні залишилась працювати зміна, яка тиждень не була вдома.
Тоді у 2014 всяке було: вивозили поранених військових і цивільних, лікували приступи астми у приміщеннях без світла, сердечні напади, гіпертонічні кризи, кульові, осколкові поранення.
Коли Лисичанськ був під обстрілами, у місті не було води. Одного разу виїхали на виклик – четверо поранених цивільних, троє вбитих біля криниці. Люди прийшли по воду і потрапили під обстріл. Біля самої криниці нас теж накрив обстріл, ми з пораненими ховалися в канаві.
Ми тоді везли в машині вісьмох людей – по дорозі підібрали пораненого, ще кілька цивільних з нами попросилися виїхати. Взимку 2015 вивозили поранених з-під Дебальцевого під вогнем якраз перед тим, як місто захопили.
Я пройшов курс \”бойового медика\” за стандартами НАТО і зараз працюю інструктором, навчаю медиків надавати допомогу під вогнем. Вчу їх, що поки вогонь йде, ніхто нікуди не висовується. Медиками треба дорожити.
За 20 років на швидкій у мене з\’явився стійкий імунітет до різних ситуацій. Цьому я стараюсь навчати наших медиків. Їм треба бути готовим до всього.
Дуже важко втрачати рідних і друзів, коли ти спілкуєшся з людьми, а потім збираєш їх по частинах у чорний мішок.
Ми хочемо, щоб наші люди були до цього готовими. Наші медики мають проходити психологічну підготовку, щоб не зламатися за будь-якої ситуації.
Яна Дугарь, 23 роки, другий рік працює військовою медсестрою. Зараз перебуває в Авдіївці, до цього була у Покровську.
Найгарячіше було в Авдіївці наприкінці січня. 29 січня через нас, чотирьох військових медиків, пройшло 18 поранених. Найважче – це ухвалювати самостійне рішення. Коли лікарі всі на операції, а я тут сама і маю вирішити, що робити з пораненим.
Складно – це коли стріляють по Авдіївці, привозять важкопоранених і не стає світла. Ми мусимо робити перев\’язки під телефони і ліхтарики, все наосліп.
Ще важко, коли наші медики виїжджають за хлопцями, і ти на них чекаєш. А вони все не їдуть. І додзвонитись неможливо. А тоді приїздять і кажуть, та по нас танки били.
Надихають випадки, коли вони, поранені, потім повертаються до нас. Видужали, приходять і дякують.
Було і таке – я його везу, у нього поранення велике, а він кричить, що жити буде, в коханні зізнається, жартує. Зараз трохи тихіше стало, тому у нас роботи мало.
Під час навчання мені казали: \”Якщо пожалів пацієнта – значить, ти його втратив\”.
Психологічно важко тим, хто все приймає дуже близько до серця. Я стараюсь не жаліти і не пускати всередину. Це – робота.
Діана Куришко
BBC Україна
Джерело
peredplata
