УЧИТЕЛЬ ВОВКІВ

Цього дивакуватого чоловіка пам’ятає багато чернівчан. У вихідні дні він любив прогулюватися містом разом із вовком , ведучи його на прив’язі.
Коли чоловік дефілював із сіроманцем міськими вулицями,при цьому стривожена псота навіжено гарчала й завбачливо ховалася по задвірках. Та дресирований вовк не звертав на те уваги. Хоча, зачувши собачий лемент, на його загривку настовбурчувалася шерсть. Це означало, що в єстві хижака пробуджувалася мисливська пристрасть і він у цю мить міг бути непередбачуваним. Але вовчисько, підкоряючись волі хазяїна, стримувався від бажання розправитися з ненависними псами.
Тим диваком, який запанібрата прогулювався з хижаком чернівецькими вулицями був Михайло Дмитрович Шевченко- знаний місцевий природолюб, колишній циркач, дресирувальник хижаків,
Жив він на вулиці, яка тривалий час носила ім’я вождя французьких комуністів Моріса Тореза.
На обійсті Шевченка стояло кілька вольєрів, в котрих він утримував диких тварин. В одному з них жили вовки. Трохи далі квартирував дикий вепр. У закуті обійстя Шевченко тримав дику козу.
До вовків у нього була особлива прив’язаність. Він цінував їх за уроджену кмітливість, відданість господареві.
Виховував Шевченко сіроманців з малих вовченят,котрих діставав з допомогою пілотів Чернівецького авіапідприємства, які працювали на освоєнні цілинних земель. З вертольотів літуни виявляли в степу самок з вовченятами, наздоганяли виводки і підбирали малюків та переправляли до Чернівців для Шевченкового звіринця.А той приступав до їхнього вишколу. Шевченко мав хист до цього й відповідні професійні навички, оскільки упродовж кількох літ працював у складі циркової трупи,де займався прирученням тварин, готуючи їх до виступів на арені. Він знав, як перетворити хижака в приятеля людини або циркового артиста. Вийшовши на пенсію, Михайло Дмитрович, розпрощався з цирком. Але любов до диких тварин в його єстві не пригасала. Тому він і завів на своєму обійсті власний звіринець.
До вишколу вовків Шевченко залучав своїх дітей. Найкраще давалося ця наука його старшому синові. Він виховував сіроманців, наче заправський дресирувальник – за батьковими підказками. У цій справі син ніколи ніколи не застосовував сили, за що вовки дуже любили хлопця.
Коли син після трирічної служби в армії повернувся додому, один з вихованих ним вовків ще здалеку відчув його появу і почав щемливо скімлити з вольєра та поглядати в бік вулиці. Коли ж хлопець підійшов впритул до клітки, вовк взявся люб’язно лизати йому руки та продовжував ніжно скімлити.
А ось до сусідської дівчинки сіроманець ставився з неприязню, бо та часом любила тицяти вовкові в морду хворостиною. Тож коли вона з’являлася біля вольєра, на загривку хижака дибилася шерсть ,що було ознакою агресивності.З’являтися в ту мить біля хижака було небезпечно- сіроманці довго таять у собі злість на людей, котрі непоштиво обходилися з ними.
Ряд вихованих на своєму обійсті вовків Шевченко передав мандрівним цирковим трупам. Деякі з них ще й тепер продовжують
гастролювавти з ними.
Після завершення роботи в цирку Михайла Дмитровича запросили на посаду наглядача зоокутка в Чернівецькому парку культури і відпочинку. Тварин у там було не густо. Але при ньому зоокуток відчутно розширився. Зробив це Михайло Дмитрович з допомогою своїх колишніх друзів, що працювали з ним у циркових трупах. Вони посприяли в придбанні тварин, які за віком вже не могли виступати на аренах. Декотрихх навіть передали безкоштовно.
Найбільш радісним придбанням для Шевченка став молодий бенгальський тигр, котрого Михайло Дмитрович взявся активно виховувати і досить швидко зробив його послушним і довірливим до людей.
Тигр був закоханий у свого дресирувальника. Він лизав йому руки, обнімав могутніми лапами,
Якось звір зазнав болючої травми, загнавши тріску з надщербленої в підлозі дошки в лапу. Рана почала гноїтися, завдаючи тварині нестерпного болю. Якось удосвіта, коли Шевченко прийшов годувати своїх підопічних, тигр нагнувся до нього й простяг поранену лапу.Михайло Дмитрович усе збагнув -дістав з комірчини кліщі, жмут вати та флакончик йоду й
Заходився витягати тріску. Тигр слухняно лежав на підлозі, не реагуючи на біль. Після операції хижак нахилився до свого рятівника
І взявся облизувати йому руки.
Якось до зоокутка завітав кіноактор Іван Миколайчук. Він якраз готувався до зйомок стрічки“Білий птах з чорною ознакою” і підшукував лелеку для одного з епізодів.
А на території кутка якраз походжав чорногуз із перебитим крилом, якого Шевченкові принесли із приміського села.
Миколайчук зрадів знахідці і попросив Михайла Дмитровича, щоби той позичив йому птаха на кілька днів для зйомок. Шевченко погодився. Віддаючи чорногуза, він проконсультував актора, як слід поводитися з ним, чим годувати.
Птах бездоганно зіграв свою роль, увійшовши до класики українського кінематографу. Ним починається заспів до кінострічки – ліричний щемливий,емоційно наснажений. Родина Дзвонарів приступила до весняної сівби. Полем бредуть дорослі і діти. Перед ними ріллею походжає самотній лелека..Звучить давня буковинська мелодія.
Дзвонарі моляться, благословляючи перший засів…
Буваючи в Чернівцях, Іван Миколайчук постійно навідувався до зоокутка і не упускав нагоди для зустрічі зі своїм пернатим колегою. Він завше приносив йому гостинці та змащував “зеленкою” крило, поранене під час повернення з вирію.
Якось, у черговий раз завітавши сюди, актор почув від Шевченка, що лелеки не стало. Іван тихо сплакнув і подався до виходу.
Свого улюбленого чорногуза він згадав пізніше в статті для журналу “Новини кіноекрана”, в якій поділився спогадами про перипетії зйомок “Білого птаха з чорною ознакою”.
Шевченко мав мрію створити у Чернівцях великий зоопарк. Міська влада мала намір підтримати його в цьому і навіть виділила земельну ділянку на колишньому іподромі.
Було розроблено проект зоопарку. Який на жаль, не вдалося зреалізувати, оскільки не стало автора задуму.
Зоопарк мав бути одним з кращих в Україні.Шевченко хотів використати в його облаштуванні досвід ряду передових європейських країн. Звірі мали почуватися в ньому комфортно за рахунок створення умов наближених до природніх.
Ось яку людину втратили Чернівці, людину, котра могла своєю вродженою мудрістю ще не раз прислужитися рідному місту та прославити його на світових обширах.
Автор цих рядків упродовж кількох літ підтримував щирі стосунки з чернівецьким самородком. Я підготував кілька публікацій про нього, вмістивши на шпальтах всеукраїнських видань. Нарис про Шевченка під назвою “Учитель вовків” опублікував журнал “Україна”. Потім великий матеріал про дивака з Чернівців надрукував парламентський часопис “Голос України”.
Потім ці публікації привернули увагу до постаті Шевченка з боку телевізійників, які відзняли про нього документальний фільм.
Василь Бабух

Це один з останніх вовків, вихованих Шевченком. Тривалий час він перебував у трупі Ташкентського мандрівного цирку. Кілька років тому сіроманця не стало. Він здох за віком і від туги за своїм учителем