Герої УНСО

Вони воюють на Сході України не за нагороди і навіть не мають посвідчення «Учасника бойових дій». Вони воюють за Україну.

Ці хлопці та дівчата готувалися до війни заздалегідь. Вони вчилися військовій справі по-справжньому.

Літні канікулярні місяці проходили вишколи у Карпатах. Мені довелося побувати кілька разів на вишколах УНСОвців. Кидалася в очі відразу усвідомлена дисципліна. Не від страху чи згідно з інструкціями та статутами там виконували накази командирів, а усвідомлено і з великою повагою до тих, хто знався на військовій справі. Вишколи відрізнялися від якихось «ігор у війну» чи комсомольсько-піонерських «Зірниць» з дерев’яними автоматами. Там все було по-справжньому. І наближено до бойових дій.

Одного ранку УНСОвці Буковини заздалегідь запланували 2-тижневий зимовий рейд Карпатами.

Тоді вони не знали, яка погода буде, які сніги і морози. І сталося… У Карпатах – до 30 градусів морозу, вітри і заметілі. У таку погоду 20 відчайдухів вирушили у рейд. Вони пройшли горами сотні кілометрів. Ночували у снігових кучугурах, переходили небезпечні ущелини. Витримали всі. І жоден не скаржився. Бо розуміли, що готують себе до випробувань, які набагато важчі за 30-градусний мороз і заметілі.

Влітку їм було інакше. На вишколах УНСОвці виходили у далекі та високі гори, де заросли  стежечки до колишніх схронів бандерівців. Вони вчилися стріляти, вчилися тактики ведення боїв. Гартували тіло і дух до майбутньої боротьби.

Якось мені довелося підніматися високо і далеко до УНСОвського табору. Ніс наплічник з яблуками та смаколиками для хлопців і дівчат. Дорога була важка і небезпечна. Я не відав тоді, що за мною стежили чи то менти, чи есбеушники, чи просто якісь стукачі.

Не встиг ще покинути табір, де було до сотні бійців, як туди прителіпалися правоохоронці. Почали обшуки, допити. Мовляв, зброю маєте, перевороти готуєте і т. д.

Хлопці цьому тільки усміхалися. Бо нічого незаконного ті не знайшли. Потім вже самі неподалік розбили свій спостережний табір.

УНСОвці навідувалися до цих «тайняків» і пропонували їм разом з  ними вчитися воювати. Бо казали про майбутню війну з Росією, про загрозу від північного сусіда. Їм не вірили і їх не шанували. Ба, навпаки, їм заважали готуватися до захисту своєї Батьківщини.

І сталася Революція Гідності. Хоч багато говорять про «Правий сектор» на Майдані, про сотні самооборони і їм подібні підрозділи, але першими у бій з «беркутівцями» йшли УНСОвці. Вони й несли перші смертельні втрати (член УНСО – білорус Михайло Жизневський загинув 22 січня 2014 року).

Після Майдану з’ясувалося, що поранення отримали десятки хлопців з УНСО. Але жоден з них не звертався до лікарень.

Моя донька Ольга тоді створила медичний пункт на Майдані. І одного разу я зайшов до намету, де вона працювала. Бо почув, як хтось там голосно розповідав якусь смішну історію. Хлопець старався сміятися. Але йому це не вдавалося. Він лежав на тапчані, а Оля щось витягувала з його лівої ноги. З її очей капали сльози. А хлопець, ніби нічого не сталося, говорив голосно і смішно. Оля знала, що це він робить зумисне, аби не закричати від болю. Тому плакала і за нього, і за себе. Тоді вона витягнула з ноги 34 дрібні пластикові кульки. Ними нашпиговували шумові та газові гранати, які кидали в людей на барикадах беркутівці. Якщо граната вибухала під ногами, то ці кульки впивалися у тіло. Смерті заподіяти не змогли. А біль була нестерпна. Хлопець, якого без наркозу оперувала Оля, з такими кульками у нозі уже ходив кілька днів. Нога починала червоніти. Якби ще якийсь час не вийняти кульки, могла статися велика біда. Тому Оля наважилася на операцію в умовах, далеких від операційної, і без знеболювальних засобів.

Хлопець витерпів все. Жодного разу навіть не застогнав.

Скоро нога зажила. Почалася війна на Донбасі. Він один із перших подався на Схід. А там уже формувалися два батальйони УНСО. Згодом ці підрозділи стали легендарними на війні. Вони вміло воювали, завдаючи ворогові непоправних втрат, оберігаючи своїх воїнів.

Оля стала лікарем-волонтером. І вона 13 разів їздила на фронт. На «нульовці» провела 123 дні й ночі. Доводилося знову надавати допомогу воїнам у польових умовах. А на Авдіївській промзоні поранених стільки, що у неї руки часто по лікоть були в крові  побратимів.

Зустрічала на фронті УНСОвців. Вони воювали на найвідповідальніших ділянках. Захищали Маріуполь, відбивали від ворога Широкіно. Виходили на кордон з Росією. Кажуть, що саме завдяки діям батальйону УНСО вдалося зберегти тисячі життів українських воїнів, котрі могли потрапити у казан під Дебальцевим. Тоді саме УНСОвці зробили кілька військових операцій і ворогові треба було перекидати свої війська у місця дислокації батальйону.

Таким чином вивільнився шлях для виводу 128-ї гірсько-піхотної бригади з Дебальцевого.

Саме тоді УНСОвці попросили мене прислати їм книгу Василя Кожелянка «Дефіляда у Москві». Я знайшов кілька примірників, і Оля згодом повезла їх до дислокації батальйону УНСО.

Я тільки міг здогадуватися, для чого цей роман УНСОвцям. Адже у ньому Василь Кожелянко описує вигадану ситуацію після ІІ світової війни, яку нібито програла Росія, і українські війська вступили у Москву. Там вони проводили парад переможців. Парад приймав сам Степан Бандера.

Напевне, хлопці з УНСО, читаючи «Дефіляду у Москві», також уявляють себе на тому параді. Більше того, вони впевнені у тому, що так станеться.

І то вже у недалекому майбутньому.

А зараз хтось воює на Донбасі, а ті, хто вдома також не сидять, склавши руки. Вони працюють з молоддю. Проводять вишкільні табори, їздять до вишів, до шкіл і готують хлопців та дівчат до захисту своєї Вітчизни.

Чимало УНСОвців навчаються у коледжах та університетах. Вони на канікулах виїжджають на війну. Там підміняють на якийсь час тих, хто уже 5-й рік в окопах без перепочинку. Потім повертаються в аудиторії. І дуже часто їхні однокурсники та професори не відають направду, чому це хтось серед них відрізняється літньою засмагою. У них засмага якась не така, як у зніжених мажорів, котрі відпочивали десь на Канарах чи Мальдівах. В УНСОвців засмага припечена порохом і заліплена українською землею.

Свій благородний «труд» УНСОвці не виставляють напоказ. Вони не ходять по вулицях у камуфляжах щодня. Не носять орденів та медалей у будні. Вони не їздять у транспорті безплатно і не хизуються посвідченням учасника бойових дій. Вони не користуються пільгами навіть тоді, коли це потрібно їхнім сім’ям і родинам.

Останній приклад великої мужності, високої моральності УНСОвців стався у Чернівецькій міській раді. Там ділили квартири і гроші для учасників АТО. Квартир і грошей на них було мало, АТОвців багато. Почалися суперечки, сварки. Недобрі люди ще й підливали оливи у вогонь розбрату між АТОвцями. У черзі один із перших тоді був УНСОвець. Коли він побачив цей безлад і сварки, відмовився від квартири. Далі ще майже дюжина хлопців-УНСОвців відмовилася від грошей і квартир. Вони вважають, що воювали і будуть воювати не за пільги, квартири, гроші, а за Україну.

Петро Кобевко

Р.S. На жаль, ми ще не можемо називати прізвища героїв УНСОвців і показувати їхні обличчя. Бо вони продовжують воювати. Сподіваємося,що настануть ще ті часи, коли героїв знатиме Україна всіх  поіменно. А вони ще пройдуть урочистим маршем по Червоній площі при параді і при заслужених орденах. І цей парад прийматиме, якщо не президент України, то провідник УНСО.

І так буде!

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.